Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Гранде відповів, що нотар і біржовий маклер, банкрутство яких привело до смерті його брата, живі і могли вже розжитися на гроші. Отож треба було б хоча б що-небудь з них стягти, зменшивши суму боргу.
На кінець четвертого року борг було належним чином зведено до одного мільйона двохсот тисяч франків. Переговори між ліквідаторами й кредиторами, між Гранде й ліквідаторами тривали шість місяців. Нарешті, під невідступним тиском кредиторів Гранде з Сомюра десь на дев’ятому місяці цього року відповів ліквідаторам, що його небіж, який розбагатів в Ост-Індії, висловив бажання повністю заплатити борги свого батька; сам він не може взяти на себе збиткову для кредиторів часткову оплату, не порадившись із небожем, він жде від нього відповіді. На кінець п’ятого року кредитори все ще не опротестували векселів, підкуплені словом "повністю", що його час від часу кидав великодушний бондар, посміюючись у бороду і не перестаючи з тонкою посмішкою й лайкою промовляти: "Оці мені парижани!.." Але на кредиторів чекала доля, не чувана в історії комерційного життя. На той час, коли події цієї розповіді примусять знову їх виступити, вони перебуватимуть у такому самому становищі, в якому їх п’ять років тримав Гранде. Коли рента досягла курсу сто п’ятнадцять франків, дядечко Гранде продав її і одержав із Парижа близько двох мільйонів чотирьохсот тисяч франків золотом, які прилучив до шестисот тисяч франків складних процентів від облігацій.
Де Грассен лишався у Парижі, і ось чому: насамперед його обрали депутатом; а крім того, йому обридло сомюрське життя, і він, батько родини, закохався у Флоріну, одну з гарненьких актрис театру герцогині Беррійської. Домашні справи банкіра ускладнилися. Не варто говорити про його поведінку: в Сомюрі всі засуджували її як глибоко аморальну. Його дружині пощастило домогтися розподілу майна і досить розумно вести справи сомюрської контори, яка й далі існувала під її іменем, щоб відшкодувати збитки, що їх завдало безумство пана де Грассена. Крюшотинці так спритно погіршили і без того двозначне становище солом’яної вдови, що вона дуже невдало видала заміж дочку і змушена була відмовитись від думки про одруження сина з Ежені Гранде. Адольф переїхав до батька в Париж і, як казали, став великим гульвісою. Крюшо тріумфував.
– Ваш чоловік несповна розуму, – казав Гранде, позичаючи пані де Грассен певну суму під надійне забезпечення. – Я вам дуже співчуваю, ви хороша жіночка.
– Ах, пане, – відповідала бідолашна дама, – хто б міг подумати, що того дня, коли Грассен поїхав з вашими справами в Париж, він ішов назустріч своїй загибелі?
– Бог мені свідок, пані, що я до останньої хвилини робив усе можливе, аби не дати йому поїхати. Пан голова за всяку ціну хотів його замінити; але тепер ми знаємо, заради чого він так поривався туди.
Отож Гранде нічим не був зобов’язаний де Грассену.
В усякому становищі жінці випадає більше горя, ніж чоловікові. Чоловік має силу і можливість проявити себе: він діє, рухається, працює, мислить, передбачає майбутнє і в цьому знаходить розраду. Так було з Шарлем.
Жінка ж лишається на місці віч-на-віч із стражданням, від якого її ніщо не відвертає, вона спускається до дна цієї безодні, вимірює її й нерідко заповнює своїми обітницями та слізьми. Так було з Ежені. Вона пізнала свою долю. Відчувати, любити, страждати, жертвувати собою – в цьому завжди буде зміст жіночого життя. Ежені судилося зазнати всього, на що приречена жінка, але без того, що є для неї втіхою. За висловом Боссює[25], "якщо зібрати воєдино хвилини щастя, як цвяхи, розкидані по стіні, їх не було б і жменьки". Горе ніколи не примушує себе чекати, і для неї воно настало дуже скоро. На другий день після від’їзду Шарля дім Гранде набрав свого звичайного вигляду для всіх, крім Ежені, якій він раптом видався зовсім порожнім. Без батькового відома дівчина надумала зберегти кімнату Шарля такою, як він її залишив. Пані Гранде і Нанон охоче погодилися взяти участь у цій невинній змові.
– Хто знає, може, він повернеться швидше, ніж ми гадаємо? – сказала Ежені.
– Ах, я б хотіла бачити його тут, – відповіла Нанон. – Я так звикла до нього. Такий ласкавий, такий чудовий пан, а що вже гарненький, кучерявчик, ніби дівча!
Ежені подивилася на неї.
– Пресвята Богородице! У вас, мадмуазель, очі – на згубу душі! Не дивіться так на людей.
З цього дня краса мадмуазель Гранде набула нового відтінку. Поважні думки про любов, що повільно опановували її душу, гідність жінки, яку кохають, освітили її риси тим світлом, яке художники зображають у вигляді сяйва. До зустрічі з кузеном Ежені можна було порівняти з Мадонною до непорочного зачаття; після його від’їзду вона була схожа на Діву-матір: вона пізнала кохання. Ці дві Марії, такі відмінні між собою і так добре зображені іспанськими художниками, належать до найпрекрасніших образів християнства. На другий день після від’їзду Шарля, повертаючись із церкви, куди вона, давши обітницю, ходила щодня, Ежені купила у книготорговця карту півкуль і прибила її біля свого дзеркала, щоб мандрувати за кузеном до Ост-Індії, щоб уранці і ввечері мати змогу в думках переноситися до нього з безліччю запитань, казати йому:
– Чи добре тобі? Чи не хворий ти? Чи згадуєш мене, коли бачиш цю зірку, про красу й призначення якої я дізналася від тебе?
Щоранку вона в задумі сиділа під горіховим деревом на поточеній шашлями і порослій сивим мохом дерев’яній лаві, де вони сказали одне одному стільки доброго і стільки любих дурниць, де будували надхмарні замки свого чудового родинного життя. Вона думала про майбутнє, дивлячись на маленький клаптик неба між мурами, на частину старої стіни, на дах, під яким була Шарлева кімната. Одне слово, це було самотнє кохання, вірне, незмінне, що полонить усі думки і стає суттю чи, як сказали б наші батьки, основою життя. Коли так звані друзі дядечка Гранде приходили ввечері в гості, вона прикидалася веселою і безтурботною, але щоранку між Ежені, її матір’ю і Нанон тільки й мови було що про Шарля. Нанон зрозуміла, що може співчувати стражданням молодої хазяйки, не порушуючи своїх обов’язків перед старим, і вона казала Ежені:
– Якби в мене був милий, я б за ним… у пекло пішла. Я б… та що там… Словом, я б для нього занапастила себе; але ж… нікогісінько! Так і помру, не знавши, що таке життя. Ви повірите, мадмуазель, оцей старий Корнуайє,– чоловік усе-таки непоганий, – крутиться біля моєї спідниці через мої заощадження, як оті, що приходять сюди винюхувати грошики хазяїна і упадають за вами. Я це бачу, бо розбираюся до тонкощів, дарма що здорова, як вежа; і все ж, мадмуазель, мені це приємно, хоч яка вже тут любов!..
Так минуло два місяці. Це життя в домашньому колі, раніше таке одноманітне, пожвавилося тепер захоплюючою таємницею, яка ще тісніше зв’язала трьох жінок. Для них між сіруватими стінами зали жив, рухався, ходив ІІІарль Уранці і ввечері Ежені відкривала скриньку і довго дивилася на портрет тітки. Якось у неділю мати застала її за цим спогляданням – дівчина намагалася знайти у портреті Шарлеві риси. Тут пані Гранде і дізналася про страшну таємницю обміну між Шарлем та Ежені.
– Ти все йому віддала? – спитала мати в розпачі.– Що ж ти скажеш батькові на Новий рік, коли він захоче подивитися на твоє золото?
Очі Ежені застигли. Обидві жінки провели половину ранку в смертельній тривозі, такі збентежені, що пропустили ранню обідню і пішли тільки на пізню. Через три дні кінчався 1819 рік. Через три дні мала статися страшна подія: буржуазна трагедія без отрути, без кинджала, без пролиття крові, та для дійових осіб ще жорстокіша, ніж усі драми, що відбувалися в славетній сім’ї Атрідів[26].
– Що з нами буде? – сказала пані Гранде дочці, опускаючи плетиво на коліна.
Бідна мати стільки хвилювалася за останні два місяці, що не скінчила плести вовняну кофту, потрібну їй на зиму. Ця обставина, здавалося б, незначна, мала для пані Гранде сумні наслідки. Уявивши собі страшний гнів чоловіка, жінка злякалася, аж її у піт кинуло, і, не маючи теплої кофти, тяжко застудилася.
– Знаєш, бідна моя дитино, коли б ти відкрила мені свою таємницю раніше, ми встигли б написати в Париж панові де Грассену. Він міг би прислати нам золоті монети, схожі на твої, і хоч Гранде їх добре знає, може…
– Та де б ми взяли стільки грошей?
– Я б узяла з своїх. Крім того, пан де Грассен нам би охоче…
– Вже пізно, – відповіла Ежені глухим, зміненим голосом, перебиваючи матір. – Адже завтра вранці ми повинні зайти до нього в кімнату і поздоровити з Новим роком?
– Але, доню, чому не піти до Крюшо?
– Ні, ні, це означало б виказати себе і попасти в залежність від них. Зрештою, я зважилась на це. Я зробила добре і не шкодую. Бог захистить мене. Нехай буде його свята воля. Ах, коли б ви, мамо, прочитали того Шарлевого листа, ви б тільки про нього й думали.
Вранці 1 січня 1820 року незборимий жах підказав матері й дочці найбільш природне виправдання, щоб не приходити урочисто в кімнату Гранде. Зима 1819–1820 року була дуже сувора. Дахи завалило снігом. Пані Гранде сказала чоловікові, як тільки почула, що він ворушиться в своїй кімнаті:
– Гранде, накажи Нанон затопити в мене грубку: тут так холодно, що я замерзаю під ковдрою. Я вже в такому віці, що мене треба поберегти. Крім того, – додала вона після недовгого мовчання, – Ежені прийде сюди вдягатися. Бідолашна дівчина може захворіти, коли одягатиметься в такий холод у своїй кімнаті. Потім ми тебе поздоровимо з Новим роком у залі біля вогнища.
– Та-та-та-та! Ач яка! Як ти починаєш Новий рік, пані Гранде? Ти ніколи стільки не говорила. Сподіваюся, ти ще не хильнула?
На хвилину запала тиша.
– Ну, гаразд, – заговорив добряга, якому пропозиція дружини, очевидячки, сподобалася. – Хай буде по-вашому, пані Гранде. Ти й справді хороша жінка, і я не хочу, щоб з тобою сталося щось лихе під старість, хоч взагалі ла Бертельєри міцні як криця. Правду я кажу? – вигукнув він по паузі.– Та зрештою спадщина їхня у нас – я їм вибачаю.
І він кашлянув.
– Ви сьогодні у доброму гуморі,– поважно сказала бідна жінка.
– Я завжди веселий…
Бондарю, бондарю веселенький,
Полагодь цеберечко, мій миленький,–
додав він, заходячи в кімнату дружини уже вдягнений. – Справді, хай йому чорт, холоднеча сьогодні страшенна.
