Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

Тоді ти нікому не завдаси болю, нікого не зраниш, тоді зможеш допомагати людям. Хтозна, може, цей великий світ стане бодай трішки кращим – бо у ньому живе мій маленький хлопчик. А це дуже важливо, мій милий Седрику, коли світ стає хоча б дрібку кращим, бо у ньому хтось живе, навіть якщо це такий маленький хлопчик, як ти.

Коли Фонтлерой повернувся до замку, то повторив матусині слова своєму дідусеві. А тоді додав:

– А я відразу подумав про вас. І сказав матусі, що світ уже став кращим, тому що у ньому живете ви. І ще сказав, що намагатимуся бути на вас подібним.

– І що на те матуся? – з певною тривогою спитав граф.

– Вона сказала, що це правильно, бо завжди потрібно бачити в людях добре. А коли бачимо щось добре, то варто брати приклад і для себе.

Можливо, граф саме пригадував собі ті слова, коли ото позирав зі свого кутка у бік, де сиділа молода вдова, яку від них відділяло кілька рядів. Граф зупиняв погляд на її вродливому чистому обличчі і про щось собі думав. Його син, який так кохав цю жінку, помер, не дочекавшись прощення… Очі її були так подібні до очей малого… Проте які думки викликала у графа ця жінка, не міг знати ніхто. Чи його серце бодай трохи зм'якло при її вигляді, а чи й далі у ньому громадився гнів і затятість – з виразу обличчя старого вельможі годі було прочитати.

Коли служба скінчилася, парохіяни не поспішали розходитися – все громадилися на церковному подвір'ї, цікаві ближче роздивитися графа з його онуком. Коли вони вже минали ворота, один фермер, який там стояв, бгаючи в руках свого капелюха, зібрався з відвагою і ступив до них крок. Був це чоловік середніх років, зі змученим обличчям.

– А, Гігінс, – вимовив граф. Фонтлерой відразу повернувся до нього.

– О, то це містер Гіґінс? – вигукнув він.

– Так, – сухувато потвердив граф. – Гадаю, він прийшов подивитися на нового землевласника.

– Так, мій пане, – проказав чоловік. Його засмагле обличчя при цих словах залив густий рум'янець. – Містер Ньюік сказав, що лорд Фонтлерой був такий добрий і замовив за мене слово, тому я подумав, що мушу йому подякувати… якщо дозволите.

Певно, чоловіка здивувало, що його доброчинець виявився іще таким малим – хоча стільки для нього зробив. А доброчинець задер голівку, аби роздивитися містера Гіґінса, – ну геть так само, як ото його діти, на чию долю останнім часом випало стільки випробувань, – і, виглядало, анітрішки не здавав собі справи, якою поважною особою зробився.

– Я вам дуже вдячний, ваша світлосте, дуже вдячний, – вимовив чоловік. – Справді, ви стільки для мене зробили…

– Та ну! – махнув рукою Фонтлерой. – Я тільки написав листа, от і все. Це дідусь усе зробив. Ви ж знаєте, який він добрий чоловік. А як чується місіс Гіґінс?

Гіґінс геть розгубився. Почути, що старому графові притаманні якісь шляхетні риси – то було неабищо.

– Так… так, звичайно, ваша світлосте, – промимрив він, – місіс Гіґінс вже ліпше. То все через ті клопоти. Як ви їх нас позбавили, то вона ніби на світ народилася. Бо як тим всім переймалася, то й заслабла була.

– Дуже тішуся, – відповів Фонтлерой. – Дідуся дуже вразило, що ваші діти послабли на скарлатину. І я також перейнявся. Ви ж знаєте, у мого дідуся самого були діти. Його наймолодший син – то мій батько. Ви, певно, про це вже чули.

Тепер Гіґінс уже цілком розгубився. Аби не впасти у ще більшу халепу, бідолаха намагався уникати погляду графа – бо хтозна що з цього могло би вийти. Прецінь усім добре було відомо, які то батьківські почуття жили у серці старого графа: своїх синів він міг бачити хіба кілька разів на рік, а коли вони хворіли, то їхній батечко притьмом забирався до Лондона, бо усі ці лікарі й доглядальниці, бачте, навівали на нього нудьгу. Сам граф слухав усю цю бесіду, дивлячись спідлоба, бо, що не кажи, довідатися, ніби чиясь там скарлатина могла його зворушити й викликати співчуття – то для нього було неабиякою новиною.

– Бачиш, Гігїнсе, як то всі помилялися щодо мене, – кинув врешті граф, супроводжуючи свої слова звичною похмурою посмішкою. – Он Фонтлерой мене розуміє. Ото коли будете потребувати якихось пояснень щодо мого характеру – прошу звертатися до нього. Сідай до карети, Фонтлерою.

І Фонтлерой миттю застрибнув на підніжку. Карета рівно покотилася по зеленій алеї. Та навіть коли карета вже повернула на дорогу, на губах старого графа ще блукала та понура посмішка.

РОЗДІЛ 8

Фонтлерой їздить верхи

Посмішка та не раз іще з'являлася на обличчі старого графа Доринкурта, тільки що більше він пізнавав свого внука, то посмішка його губила оту понурість. Що й казати, ще перед приїздом маленького лорда Фонтлероя старому вельможі уже добряче приїлася самотність і старість, приправлені тривалою хворобою. Проживши цілих сімдесят літ свого життя у розкошах та розвагах, тепер граф опинився сам на сам зі собою у сповнених розкошів замкових покоях, де годинами просиджував один, витягнувши хвору ногу на стільчик – і годі стверджувати, ніби йому це подобалося. Властиво, єдиною розвагою, яка йому залишалася, то були оті спалахи гніву, що окошувалися на оточенні, яке його боялося і платило взаємністю, тобто навіть дивитися у бік свого пана не могло без ненависти. Старий граф був досить розумним чоловіком, аби не усвідомлювати, що будить у челяді хіба відразу. Так само не було для нього таємницею, що й гості, які час до часу навідували Доринкуртський замок, приїздили зовсім не з любови до нього – навіть якщо декого і розважали його ущипливі жарти і саркастичні репліки, перед якими у нікого не було шансів сховатися. Поки граф був здоровий, то й сам частенько виїжджав із замку у пошуках нових вражень та розваг. Він навіть вдавав перед усіма, що усе це його тішить, хоча насправді так не було. Коли ж здоров'я піднепало, втома і пересит справили, що граф замкнувся у своєму Доринкурті, залишаючись наодинці із хворобою, збавляючи час за книгами й газетами. Однак читати увесь час не годен ніхто, тим-то книги й газети не могли порятувати від нудьги. Граф уже міцно ненавидів ці довгі самотні ночі і дні у замку, а тому робився усе дратівливіший і похмуріший. І ось приїхав Фонтлерой. На щастя для хлопчика, він з першого погляду сподобався графові. Ще б пак, таємні гордощі графа були неябияк потішені, бо миле личко Седрика відразу прихилило симпатію дідуся. Може, якби не це, то граф би просто його незлюбив і далі уже нізащо не зміг би пізнати його вдачі. Звісно, для себе граф відразу вирішив: врода і сміливість Седрика пояснюється тим, що у його жилах тече кров роду Доринкуртів і що хлопець таки виявився гідний свого високого походження. Коли ж у них зав'язалася розмова і граф побачив, що хлопчик добре вихований і має гарні манери, проте іще аніскілечки не усвідомлює усіх переваг становища, у якому ото опинився – малий сподобався дідусеві ще більше. Мало того, його товариство уже навіть тішило графа. Зокрема, думка, аби рішенець про допомогу сім'ї Пґінса передати у дитячі руки, неабияк розважила старого графа. Звісно, при цьому старого вельможу доля сім'ї Пґінса турбувала найменше. Графові насправді більше подобалося те, що про шляхетний вчинок його внука говоритиме ціла округа, що серед фермерів він буде мало не героєм – попри те, що хлопчик іще такий малий. Графові так само подобалося їздити із Седриком на недільну службу – бо їхній приїзд завжди викликав неабиякий інтерес і пожвавлення серед людей. Граф добре розумів: потім вони цілий тиждень матимуть про що говорити. Якось він почув, як одна жінка сказала про Седрика: "Та то правдивий лорд". Годі й описати, як такі відгуки лестили самолюбству старого. Ще б пак, цей зарозумілець, який так пишався своїм старовинним іменем і вельможними титулами, нарешті міг усім показати: у Доринкуртів тепер є гідний спадкоємець, здатний примножити славу їхнього роду.

Того ранку, коли Фонтлерой уперше сів на поні, граф так втішився, що майже забув про свою хвору ногу. Коли ото конюх вивів зі стайні доглянутого поні з лискучими гнідими боками і гордою шиєю, граф саме сидів при відчиненому вікні у своїй бібліотеці і звідти зацікавлено спостерігав, як то Фонтлерой порадить собі з першим у житті уроком кінної їзди. Його цікавило, чи хлопчикові бува не забракне сміливости. Поні був доволі величенький як для поні, а графові не раз доводилося спостерігати, як то діти губилися при першій спробі осідлати коника.

Проте Фонтлерой радо застрибнув у сідло. Попри те, що перед тим йому ніколи ще не випадало їздити верхи, відваги й рішучости йому не бракувало анітрішки. Конюх (який мав на ім'я Вілкінс) узяв коника за вуздечку і провів його попід вікном бібліотеки.

– Відважний хлопчина, нема що казати, – ділився потім враженнями Вілкінс у конюшні, добродушно усміхаючись. – І зовсім не тяжко було посадити його у сідло. А в сідлі так ся тримав рівненько – ну як струна. То хіба старий граф так вмів, як ото ще їздив верхи. І чуєте, питає'ся мене: "Вілкінсе, скажіть, як я тримаюся? Бо в цирку, я бачив, вершники тримаються рівно-рівнесенько". А я йому кажу: "Та сидите в сідлі як влитий, ваша світлосте!" А він аж ся засміяв на радощах – так ся втішив. "Ну то добре, Вілкінсе, – каже мені далі, – то ви мені скажіть, якби я сидів не так, як треба".

Але лише сидіти верхи, коли хтось ото водить коника за вуздечку – цього для Фонтлероя невдовзі виявилося замало. Отож за якийсь час він звернувся до дідуся, котрий усе спостерігав з вікна:

– А можна мені самому спробувати? – поспитав він із широко відкритими від захоплення очима. – Можна, я спробую швидше? Той хлопчик з П'ятої авеню нераз і в риссю їхав, і в галоп пускався!

– Гадаєш, зможеш уже їхати риссю чи навіть галопувати? – перепитав граф.

– Хочу спробувати, – відповів Фонтлерой.

Його світлість зробив з вікна знак Вілкінсу і той осідлав свого коня, а тоді наблизився до Фонтлероя і взяв його поні за вуздечку.

– Ну що ж, нехай спробує проїхатися риссю, – проказав граф.

Подальші кілька хвилин принесли юному вершнику нові відкриття. Зокрема, дуже швидко виявилося, їхати верхи – то зовсім не те саме, що ходити пішки. Що швидше їхав його коник, то важче було триматися у сідлі рівно.

– Ото трррясе! Чччи вввас також тттак трррясе? – звернувся він до Вілкінса.

– Та ні, ваша світлосте, мене не трясе, – відповів йому Вілкінс. – Зачекайте, з часом і ви навчитеся.