Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон
Тоді граф нахмурив брови.
– То ти ніколи не забуваєш про маму? – спитав він.
– Ні, – похитав головою Фонтлерой, – ніколи. І вона завжди про мене пам'ятає. Знаєте, я і про вас би не забув, навіть якби ми не жили разом. Я б увесь час про вас думав.
– Вірю тобі, чесне слово! – вигукнув граф, пильно дивлячись на хлопця.
Коли Седрик згадав про матір, серце графа знову на мить стиснулося від ревнощів. На цей раз навіть сильніше, бо ж тепер він іще більше прив'язався до хлопчика.
Проте невдовзі у графа з'явився свіжий клопіт – і то доволі серйозний, тим-то на якийсь час йому навіть довелося забути про ненависть до молодої вдови. Усе почалося доволі несподівано. Якось, а саме напередодні завершення будівництва нових осель для орендарів, у Доринкуртському замку влаштували врочистий обід. Взагалі-то таких прийнять тут уже давненько не відбувалося. За день до тієї гостини графа відвідала його рідна сестра, леді Лоридейл, разом зі своїм чоловіком, сером Гарі. Цей візит, звісно, викликав неабияке пожвавлення у селі, тим-то вхідний дзвіночок у крамниці місіс Дібл теленькав практично безупинно. Ще б пак: за увесь час, що минув після одруження леді Лоридейл (а це цілих тридцять п'ять років), вона завітала до Доринкурту лише раз. Ця вродлива літня жінка, із сивим волоссям і ямочками на щоках, мала воістину золоте серце, тим-то вчинки брата ніколи не викликали її схвалення. А що вдачі була небоязкої, то могла це виповісти йому в очі, а після декількох таких розмов узагалі перестала його навідувати.
Відколи леді Лоридейл не бачилася з братом – а минула ж купа років… – чутки, які до неї долітали, явно не тішили. Вона знала, що брат погано ставився до своєї дружини, що та так і померла, зневажувана і нехтувана. Леді Лоридейл також знала, як він обходився з рідними дітьми: байдужість – ось як таке ставлення можна було назвати. Двоє старших синів, Бевіс і Моріс, безхарактерні зіпсовані молодики, вочевидь не робили честі ані своєму батькові, ані будь-кому з цілої їхньої родини. Зрештою, вона їх так ніколи і не бачила. Та якось до її маєтку приїхав високий ставний юнак (на вигляд йому було років десь із вісімнадцять) – і повідомив, що він її племінник, Седрик Ерол, що приїхав її навідати, бо опинився тут неподалік і хотів нарешті побачити свою тітку Констанцію, про яку стільки чув від матері. Звісно, серце леді Лоридейл при вигляді племінника умить розтануло. Вона наполягла, аби хлопець залишився у неї бодай на тиждень, оточила його увагою й турботою, бо племінник таки справді викликав щиру повагу і захоплення. Юнак мав напрочуд погідну вдачу, спілкування з ним приносило одну втіху, тим-то коли небіж від'їжджав, леді Лоридейл висловила сподівання, що тепер вони бачитимуться частенько. Проте не так сталося як гадалося: це була їхня перша й остання зустріч. Річ у тім, що коли Седрик повернувся до Доринкуртського замку і розповів про своє гостювання у тітки Констанцїї, то граф просто впав у шал і категорично заборонив йому туди їздити. Леді Лоридейл завжди з теплотою згадувала свого небожа. Хоча звістка про те, що він десь там поспіхом одружився в Америці, її стурбувала, та коли довідалася, що граф зрікся рідного сина – то геть розгнівалася на брата. Так чи так, але відтоді нікому не було відомо, що діється з капітаном Седриком, де то він перебуває, як живе. Аж невдовзі долинула страшна звістка про його несподівану смерть. А потім Бевіс, його старший брат, упав з коня і забився. А далі лихоманка забрала життя й середущого, Моріса – він помер у Римі, так і не вийшовши з гарячки. Відтак леді Лоридейл прочула, що лордом Фонтлероєм збираються зробити того американського хлопчика, сина капітана Седрика Ерола.
– Певно, у Доринкурті ту дитину так само зіпсують, – поділилася своїм клопотом із чоловіком. – Хіба його мати стане цьому на заваді… якщо вона добра і мудра жінка, звісно.
Та коли леді Лоридейл довідалася, що хлопчика з матір'ю розлучили, то від гніву їй просто забракло слів.
– Та це ж нечувано, Гарі! – стурбовано проказала вона, звертаючись до чоловіка. – Забрати дитину у рідної матері і віддати тому негідникові, моєму братові! Та ж Доринкурт або на кожному кроці принижуватиме хлопчика, або перетворить його на розбещене чудовисько! Певно, доведеться йому написати…
– Не варто, Констанціє, – заперечив сер Гарі.
– Знаю, то нічого не дасть, – скрушно похитала головою жінка. – Я надто добре знаю графа Доринкурта… І все одно, це просто жах!
Про юного лорда Фонтлероя говорили не лише бідняки – хлопчик став темою розмов буквально скрізь. Люди переповідали стільки всеможливих історій про нього – про те, який то він милий, чуйний, як із кожним днем зростає його вплив на дідуся, ясновельможного графа, – що невдовзі ці новини вийшли за межі їхньої околиці і стали темою в майже усіх англійських графствах, і то не лише у сусідніх із Доринкуртом. Про юного спадкоємця говорили на гостинах – усі шкодували його матір, цікавилися, чи й справді хлопчик вдався такий миловидний, як ото про нього оповідають. Натомість чоловіки, які добре знали вдачу графа, по-доброму сміялися з дитячої довірливости: це ж треба, повірити, що граф Доринкурт – добросердий і шляхетний чоловік! Сер Томас Еш з Ешейв-Голу, побувавши у селі Ерлборо, зустрів там графа з онуком, які їхали верхи. Сер Томас зупинився і привітався із графом, а тоді ще додав, що його світлість чудово виглядає і привітав із поліпшенням стану здоров'я.
– І знаєте, – розповідав він потім про ту зустріч, – старий запишався як павич. Та й нема чого дивуватися – такого милого хлопчини, як його внук, я ще ніколи не бачив! А на поні тримається рівнесенько як солдатик!
Усі ці новини потроху долинали і до леді Лори-дейл. Вона вже знала і про Гіґінса, і про кульгавого хлопчика, і про орендарські халупи, і ще багато чого – отож їй уже було цікаво якось побачити малого на власні очі. Жінка уже обмислювала, як це можна було б обладнувати. І тут, на її превелике здивування, їй принесли листа від графа, у якому містилося запрошення відвідати Доринкурт – для неї та її чоловіка.
– Це просто неймовірно! – вигукнула вона. – Кажуть, що та дитина творить дива – і я готова у це повірити! Я вже чула, що брат захоплений хлопчиком, не відпускає його від себе. А тепер, певно, хоче, аби і ми його побачили.
Зайве й казати, леді Лоридейл одразу написала відповідь і потвердила свою згоду приїхати.
Коли вони зі сером Гарі приїхали до Доринкурту, вже вечоріло. Леді Лоридейл піднялася у свою кімнату, передяглася до вечері, а тоді спустилася до вітальні, де вже чекав брат. Граф стояв побіля каміну, високий та імпозантний. Поруч із ним стояв вродливий хлопчик у чорному оксамитовому костюмчику з великим мереживним комірцем – достоту як на картинах Ван Дейка. Його привітне личко справляло приємне враження, а коли він ото подивився на неї своїми виразними карими очима, то у леді Лоридейл аж подих перехопило від захоплення.
Потиснувши братові руку, леді Констанція навіть звернулася до нього на ім'я – чого не робила, певно, від дитинства:
– То що, Моліно, це і є та дитина? – спитала вона.
– Так, Констанціє, – відповів їй граф. – Це наш хлопчик. Фонтлерою, а це твоя тітка, леді Лоридейл.
– Як ся маєте, тітонько? – відразу поспитав Фонтлерой.
Леді Лоридейл обняла його за плечі, якусь мить вдивляючись у його відкриті чисті очі, а тоді нахилилася і зворушено поцілувала.
– Я – твоя тітка Констанція, – промовила вона. – Я так любила твого бідолашного батька, а ви подібні немов дві краплі води.
– Мені приємно чути, коли кажуть, що я на нього схожий, – відповів Фонтлерой, – бо його всі любили, як мені видається, ось – матуся… І всі-всі… тітко Констанціє, – додав він після маленької павзи.
Леді Лоридейл була зворушена. Вона знову притягнула хлопчика до себе і поцілувала. Властиво, від цього моменту вони подружилися.
– Що ж, Моліно, – мовила вона, звертаючись до брата, – ліпше просто не могло бути!
– Згідний, – сухувато відповів граф. – Він гарний хлопчик. І ми з ним великі друзі. Він-бо переконаний, що я найдобріша і найщедріша людина на світі. Мушу признатися тобі, Констанціє… хоча ти, певно, і сама побачиш… що я таки прив'язався до нього… на старості літ…
– А якої думки про тебе його мати? – відразу поставила питання леді Лоридейл – з властивою їй прямолінійністю.
– Я її про це не питав, – відказав граф, злегка нахмурившись.
– Слухай, Моліно, буду з тобою відверта, – заявила леді Лоридейл. – Мені не подобається те, що ти зробив. Тим-то завтра маю намір зустрітися з місіс Ерол. Отож якщо хочеш посваритися через це зі мною – то так і скажи. З того, що мені відомо, дитина усім зобов'язана саме їй. Мені також розповідали, що орендарі просто нею захоплюються.
– Це вони ним захоплюються, – відповів граф, показуючи на Фонтлероя. – А щодо місіс Ерол, то вона доволі вродлива на виду – сама побачиш. Я навіть вдячний їй за те, що хлопчик такий гарний і милий. Якщо тобі хочеться, то можеш її навідати. Єдине, чого я би просив – аби вона залишалася у Курт-Лоджі, а ти мене туди не тягнула, – завершив він, знову нахмуривши брови.
– Але у нього вже немає такої ненависти, як була раніше, це я відразу побачила, – розповідала вона згодом серу Гарі. – Він дуже змінився. Знаєш, Гарі, я навіть сказала б, що він став подібний на людину! І це все через захоплення цим хлопчиком, через його щире добре серце! Та й хлопчик також його любить – це видно з того, як він поводиться у його товаристві, як притуляється до його колін, коли той сидить у своєму кріслі. Можу хіба сказати, що його рідні діти, коли були малі, радше наблизилися би до тигра, аніж до свого батечка!
Наступного дня леді Лоридейл вирушила з візитом до місіс Ерол. Повернувшись, вона заявила братові:
– Моліно, це неймовірна жінка – я таких за ціле своє життя не бачила! Має такий делікатний приємний голос… І взагалі, ти повинен бути вдячний, що вона так гарно виховала малого. Тому що хлопчик не лише миловидне личко успадкував від матері! І ти припустився великої помилки, не запросивши її до замку – бо тут вона і на тебе могла би добре вплинути! Скажімо, я запрошу її до себе, до Лоридейлського маєтку.
– Але вона не схоче залишати сина, – відповів граф.
– Ну звичайно, хлопчика також візьмемо, – засміялася леді Лоридейл.
Хоча вона знала, що Фонтлероя, мабуть, таки не зможе взяти зі собою, тому що онук із дідусем з кожним днем усе більше прив'язувалися один до одного.
