Ежені Гранде - Бальзак Оноре де

В ту мить, коли вона злякано куталась у ковдри, щоб нічого не чути, до неї в самій сорочці, босоніж прослизнула Ежені й поцілувала в лоб.

– О добра моя матусю, – мовила вона. – Завтра я йому скажу, що це все я.

– Ні, він одішле тебе в Нуайє. Не бійся, не з’їсть же він мене.

– Чуєш, мамо?

– Що?

– Він все ще плаче.

– Іди лягай, доню. Ти застудишся, підлога вогка.

Так минув урочистий день, котрий мав тяжіти над усім життям багатої й бідної спадкоємиці, яка заснула вже не таким глибоким і невинним сном, як раніше. Досить часто певні вчинки людини, хоч вони й достовірні, здаються, висловлюючись літературно, неправдоподібними. Чи не тому, що майже завжди забувають пролити світло психологічного аналізу на наші безпосередні рішення, не пояснюючи таємничо виниклі причини, що їх зумовили? Можливо, глибоку пристрасть Ежені слід було б проаналізувати в її найтонших душевних проявах, бо вона, ця пристрасть, стала, як сказали б деякі насмішники, недугою і вплинула на все її існування. Багато людей воліють зовсім заперечувати справжні події та їхню розв’язку, аби не вимірювати силу зв’язків, вузлів, скріплень, які таємно з’єднують у духовному житті один факт з іншим. І тут минуле Ежені може пояснити спостережникам людської природи причини її простодушної, безпосередньої поведінки й раптовості проявів дівочої душі. Чим спокійніше було її життя, тим сильніше розгорілося в її душі жіноче почуття жалю, найвинахідливіше з почуттів. Стривожена подіями цього дня, вона багато разів прокидалася, прислухалась, і їй вчувалися зітхання кузена, які з учорашнього дня ятрили дівчині серце: то їй ввижалося, що він конає з горя, то снилося, що вмирає з голоду. На світанку вона виразно почула страшний крик. Ежені одразу ж одяглась і легкою ходою вбігла до кузена, що лишив двері незамкненими. Свічка догоріла в розетці свічника. Шарль, знеможений, заснув не роздягаючись у кріслі, схиливши голову на ліжко; він марив, як марять люди з порожнім шлунком. Ежені могла наплакатися вволю; могла милуватися його молодим і вродливим обличчям, блідим від страждань, ніби мармуровим; Шарлеві очі припухли від сліз, і, здавалося, він іще плакав уві сні. Шарль відчув присутність Ежені, розплющив очі й побачив її, глибоко зворушену.

– Пробачте, кузино, – мовив він, мабуть, не усвідомлюючи, де він і котра вже година.

– Тут є серця, котрі вас розуміють, кузене, і ми подумали, чи не потребуєте ви чогось. Вам треба лягти, ви стомлюєтесь у такому положенні.

– Це правда.

– То прощавайте.

Вона втекла, засоромлена й щаслива, що побувала в нього. Тільки невинність зважується на такі сміливі вчинки. Досвідчена доброчесність розраховує не гірше, ніж порок. Ежені не почувала страху біля свого кузена, але, опинившись у своїй кімнаті, вона ледве трималася на ногах. Життя в невіданні раптом скінчилося, вона почала міркувати, тисяча докорів мордували її: "Що він про мене подумає? Розгадає, що я його люблю?" А тим часом саме цього вона прагнула найсильніше. Щире кохання прозорливе і знає, що кохають того, хто сам кохає. Яка подія для цієї самотньої молодої дівчини – ввійти отак нишком до хлопця! Хіба не існують у коханні думки і вчинки, що означають для деяких душ стільки ж, як і святі заручини? Через годину Ежені зайшла до матері і, як звичайно, допомогла їй одягнутися. Потім вони сіли на свої місця біля вікна і чекали Гранде з тривогою, яка, залежно від настрою, леденить чи палить серце, стискує чи розпирає його, коли людина чекає бурхливої сцени чи суворої кари; а втім, це почуття таке природне, що свійські тварини під його впливом кричать при найлегшому покаранні, хоча, випадково поранившись, терплять мовчки. Добряга зійшов униз, але, поговоривши неуважно з дружиною і поцілувавши Ежені, сів за стіл, ніби й не думаючи про вчорашні погрози.

– А що з небожем? Хлоп’я не набридає?

– Він спить, пане, – відповіла Нанон.

– Тим краще, не треба на нього свічку витрачати, – глузливо відповів Гранде.

Ця незвичайна поблажливість, ця жовчна веселість вразили пані Гранде, і вона пильно подивилася на чоловіка. Добряга… (Тут до речі буде зауважити, що в Турені, Анжу, Пуату і в Бретані слово добряга, вже не раз вжите щодо Гранде, застосовується і до найжорстокіших, і до найдобріших людей, коли вони досягли певного віку; це найменування зовсім не означає особистої лагідності). Отож добряга взяв капелюха, рукавички і сказав:

– Піду пройдуся до майдану, може, зустріну наших Крюшо.

– Ежені, твій батько, безсумнівно, щось має на думці.

Звикнувши мало спати, Гранде половину нічного часу присвячував попереднім підрахункам, обмірковував свої спостереження, плани, що забезпечували їм дивну безпомилковість і постійний успіх, які дивували сомюрців. Людська сила складається з терпіння й часу. Могутні люди чогось прагнуть і пильнують. Життя скнари – це постійне тренування людської могутності, поставленої на службу власній вигоді. Скнара спирається тільки на два почуття: себелюбство і корисливість; та оскільки корисливість – це теж свого роду себелюбство, стале і цілеспрямоване, постійне свідчення справжньої вищості, то себелюбство і корисливість – це дві сторони одного цілого: егоїзму. Звідси, мабуть, і та особиста цікавість, яку викликають скнари, вміло виведені на кін. Кожний по-своєму тонкою ниткою зв’язаний з цими дійовими особами; вони зачіпають усі людські почуття, підсумовуючи їх. Немає людини без бажань, а яке бажання в суспільстві можна задовольнити без грошей? Гранде справді мав щось на думці, як сказала його дружина. Він, подібно до всіх скнар, відчував настійну потребу вести гру з іншими людьми, законно привласнювати їхні гроші. Примусити поважати себе – хіба це не означає проявляти владу, надавати собі право зневажати слабких, тих, хто на цьому світі дає себе на поталу? О, хто справді зрозуміє агнця, що мирно лежить біля ніг Божих, найзворушливішу з прообразів усіх жертв земних, емблему їхнього майбутнього, одне слово – звеличені страждання і слабість? Цього агнця скнара ставить в кошару, відгодовує, а тоді вбиває, смажить, їсть і зневажає. Гроші й презирство надають скнарі сили. За ніч думки добряги пішли в іншому напрямі: звідси його поблажливість. Він надумав, як посміятися з парижан, скрутити їх, зігнути в дугу, стерти на порох, примусити їх кидатися туди й сюди, упрівати, сподіватися, бліднути, щоб він, колишній бондар, міг втішатися з них, сидячи в своїй сірій залі чи піднімаючись по трухлявих сходах свого сомюрського дому. Небіж привернув його увагу. Він надумав врятувати честь померлого брата, але так, щоб це нічого не коштувало ні йому, ні небожеві. Свої гроші Гранде збирався вкласти на три роки, отже, йому лишалося тільки управляти своїми маєтками; а його діяльна хитрість потребувала поживи, і він знайшов її у банкрутстві брата. Не почуваючи у своїх пазурах нічого підходящого, він захотів простягти лапу до парижан на користь Шарлеві і недорогим коштом показати себе зразковим братом. Родинна честь так мало важила в цьому проекті, що його добрі наміри можна порівняти з потребою картярів стежити за доброю грою, в якій вони самі не мають ставки.

Крюшо були йому потрібні, та він не хотів сам іти за ними, а поклав собі примусити їх прийти до нього і того ж вечора почати комедію – план її тільки-но було складено, щоб назавтра, не втративши жодного мідяка, стати предметом захоплення всього міста.

Коли батька не було вдома, Ежені мала щасливу можливість відверто зайнятися своїм коханим кузеном і без остраху вилити на нього скарби свого співчуття, одного з найпрекрасніших проявів вищості жінки, єдиного почуття, яке вона охоче дає відчути, єдине, в чому вона пробачає чоловікові, коли він дозволяє взяти над собою гору. Три або чотири рази Ежені підходила до кімнати кузена, щоб прислухатися до його подиху, дізнатися, чи спить він, чи пробудився; потім, коли він устав, вершки, кава, яйця, фрукти, тарілка, склянка, все, що мало відношення до сніданку, не уникло її уваги. Вона легко піднялася по старих сходах, щоб послухати, що робить кузен – одягається чи й досі плаче? Підійшла до дверей.

– Кузене!

– Що, кузино?

– Де ви бажаєте снідати – у залі чи в своїй кімнаті?

– Де ви хочете.

– Як ви себе почуваєте?

– Люба кузино, сором признатись, я голодний.

Ця розмова крізь двері була для Ежені цілим епізодом роману.

– Ну гаразд, ми принесемо вам сніданок у вашу кімнату, щоб не злостити тата.

Легко, як пташка, вона спустилася на кухню.

– Іди, Нанон, прибери у нього в кімнаті.

Ці сходи, по яких стільки ходжено вгору й униз, на яких гучно лунав найменший звук, здавалися їй світлими, ніби й вони обновилися, ніби промовляли до неї, були молоді, як вона, молоді, як її кохання, якому вони служили.

В решті решт її мати, добра, поблажлива мати, піддалася примхам цього кохання, і, коли в кімнаті Шарля було прибрано, вони пішли удвох провідати нещасного: хіба християнське милосердя не велить утішати? В релігії ці дві жінки почерпнули чимало дрібних софізмів, щоб виправдати свої вчинки. І от Шарль Гранде відчув себе оточеним найніжнішим і найщирішим піклуванням. Його наболіле серце гостро відчуло ніжність тієї лагідної дружби, того теплого співчуття, яке ці дві душі, завжди пригнічені, опинившись на хвилину вільними, щедро виявили у своїй звичній сфері – у світі страждань. На правах родички Ежені почала складати білизну, туалетні речі, привезені кузеном, і могла досхочу милуватися кожною коштовною дрібничкою, срібними й золотими витребеньками тонкої роботи, які попадалися їй під руку і які вона подовгу тримала, ніби розглядаючи.

Шарля глибоко розчулило великодушне співчуття тітки й кузини; він досить добре знав паризький світ і розумів, що там він, у його теперішньому становищі, зустрів би тільки холодні й байдужі серця. Ежені постала перед ним у всьому блиску своєї особливої краси; він тепер захоплювався простотою звичаїв, з яких учора глузував. І коли Ежені взяла в Нанон фаянсову чашку кави з вершками й подала кузенові з усією простодушністю почуття, кинувши на нього погляд, сповнений доброти, в очах парижанина заблищали сльози, він узяв її руку і поцілував.

– Та що це знову з вами? – спитала дівчина.

– О, це сльози вдячності,– відповів Шарль.

Раптом Ежені рвучко обернулася до каміна і взяла свічники.

– Нанон, віднесіть це, – сказала.

Коли вона подивилася на кузена, фарба ще не зійшла з її лиця, але погляд приховував правду, не виказував надмірної радості, яка переповнювала її серце; їхні очі виражали одне й те саме почуття, а душі злилися в одній думці: майбутнє належало їм.

Це ніжне хвилювання було для Шарля тим чарівніше в його великому горі, що воно було несподіване.