Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

Містер Мордонт також не раз описував йому становище мешканців того закутка, вдаючись до найяскравіших порівнянь, на які тільки був здатен, проте усе це викликало у графа лише гнів. А у ті дні, коли йому дошкуляла нога, граф Доринкурт узагалі міг заявити щось на взірець: що швидше та злидота виздихає, то ліпше для всіх! І на цьому будь-яка розмова закінчувалася. Але зараз, коли граф дивився на дитячу руку на своєму коліні, коли зустрічався із щирим стурбованим поглядом цих очей – він відчув, як у його душі прокидається почуття сорому.

– То що, ти хочеш, щоб я почав будувати нові будинки для орендарів, так? – спитав він врешті.

А тоді поклав свою долоню на онукову ручку і погладив її.

– Так, там усе треба завалити, – жваво підхопив Фонтлерой. – Матуся теж так сказала. Давайте… давайте вже завтра почнемо! Підемо туди і скажемо, аби все позносили. Люди так втішаться, коли побачать вас! Вони відразу зрозуміють: ви прийшли, аби їм допомогти!

І його очі засяяли від радощів. Граф підвівся з крісла і поклав руку на плече хлопчика.

– Давай перейдемося по терасі, – проказав він з коротким смішком, – там усе й обговоримо.

І вони рушили на терасу, як робили це майже кожного вечора. Під час тієї прогульки граф кілька разів засміявся, ніби сам до себе. І ще: упродовж цілої прогулянки він ані на хвильку не знімав руки з плеча свого юного супутника.

РОЗДІЛ 10

Граф стурбований

Справді, під час своїх відвідин сільських хатинок місіс Ерол довелося здійснити немало сумних відкриттів. Виявилося, що зісередини все воно виглядає зовсім не так мальовничо, як із пагорка, порослого вересом. Зблизька ця мальовничість одразу розвіювалася. Сподіваючись побачити серед мешканців старання і працьовитість, місіс Ерол натомість зіткнулася з байдужістю, бідністю і темнотою. Дуже швидко жінка зрозуміла, що Ерлборо насправді є найбіднішим селом у цілій околиці. Багато чого їй розповів містер Мордонт, ділячись своїми клопотами і розчаруваннями, а решту вона побачила на власні очі. В управителі тут завжди брали осіб, котрі лише вміли догоджати графові й анітрохи не дбали про орендарів, які скніли у злиднях. Село занепадало, з кожним днем справи тут ішли гірше і гірше.

А той закуток – то взагалі був жах: перехняблені халупи, хворі, нещасні, зневірені люди. Коли місіс Ерол потрапила сюди вперше, то аж здригнулася від побаченого. Бідність, бруд довкола – усе це вражало навіть сильніше, ніж у місті. Виглядало, що тут годі щось зарадити. Дивлячись на брудних недоглянутих дітей, що виростали серед злиднів і цілковитої байдужости, жінка згадувала свого сина, свого хлопчика, який жив у розкішному замку, серед багатства і достатку, чиї бажання сповнювалися ледве він встигав їх висловити – ніби маленький принц. І при цих порівняннях материнське серце підказало їй одну думку. Зрештою, для неї, як і для усіх решта, було очевидно, що граф справді прив'язався до Седрика, отож не зможе відмовити у його проханні.

– Граф не відмовить йому, – мовила вона до містера Мордонта. – Він-бо задовольняє кожне його бажання. Чому б не скористатися цим для добра отих людей? Я вже про це подбаю.

Місіс Ерол добре знала, що на сина можна покластися, тим-то й розповіла йому про те, що діється у селі. Жінка була певна: Седрик обов'язково переповість почуте своєму дідусеві. І це напевно матиме бажані наслідки.

І хоча усім довкола це здавалося геть неймовірним – саме так усе і було. Річ у тім, що на графа найбільше впливала непохитна Седрикова віра, ніби дідусь і не може вчинити інакше. Аби хлопчик у якусь мить збагнув, що насправді його дідусь анітрішки не є взірцем доброти і шляхетности, що завжди воліє діяти на догоду хіба собі – цього граф, звісно, не міг допустити. Зрештою, те, що хтось іще здатен бачити у ньому мало не доброчинця всього людського роду – це також стало для графа чимось геть новим. І годі сказати, щоб це йому не подобалося. Тим-то не міг він, дивлячись у ці чисті карі оченята, в яких світилася віра і захоплення, сказати щось на взірець: "Знаєш, я лише себелюбний старий негідник – ніколи в житті не виявляв жодного співчуття чи шляхетности, тим-то і зараз доля тих бідних селян мене зовсім не обходить". Граф таки встиг неабияк прив'язатися до дитини, отож уже чувся зобов'язаний бодай час до часу виявляти прихильність до людей, котрі опинялися у скруті. Ось чому, помисливши трохи і навіть у глибині душі підсмішковуючись зі себе, граф послав за Ньюіком. Вони довго розмовляли про становище селян. Врешті було вирішено: зруйнувати старі халупи і на їх місці звести нові хатинки.

– На цьому наполягає лорд Фонтлерой, – сухо пояснив граф. – Він вважає, що це принесе користь усім –і орендарям, і нам. Можете сказати фермерам, що це була його ідея, – і поглянув на юного лорда, який лежав перед каміном, бавлячись із Дуґалом. Собака не відходив від хлопчика ані на крок – завжди і скрізь супроводжував юного господаря: або ішов поруч із ним, коли той проходжувався по замку чи парку, або повагом трюхикав за його коником, коли лорд Фонтлерой вибирався на кінні прогулянки.

Годі й казати, невдовзі всі довкола тільки й говорили, що про майбутні зміни. Властиво, спершу люди навіть не могли у це повірити. Проте якогось дня до того закутка прибула група робітників і взялася за знесення жалюгідних злиденних халуп, які досі служили людям за житло, – і їм довелося усвідомити: завдяки лорду Фонтлерою вони нарешті цих халуп позбудуться. Якби то Седрик тільки знав, що говорять про нього мешканці села, як дякують йому на кожному кроці і яке велике майбутнє пророкують, коли він виросте, то, певно, неабияк здивувався б! Хлопчик-бо жив своїм звичайним життям – як будь-який хлопчик його віку: гасав по парку, доганяв кроликів, лежав собі на траві поміж дерев або ж на килимку у бібліотеці, читав цікаві книжки і ділився прочитаним із графом, потім розповідав про все, що відбулося з ним за дня, матусі, а ще писав довгі листи Дікові і містеру Гобсу, які так само відписували йому (причому кожен мав свій особливий стиль письма), їздив верхи разом із дідусем або Вілкінсом. Властиво, коли під час таких прогулянок їм випадало проминати міський ринок, хлопчик помічав, що люди оберталися у їхній бік, знімали поштиво капелюхи, а обличчя їхні світліли усмішками. Отож Седрик був переконаний: усе це діється так, тому що поруч із ним є його дідусь.

– Як же вони вас люблять, – сказав він якось дідусеві, щиро посміхаючись. – Чи бачите, як люди тішаться, коли ви приїжджаєте? Сподіваюся, до мене також колись будуть так добре ставитися. Певно, це дуже гарно – коли стільки людей вас любить.

У ту мить Седрик відчував неабиякі гордощі: ще б пак, дідусь викликає таку любов і пошану у всіх довкола. А він же його внук…

Поки будували нові будинки для орендарів, Седрик разом із дідусем майже щодня сідлали коней і виїжджали на місце будови, аби подивитися, як там ідуть справи. Фонтлерой цікавився геть усім. Тільки-но прибувши на місце, він відразу злазив зі свого поні і йшов до робітників, розпитував їх, як мурують стіни, як кладеться цегла і т.д. Потім розповідав їм про Америку. Після кількох таких розмов він уже сам міг пояснювати графові всі тонкощі мулярської справи – це коли вони вже повертали до замку.

– Знаєте, мені такі речі завжди дуже цікаві, – тлумачив він. – Ну бо ніколи не відомо, чим іще доведеться займатися.

Знову, як тільки Фонтлерой із дідусем виїжджали з будови, робітники поміж собою ділилися враженнями, їм-бо страшенно подобалося слухати Седрико-ву бесіду, його щирі дитячі розпитування, тому вони дуже тішилися, коли він ото приходив порозмовляти. Ще б пак: руки в кишенях, шапка зісунута на потилицю, з-під шапки вибиваються золотаві кучері – і це щире захоплення, щира цікавість на личку!

– І де він такий ся взяв? – говорили вони поміж собою. – Другого такого ще тре' пошукати. Характером в графа не вдався, то вже напевно…

Повернувшись додому, робітники ділилися побаченим з дружинами, а ті вже розносили новини про юного лорда Фонтлероя по цілому селу, отож невдовзі вже не було жодної живої душі, яка би про нього не чула. Всі підкреслювали, що "той скажений граф", виявляється, здатен когось полюбити, що хлопчик зумів розтопити навіть його камінне серце.

Жарти жартами, а ті, котрі таке говорили, самі не підозрювали, наскільки близько були від істини. Справді, граф із кожним днем усе більше прив'язувався до внука – єдиної істоти, котра обдарувала його довірою. Граф уже уявляв собі, як то Седрик виросте і перетвориться на вродливого юнака, сильного і шляхетного, зі щирим відкритим серцем, яке скрізь знаходитиме друзів. Граф також замислювався, чим то займатиметься у майбутньому його онук, як зуміє розпорядитися щедрими дарунками, які дісталися йому від природи. Коли він ото спостерігав за хлопчиком, коли той лежав собі на килимку у бібліотеці, гортаючи якийсь величезний том, то в очах старого вельможі щораз частіше з'являвся характерний блиск, а на обличчі виступав рум'янець.

"Так, цей хлопчина багато вартий… Йому багато чого під силу… багато!" – думав він собі.

Граф нікому не розповідав про ті почуття, які викликає у ньому Седрик. Коли розмовляв з онуком, то найбільшим виявом емоцій була хіба ота його понура посмішка. Однак Фонтлерой невдовзі і сам відчув, що дідусь його любить, що йому приємно, коли він є поруч – чи то побіч крісла, якщо вони були у бібліотеці, чи то за обідом у їдальні, чи то верхи на кінній прогульці, чи то на вечірньому проході по терасі.

– А пам'ятаєте, – вимовив Седрик, відірвавшись від книги, – пам'ятаєте, як ото ще першого вечора я казав вам, що ми станемо добрими друзями? Думаю, що тепер ліпших друзів, ніж ми, годі і знайти, правда?

– Так, ми з тобою справді подружилися, – відповів граф. – Іди сюди.

Фонтлерой підвівся з килимка і підійшов до дідуся.

– Чи існує ще щось, чого ти собі бажаєш? – спитав його граф.

Хлопчик на мить змовк, а тоді підвів на дідуся свої карі оченята. У них світилася якась сумна задума.

– Хіба одного, – вимовив він врешті. –1 чого ж? – поцікавився граф.

Фонтлерой знову на хвильку замовк. Зрештою, він знав, що сказати.

– То чого тобі бракує? – перепитав граф. І Фонтлерой відповів:

– Матусі.

Обличчя графа злегка перемінилося.

– Але ж ти бачишся з нею практично щодня, – проказав він. – Чи тобі того не досить?

– Раніше я був з нею увесь час, – вимовив Фонтлерой. – Вона завжди цілувала мене надобраніч, так само зранку… І ми могли все-все одне одному розповідати…

Якусь хвилю дідусь і онук дивилися одне одному у вічі.