Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

Річ у тім, що містер Мордонт чудово знав: хлопчик, який викликав таку веремію, якраз нещодавно прибув до замку. Отож якщо він уже встиг розчарувати свого вельможного дідуся, то той, зрозуміло, свою лють спрямує на першого-ліпшого, хто натрапить йому на очі. А тим першим-ліпшим, вочевидь, цілком може бути він сам, тобто містер Мордонт.

Уявіть собі, яке здивування чекало на превелебного Мордонта, коли Томас відчинив перед ним двері до бібліотеки – а звідтам полився радісний дитячий сміх.

– Оті двоє поза грою! – дзвінко вигукував хлопчик, страшенно захоплений тим, що відбувається на дошці. – Вони поза грою!

Далі превелебний Мордонт уздрів графа. Вельможний володар сидів у своєму кріслі, витягнувши хвору ногу на табуретку. До крісла присунуто маленький столик, на якому було розкладено якусь гру. І ось: поруч із графом, притулившись до його здорового коліна, стояв маленький хлопчик. Личко малого роз-червоніло, а очі аж сяяли від утіхи.

– Двоє поза грою! – захоплено вигукнув хлопчик. – Ви ж бачите, вони вийшли!

І лише потому вони помітили, що до бібліотеки хтось увійшов.

Граф озирнувся, зібравши докупи свої кущуваті брови, а тоді, упізнавши містера Мордонта, доволі привітно кивнув йому – на превелике здивування останнього. Здавалося, граф на якусь мить просто забув, яким прикрим він може бути, коли захоче.

– А, містер Мордонт, це ви? – вимовив граф. Голос його, як завжди, сухий і різкуватий, зараз навіть виражав якусь зичливість. – Як бачите, у мене з'явилося нове заняття.

При цьому граф однією рукою обійняв Седрика за плечі – певно, у глибині душі старий пишався своїм онуком і йому хотілося це показати гостеві. В очах господаря Доринкурту світилася втіха: він ледь-ледь підсунув хлопця уперед.

– Це новий лорд Фонтлерой, – мовив граф. – Фонт-лерою, а це містер Мордонт, наш парох.

Фонтлерой уважно глянув на гостя, який був вдягнений у свою священичу реверенду, а тоді подав йому руку.

– Дуже радий з вами запізнатися, сер, – вимовив Седрик, згадавши слова, які йому доводилося чути від містера Гобса, коли той вітав нових покупців у своїй крамниці.

Седрик добре знав, що духовним особам належиться особлива пошана – не менша, аніж міністрам.

Містер Мордонт на якусь мить затримав дитячу ручку у своїй долоні і мимовільно усміхнувся, вдивляючись у малого. Пастору відразу сподобався цей хлопчина – зрештою, Седрик подобався усім, з ким йому доводилося стрічатися. На містера Мордонта найбільше враження справляла ця дитяча привітність і щирість, що позначала всі його слова чи дії. Це була цілковита несподіванка для пастора. Дивлячись на Седрика, священик геть забув про графа. Бо ж ніщо у світі не зворушує більше, ніж чисте дитяче серце, яке зуміло зігріти й освітити навіть оцю величезну й дещо похмуру кімнату.

– Мені дуже мило з вами познайомитися, лорде Фонтлерою, – проказав пастор. – Аби до нас добратися, вам довелося відбути довгеньку подорож. Багато людей втішилися, довідавшись, що все минуло щасливо – і ви тут.

– Так, добиратися довелося довго, – відповів Фонтлерой, – але зі мною була матуся, отож я не чувся самотньо. Ви ж розумієте: якщо з вами є матуся – то ви нізащо не будете чутися самотньо. Та й корабель був дуже гарний, справді.

– Сідайте, Мордонте, – звернувся до нього граф.

Містер Мордонт сів у крісло і перевів погляд з Фонтлероя на графа.

– Ваша світлосте, вас можна привітати, – тепло вимовив пастор.

Але граф, видавалося, не бажав занадто виявляти своїх почуттів, тим-то відповідь його прозвучала доволі стримано.

– Він подібний на свого батька, – проказав граф. – Будемо сподіватися, що поведінка його також буде гідна.

А за хвильку додав:

– Що привело вас цього ранку, Мордонте? Хтось потребує помочі?

"Не найгірше, як на початок", – подумав містер Мордонт. Повагавшись іще якусь хвильку, уголос проказав:

– Так. Це Гіґінс. Знаєте, він живе геть на околиці. Йому останньо щось зовсім не щастить. Восени захворів, та й діти послабли на скарлатину. Не скажу, аби був з нього такий уже добрий господар… а тут ще. болячки обсіли, ото і не дає собі ради. Зараз мусить виплатити оренду – а не має з чого. Ну а Ньюік сказав йому: як не заплатиш – то забирайся геть з ферми. От і має чоловік клопіт. Тепер у нього ще й дружина злягла, то він прийшов учора до мене і просить, аби ви почекали ще трохи. Каже, як тільки стане на ноги, то все заплатить. © http://kompas.co.ua

– Вони всі думають однаково, – насупився граф.

Фонтлерой тим часом виступив крок уперед. Хлопчик стояв між дідусем і гостем, уважно слухаючи розповідь. Було видно, що його дуже зацікавила доля Гіґінса. Він уже хотів спитати, скільки у нього дітей, як вони чуються після скарлатини. Хлопчик не зводив широко відкритих очей з містера Мордонта, намагаючись не пропустити жодного слова.

– Гіґінс – чоловік працьовитий, – проказав далі пастор, обстоюючи своє прохання.

– Але орендар з нього абиякий, – відповів граф. – Ньюік каже, що він завжди затримує оплату.

– Але ж клопоти які чоловік має, – завважив пастор. – Він дуже любить дружину і п'ятьох своїх діточок. А якщо відібрати у нього ферму, то вони просто помруть від голоду. Він і так ледве може їх прогодувати. Двоє дітей після скарлатини ще досі не оклигали, геть занепали на силі. І лікар велів їм харчуватися як слід – а Гіґінс не має з чого.

Почувши це, Фонтлерой зробив ще один крок.

– Таке саме було і з Майклом, – вимовив хлопчик. Граф стрепенувся.

– Я геть забув! – вигукнув він. – Я геть забув, що серед нас є філантроп. То хто такий отой Майкл?

У глибоких очах графа знову промайнув отой дивний вираз.

– Чоловік Бриджит. У нього теж була гарячка від ревматизму, – відповів Фонтлерой. – І він також не мав з чого заплатити за оренду ані купити якісь ліпші харчі. А ви передали мені гроші, то я йому і допоміг.

Граф зібрав докупи брови, намагаючись приховати своє зацікавлення. Тоді спідлоба кинув погляд на містера Мордонта.

– Не знаю, який з нього вийде господар, – вимовив граф. – Я сказав Гевішему, що хлопець повинен мати все, чого він забажає… достоту все… І що він зробив? Узяв гроші, аби тут-таки передати їх жебракам.

– Та ні, вони не були жебраками! – гаряче вигукнув Фонтлерой. – Майкл чудовий каменяр! Всі вони працювали!

– Ну так, вони не жебраки. Вони всі – чудові каменярі, чистильники чобіт і продавчині яблук, – іронічно сказав граф.

Якусь мить затримав погляд на внукові. Річ у тім, що графові спала одна думка. І хоча наміри у господаря Доринкурту були не найліпші, але сама думка була незгірша.

– Підійди-но сюди, – сказав нарешті граф.

Фонтлерой підійшов, обережно обминаючи хвору дідусеву ногу.

– Що ти зробив би у цьому випадку? – спитав його граф.

Це питання неабияк схвилювало містера Мордонта. Він-бо прожив у Доринкурті немало часу і глибоко переймався справами своєї парохії: пастор добре знав кожного парохіянина, кожного орендаря. Серед них були бідні й багаті, чесні і працьовиті – але також нечесні й ліниві. Пастор чудово розумів: цей хлопчик, який ото стоїть перед ними, із широко відкритими карими оченятами, з руками в кишенях, у майбутньому володітиме великою владою, яку можна використати як на добро, так і на зло. Містер Мордонт також усвідомлював, що цю владу хлопчик може отримати вже, у цю хвилину – з примхи старого свавільного чоловіка, його дідуся. І якщо ця дитина не мала де навчитися шляхетности і великодушности, то така "забава" може погано обернутися не лише для навколишніх, але, передовсім, для неї самої.

– То як ти вчинив би у цьому випадку? – не відступав граф.

Фонтлерой підійшов ближче до дідуся і довірливо поклав йому руку на коліно.

– Якби я був дуже багатий, – почав він, – і не такий малий, як зараз, то дозволив би містеру Гіґінсу залишитися на тій фермі, а ще передав би його дітям те, чого вони найбільше потребують. Але я ще малий хлопчик…

І Седрик на хвилю замовк. Та наступної миті його личко просвітліло.

– Ви ж можете що завгодно зробити, правда? – звернувся він до дідуся.

– Гм… – протягнув граф, не зводячи з нього погляду. – Ти так гадаєш?

Здавалося, йому було приємно таке про себе почути.

– Я мав на увазі: ви можете кожному дати те, що йому треба, – пояснив Фонтлерой. – А хто такий Ньюік?

– То мій управитель, – відповів граф. – Орендарі не дуже його люблять.

– То ви зараз йому напишете? – поставив питання Фонтлерой. – Я принесу перо і чорнильницю, гаразд? І заберу гру зі столу.

Вочевидь, хлопчик анітрішки не сумнівався у тому, що дідусь не дозволить Ньюікові здійснити свій план.

Граф помовчав, не зводячи очей з Фонтлероя, а тоді спитав:

– Ти вмієш писати?

– Так, – відповів Седрик, – хоча й не дуже добре.

– Тоді позабирай це все зі столу, – звелів граф, – а тоді піди візьми з мого столу перо, чорнило й аркуш паперу.

Містер Мордонт слухав усе це із щораз більшим зацікавленням. Фонтлерой прудко виконав дідусеві побажання. За кілька хвилин на столику вже був і папір, і перо, і велика чорнильниця.

– Ось! Усе готове – і ви можете писати, – радісно вимовив Седрик.

– Ти писатимеш, – сказав граф.

– Я?! – вигукнув Фонтлерой, залившись густим рум'янцем. – А чи воно матиме силу, якщо напишу я? Та й часом я роблю помилки, якщо під рукою нема словника і ніхто мені не допомагає.

– Так, твій лист матиме силу, – потвердив граф. – Гіґінс на помилки точно не скаржитиметься. Зрештою, це ти у нас філантроп, а не я. Отож бери в руки перо і пиши.

Фонтлерой узяв перо, вмочив у чорнило, а тоді нахилився над аркушем, готовий до праці.

– Що мені писати? – спитав він.

– Можеш написати: "Гіґінса поки що не чіпати". І підпис: "Фонтлерой", – продиктував йому граф.

Фонтлерой ще раз вмочив перо і взявся писати, підпираючи підборіддя рукою. Це була справа поважна, посувалася поволі, бо хлопець вкладав у це всю душу. Та ось лист був уже готовий і Седрик простягнув його дідусеві. Хлопчик усміхнувся, але було видно, що він хвилюється.

– Гадаєте, цього досить? – ще раз перепитав він. Граф глянув на листа – і кутики його вуст мимовільно розтягнулися.

– Звісно, – відповів він. – Гіґінс буде цілком задоволений.

І передав листа містеру Мордонту. А написано там було ось що:

Дорогий містере Ньюіку, бутъласка, дуже прошу Вас, аби Ви покищо залишили містера Гіґінса на фермі.

Буду дуже Вам вдячний.

З повагою,

Фонтлерой.

– Це містер Гобс завжди так підписував свої листи, – промовив Фонтлерой, – і я подумав, що ліпше додати "бутьласка".