Ежені Гранде - Бальзак Оноре де
Поведінку Гранде суворо засуджували. Все місто, пригадавши його зради, жорстокість, поставило, так би мовити, старого поза законом, і всі від нього відсахнулися. Коли він проходив, усі тикали пальцем на нього, перешіптувались. Коли його дочка разом з Нанон спускалася покрученою вулицею до обідні чи вечірні, всі сомюрці підходили до вікон, з цікавістю розглядаючи багату спадкоємицю, її манери, обличчя, пойняте смутком і ангельською лагідністю. Ув’язнення, батькова неласка нічого не значили для неї. Адже вона бачила карту півкуль, лавочку в садку, частину стіни, відчувала на устах мед, залишений поцілунком коханого. Спершу вона нічого не знала про розмови в місті, які стосувалися її, так само як не знав про них і пан Гранде. Релігійна і чиста перед Богом, вона черпала в своєму сумлінні й коханні силу, щоб легше терпіти батьківський гнів і помсту. Та одне глибоке горе примушувало замовкнути всяке інше горе: її мати, істота тиха і лагідна, що на порозі домовини засяяла особливою красою душі, її мати з кожним днем згасала. Часто Ежені докоряла собі за те, що мимохіть стала причиною жорстокої, повільної хвороби, яка вбивала матір. Щоранку, тільки-но батько виходив із дому, вона сідала біля матері в головах і Нанон приносила їй сніданок. Та бідна Ежені була сумна, страждаючи стражданням своєї матері; вона мовчки, жестом вказувала Нанон на матір, плакала і не насмілювалась говорити про кузена. І пані Гранде змушена була перша запитувати:
– Де він? Чом він не пише?
Ні мати, ні дочка не мали уявлення про відстані.
– Думаймо про нього, мамо, – відповідала Ежені.– А говорити не треба. Ви хворі.
– Діти мої,– казала пані Гранде, – мені не шкода життя. Бог мені допоміг, давши радісно зустріти кінець моїх страждань.
Слова цієї жінки завжди були пройняті вірою й святістю. Коли чоловік приходив снідати біля неї й ходив з кутка в куток по кімнаті, вона говорила йому одні й ті самі слова, повторюючи їх з ангельською лагідністю, але й твердо – близька смерть надавала цій жінці мужності, якої їй бракувало все життя.
– Спасибі, що ви цікавитеся моїм здоров’ям, – відповідала вона йому на найбуденніше запитання. – Та коли ви хочете пом’якшити гіркоту моїх останніх хвилин і полегшити мої страждання, будьте знов ласкаві до нашої дочки; доведіть, що ви християнин, чоловік і батько.
В таких випадках Гранде сідав біля ліжка, мовчки вислуховував її докори і нічого не відповідав, – він діяв як людина, котра бачить, що насувається злива, і спокійно ховається у підворіття. Коли дружина зверталася до нього з найзворушливішими, найніжнішими, найсвятішими благаннями, він казав:
– Ти сьогодні трохи бліда, моя бідна жіночко!
Повне забуття дочки, здавалося, було викарбуване на його кам’яному лобі, на стиснутих губах. Старого не зворушували навіть сльози, що після його невиразних, майже незмінних відповідей текли по блідому обличчю дружини.
– Хай Бог вам простить, – казала вона, – як прощаю я. Колись і вам потрібне буде прощення.
Відколи захворіла дружина, Гранде не наважувався більше вимовляти своє жахливе "та-та-та-та!", але його деспотизм не був обеззброєний перед цим ангелом лагідності, чия зовнішня непривабливість зникала з кожним днем, поступаючись місцем виразові високих моральних якостей, які осявали її обличчя. Вся вона була душа. Здавалося, молитви очистили, зм’якшили найгрубіші риси її обличчя, і воно світилося внутрішнім світлом. Хто не спостерігав цього перетворення на обличчях праведників, де краса душі зрештою перемагає найгрубіші риси, одухотворяючи їх шляхетністю і чистотою високих помислів? Видовище цього перетворення під впливом страждань, що пожирали здоров’я цієї жінки, впливало навіть на старого бондаря, хоч його залізний характер не змінився. Зате він уже не розмовляв так презирливо, а замкнувся в непорушній мовчанці, рятуючи цим свою владу голови родини. Досить було вірній Нанон з’явитися на ринку, як навколо неї починали лунати насмішки й скарги на її хазяїна; та хоч громадська думка й засуджувала дядечка Гранде, служниця боронила його, відстоюючи честь дому.
– Ну й що ж такого, – докоряла вона ганьбителям добряги, – хіба ж ми всі не черствіємо на старість? Чом би і йому не стати трохи жорстокішим? Киньте свої побрехеньки. Мадмуазель живе, як королева. Вона живе сама. Що ж, їй так подобається. Та й те сказать, у моїх хазяїв є якісь свої міркування.
Якось увечері наприкінці весни пані Гранде, яку мучило горе ще більше, ніж хвороба, не добившись, попри всі моління, примирення Ежені з батьком, довірила свої таємні муки панам Крюшо.
– Посадити двадцятитрьохрічну дівчину на хліб і воду!.. – скрикнув голова де Бонфон. – І ні за що! Та це ж справжнісіньке "жорстоке поводження і насильство"; мадмуазель може оскаржити це, і оскільки…
– Годі, небоже, – перебив нотар. – Облиште свої судові теревені. Будьте спокійні, пані, я завтра ж покладу край цьому ув’язненню.
Почувши, що про неї говорять, Ежені вийшла зі своєї кімнати.
– Панове, – гордо сказала вона, підійшовши до них, – прошу вас не втручатися у цю справу. Мій батько – хазяїн у своєму домі. Поки я тут живу, я повинна бути слухняною. Його ставлення до мене не підлягає схваленню чи осуду сторонніх людей, він відповідає за це тільки перед Богом. Прошу вас в ім’я дружби – ані слова про це. Гудити мого батька – означало б підривати повагу до нашої родини. Я дуже вдячна вам, панове, за співчуття, але буду ще вдячніша, якщо ви припините образливі балачки, котрі, поширюючись у місті, дійшли й до мене.
– Свята правда, – погодилася пані Гранде.
– Мадмуазель, найкращий спосіб примусити людей замовкнути – це добитися, щоб вам було повернуто волю, – відповів їй шанобливо старий нотар, вражений красою, яку самотність, смуток і кохання надали Ежені.
– Послухай, доню, дозволь панові Крюшо залагодити цю справу, якщо він ручається за успіх. Він вивчив твого батька і знає, як до нього підійти. Коли ти хочеш бачити мене щасливою той короткий час, який мені ще лишилося прожити, треба, щоб ти і батько за всяку ціну помирилися.
На другий день Гранде, за звичкою, засвоєною з часу ув’язнення Ежені, вийшов пройтися по садку. Він обирав для прогулянки час, коли Ежені зачісувалась. Підійшовши до великого горіха, старий ховався за стовбуром і, вагаючись між сумними думками, навіяними упертістю вдачі і бажанням поцілувати своє дитя, кілька хвилин дивився, як вона розчісує довгі коси.
Частенько він засиджувався на старій лавочці, де Шарль та Ежені клялись у вічному коханні, і тоді дочка теж крадькома дивилася на батька або стежила за ним у дзеркалі. Якщо він знов починав ходити по садку, вона сідала біля вікна і задивлялася на частину огорожі, з якої звисали прекрасні квіти, а з розколин проростало "венерине волосся" і повитиця – рослини, дуже поширені на виноградниках Сомюра й Тура.
Нотар Крюшо прийшов рано і застав старого виноградаря в садку: той сидів на лавочці, спершися спиною об мур огорожі, який розділяв двоє володінь, і споглядав дочку.
– Чим можу служити, пане Крюшо? – промовив він, побачивши нотаря.
– Я маю ділову розмову.
– Он як! Що, у вас є трохи золота, щоб обміняти на мої екю?
– Ні, ні, йдеться не про гроші, а про вашу дочку Ежені. Скрізь тільки й мови, що про вас та про неї.
– Хто їх питає? Кожен у своєму домі хазяїн.
– Згоден, кожен може вбити себе чи, ще гірше викинути гроші за вікно.
– Як це так?
– Але ваша дружина дуже хвора, друже мій. Вам треба було б навіть порадитися з паном Бержереном, вона в смертельній небезпеці. А коли б вона померла, не дай Бог, через те, що її не доглянули як слід, я гадаю, ви б ніколи не заспокоїлися.
– Та-та-та-та! Звідки ви знаєте, що з моєю жінкою? Ці лікарі, тільки пусти їх у хату, почнуть приходити п’ять-шість разів на день.
– Що ж, Гранде, робіть як знаєте. Ми з вами давні друзі, в Сомюрі нема людини, яка ближче за мене брала б до серця все, що стосується вас; і тому я повинен був сказати вам це. А тепер хай буде, що буде, ви людина доросла і знаєте, що робите. Та я й не ради цього прийшов. Ідеться, можливо, про значно важливіше для вас. Зрештою, ви ж не збираєтесь убити вашу дружину, вона ж вам конче потрібна. Подумайте тільки, в якому становищі ви опинилися б перед дочкою, коли б пані Гранде померла. Вам довелося б дати Ежені звіт, бо у вас спільне володіння з дружиною. Ваша дочка матиме право вимагати поділу майна, продажу Фруафона. Одне слово, після смерті матері спадщину отримує вона, а не ви.
Ці слова були ударом грому для Гранде, який не розбирався в юриспруденції так, як у комерції. Він ніколи не думав про можливість продажу з торгів.
– Отже, раджу вам бути з нею лагідний, – закінчив Крюшо.
– А ви знаєте, Крюшо, що вона зробила?
– Що? – спитав нотар, з цікавістю готуючись почути признання Гранде і дізнатися про причину сварки.
– Вона віддала своє золото.
– А воно належало їй? – спитав нотар.
– Усі вони мені це твердять – сказав добряга, розпачливо опускаючи руки.
– Невже ви збираєтесь, – вів далі Крюшо, – через дрібниці створювати перешкоди до тих поступок, яких ви від неї чекатимете після смерті матері?
– Он як, ви вважаєте, що шість тисяч франків золотом це дрібниці?
– Ех, давній мій друже! А ви знаєте, скільки коштуватиме опис і поділ майна вашої дружини якщо Ежені вимагатиме цього?
– Скільки?
– Двісті, триста, а можливо, і чотириста тисяч франків! Як же без торгів і продажу знати справжню вартість? А тим часом, порозумівшись…
– Клянусь різаком мого батька! – скрикнув виноградар, збліднувши, і опустився на лаву. – Побачимо, Крюшо.
По хвилинній мовчанці чи тривозі добряга глянув на нотаря і сказав:
– Життя надто жорстоке! В ньому повно горя, Крюшо. Ви ж не збираєтесь мене обдурювати, дайте слово честі, що всі оці ваші балачки мають законну підставу. Покажіть мені кодекс законів, я хочу бачити кодекс законів!
– Бідний мій друже, – відповів нотар. – Та що я, не знаю свого діла?
– Так це правда? Рідна дочка мене обдере, зрадить, уб’є, розірве?
– Вона дістане спадщину після матері.
– І навіщо нам діти? Ах, я люблю свою дружину! На щастя, вона живуча, як усі з роду ла Бертельєрів.
– Вона й місяця не протягне.
Бондар луснув себе по лобі, пройшовся, повернувся і спитав, кинувши на Крюшо сповнений жаху погляд:
– Що робити?
– Ежені може повністю відмовитись від спадщини матері.
