Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Що ж до пані Гранде, то вона спала, їла, пила, рухалася, як того хотів чоловік. Але протягом двох годин, присвячених травленню, бондар жартував як ніколи і виголошував свої особливі афоризми, по одному з яких можна судити про його дотепність. Проковтнувши смородинівку, він подивився на чарку і мовив:
– Не встигнеш пригубити, як чарка вже порожня! Отак і з нами. Живемо, живемо та й помремо. Не можуть грошики і котитися, і в капшуку лишитися, бо то було б надто гарне життя.
Він став веселий і милостивий. Коли Нанон принесла прядку, дядечко Гранде сказав:
– Ти, мабуть, стомилася. Покинь свою куделю.
– Ото ще!.. Мені буде нудно, – відповіла служниця.
– Бідолашна Нанон! Хочеш смородинівки?
– Авжеж, від смородинівки не відмовляюся: пані робить її куди краще, ніж аптекарі. Їхню п’єш – справжнісінькі ліки.
– Вони додають до неї забагато цукру, від того весь запах пропадає,– пояснив добряга.
На другий день сім’я зібралася о восьмій годині на сніданок і являла собою картину справжньої згоди. Горе швидко зблизило пані Гранде, Ежені й Шарля; навіть Нанон, сама того не усвідомлюючи, почувала те саме, що й вони. Всі четверо стали немов однією родиною. Що ж до старого виноградаря, то його скнарість була задоволена, а через певність того, що він скоро спровадить франта, давши йому грошей тільки на проїзд до Нанта, старий був майже байдужим до присутності небожа в домі. І пан Гранде дав волю обом дітям, – так він називав Шарля й Ежені,– поводитись, як їм заманеться, під наглядом пані Гранде, котрій він цілком довіряв у всьому, що стосувалося моралі й релігії. Планування луків та канав уздовж дороги, посадки тополь понад Луарою, зимові роботи на хуторах та у Фруафоні повністю поглинули його.
І тоді для Ежені почалася весна кохання. Після нічної сцени, коли вона віддала кузенові свій скарб, а разом з ним і своє серце, у них з’явилася спільна таємниця. Шарль і Ежені обмінювалися поглядами, які свідчили про взаєморозуміння, що поглиблювало їхні почуття, посилювало єдність, душевну близькість, підносило їх, так би мовити, над буденним життям. Хіба між рідними не дозволена ніжність у голосі й лагідність у погляді? І Ежені присипляла кузенове страждання дитячими радощами народжуваного кохання. Чи ж нема чарівної схожості між початком кохання і початком життя? Хіба не заколисують дитину ніжним словом і люблячим поглядом? Хіба не розповідають їй чарівних казок, які золотять для неї майбутнє? Хіба не надія розкриває над нею свої променисті крила? Хіба ця дитина не проливає то сльози радості, то горя? Хіба не свариться через дурничку, через камінці, з яких хоче збудувати собі хисткий палац, через квіти, про які забуває одразу, як тільки зірве їх? Хіба не ловить пожадливо час, поспішаючи вперед, у життя? Кохання – наше друге перетворення.
Дитинство й кохання були одне і те ж для Ежені та Шарля; це була перша пристрасть з усіма дитинними вчинками, які тим більше пестили їхні серця, що вони були оповиті смутком. Народжене під траурним крепом, це кохання тим краще пасувало до провінційної простоти убогого дому. Перекидаючися з кузиною кількома словами біля колодязя в мовчазному дворі, гуляючи в садку, сидячи до заходу сонця на порослій мохом лаві, переказуючи одне одному такі важливі для них дрібниці чи зосереджено вслухаючись у тишу, що панувала між огорожею та будинком, ніби під церковним склепінням, – Шарль зрозумів святість кохання: адже його вельможна дама, люба Аннета, познайомила його тільки з любовними бурями. Тепер він прощався з паризькою пристрастю, кокетливою, суєтною, блискучою, прощався ради чистого кохання. Він полюбив цей дім, звичаї якого уже не здавалися йому такими смішними. Вранці він сходив униз, щоб поговорити з Ежені кілька хвилин, поки вийде Гранде видавати продукти, і коли кроки старого лунали зі сходів, він тікав у садок. Уявна злочинність цього ранкового побачення, про яке не знала навіть мати Ежені і яке ніби не помічала Нанон, надавала найневиннішому в світі коханню чарів забороненої насолоди. Після сніданку, коли дядечко Гранде вирушав оглядати свої землі й підприємства, Шарль лишався з матір’ю й дочкою і переживав незвідані втіхи – тримав на витягнених руках міточки ниток, які намотували на клубок, дивився, як Ежені з матір’ю шиють, слухав їхні розповіді. Простота цього майже чернечого життя розкрила перед ним красу їхніх, не обізнаних зі світом, душ і щиро його зворушувала. Він думав, що таких звичаїв не може бути у Франції, вважав, що вони існують тільки в Німеччині, та й то хіба в переказах і в романах Августа Лафонтена[24]. Незабаром Ежені стала для нього ідеалом гетевської Маргарити, але ще цнотливішої. Щодень його погляди й слова все дужче зачаровували бідну дівчину, і вона захоплено віддалася течії кохання; вона хапалася за своє щастя, як плавець хапається за гілку верби, щоб вибратися з річки і спочити на березі. Та хіба ж горе не затьмарювало найрадісніші години цих скороминущих днів? Щораз якась подія нагадувала їм про близьку розлуку. Так, через три дні після від’їзду де Грассена Гранде повів Шарля до суду першої інстанції; Шарль мав з усією врочистістю, якої провінціали надають таким актам, підписати зречення від батьківської спадщини. Страшне зречення. Своєрідне відступництво сина. Шарль побував у нотаря Крюшо, де засвідчив два доручення – одне – на ім’я де Грассена, друге – на ім’я друга, якому він доручив продати свої меблі. Потім треба було виконати всі формальності, пов’язані з отриманням закордонного паспорта. Нарешті, коли прибув простий жалобний одяг, що його Шарль виписав із Парижа, він покликав одного сомюрського кравця і продав йому всі свої, тепер не потрібні, костюми. Цей вчинок дуже сподобався дядечкові Гранде.
– Еге, ось тепер ви вже трохи схожі на людину, яка збирається сісти на корабель і хоче розбагатіти, – сказав Гранде, побачивши небожа в сюртуці з грубого чорного сукна. – Оце по-моєму!
– Запевняю вас, пане, – відповів йому Шарль, – що я зумію бути таким, як належить бути в моєму становищі.
– А це що таке? – промовив старий, і очі в нього загорілися, коли Шарль показав жменю золота.
– Дядечку, я зібрав свої запонки, персні, всі зайві речі, які в мене є і які чогось варті; та не знаючи нікого в Сомюрі, я хотів попросити вас сьогодні вранці…
– Купити це? – спитав Гранде, перебиваючи його.
– Ні, дядечку, вказати мені чесну людину, якій…
– Давайте сюди, небоже; я піду нагору, оціню все і скажу, скільки це коштує, з точністю до сантима. Ювелірне золото, – мовив він, розглядаючи довгий ланцюжок, – від вісімнадцяти до дев’ятнадцяти каратів.
Добряга простяг свою широку руку і забрав купу золота.
– Кузино, – сказав Шарль, – дозвольте мені запропонувати вам ці дві застібки, вони зможуть вам знадобитися, щоб скріплювати стрічки на зап’ястях. Виходить браслет, а зараз це дуже модно.
– Приймаю без вагання, кузене, – відповіла Ежені, кидаючи на нього багатозначний погляд.
– Тітонько, ось наперсток моєї матері. Я свято беріг його в своєму дорожньому несесері,– сказав Шарль, даруючи гарненький золотий наперсток пані Гранде, яка вже десять років мріяла мати таку річ.
– Не знаю, як вам і дякувати, небоже, – мовила мати, і на очі їй набігли сльози. – Вранці і ввечері я молитимуся за тих, хто в дорозі, і найбільше – за вас. Коли я помру, Ежені збереже для вас цю коштовність.
– Все це коштує дев’ятсот вісімдесят франків сімдесят п’ять сантимів, небоже, – сказав Гранде, відчиняючи двері.– Та щоб ви не клопоталися продажем, я вам відлічу гроші за все це… в ліврах.
На узбережжі Луари вираз "у ліврах" означає, що монети по шість ліврів приймаються за шість франків, без відрахування.
– Я не насмілювався вам цього пропонувати, – відповів Шарль, – та мені було б гидко торгувати своїми дорогоцінностями в місті, де ви живете. Прати свою брудну білизну треба вдома, казав Наполеон. Дуже вдячний вам за люб’язність.
Гранде почухав за вухом, на мить запала тиша.
– Любий дядечку, – вів далі Шарль, тривожно дивлячись на нього, ніби боячись вразити його делікатність, – кузина й тітонька були такі ласкаві, що прийняли від мене скромні подарунки; зробіть же й ви ласку, візьміть запонки – вони мені вже не потрібні, а вам нагадуватимуть бідного хлопця, котрий і в далеких краях, звісно, думатиме про тих, хто для нього віднині – вся його сім’я.
– Ой, хлопче, хлопче, не треба так себе розоряти. Що в тебе, жінко? – спитав пан Гранде, пожадливо обертаючись до неї.– Ага! Золотий наперсточок. А в тебе, донечко? Так, діамантові застібочки… Гаразд, беру твої запонки, хлопче, – погодився старий, потискуючи Шарлю руку. – Але… ти дозволиш мені… заплатити за твій… так… за твій проїзд до Індії? Так, я хочу заплатити за твій проїзд. До того ж бачиш, хлопче мій, оцінюючи твої коштовності, я підрахував тільки вагу золота, а може, пощастить щось виручити й за роботу. Отже, справа вирішена. Я дам тобі півтори тисячі франків… у ліврах. Крюшо мені їх позичить, бо в мене тут немає жодного мідяка; хіба що Перроте принесе, він спізнився з орендною платнею. Постривай, піду-но я до нього.
Він узяв капелюха, надів рукавички і вийшов.
– Отже, ви їдете? – запитала Ежені, кидаючи на Шарля сумний і водночас захоплений погляд.
– Так треба, – відповів хлопець, опускаючи голову.
Уже кілька днів Шарль поводився, говорив як людина, котра глибоко пригнічена, але почуває, що над нею тяжіють величезні обов’язки, і вона черпає нову мужність у своєму нещасті. Він більше не зітхав, він став дорослим чоловіком. І Ежені краще ніж будь-коли оцінила характер свого кузена, побачивши, як він сходив донизу в своєму одязі з грубого чорного сукна, що так пасував до його блідого обличчя і похмурого вигляду. Цього дня обидві жінки наділи жалобу і разом із Шарлем були присутні на реквіємі, відправленому в парафіяльній церкві за упокій душі Гійома Гранде.
Під час другого сніданку Шарль отримав листи з Парижа і прочитав їх.
– Ну що, кузене, ви задоволені своїми справами? – стиха запитала Ежені.
– Ніколи не питай про це, дочко, – зауважив Гранде. – Якого біса! Я тобі ніколи не розповідаю про свої справи, чого ж ти сунеш носа в кузенові справи? Не чіпляйся до хлопця.
– О, в мене нема ніяких таємниць, – відповів Шарль.
– Та-та-та-та! Знай, небоже, що в комерції треба тримати язик за зубами.
Коли закохані лишилися самі в саду, Шарль сказав Ежені, підводячи її до старої лави під горіхом, де вони й сіли:
– Я не помилився – Альфонс показав себе якнайкраще.
