Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

Мені вже минуло сім років. Ви можете однією рукою спиратися на ціпок, а другою – на мене. Дік казав, що для хлопця мого віку м'язи у мене доволі міцні.

Він випрямив руку, а тоді зігнув її до плеча, аби показати графові свої мускули, які так хвалив Дік. При цьому обличчя хлопчика було таке серйозне і зосереджене, що лакею знову довелося уважно розглядати картину.

– Гаразд, – погодився граф, – можеш спробувати.

Седрик подав дідусеві ціпок і допоміг йому підвестися з крісла. Звичайно це робив лакей, і граф завжди нарікав, коли його мучив біль. Зазвичай граф не вирізнився стриманістю і терплячістю, отож дужі кремезні лакеї у розкішних лівреях зі страхом очікували його гнівних вибухів.

Проте у цей вечір граф не проклинав усіх і вся, хоча нога дошкуляла йому більше ніж будь-коли. Граф вирішив провести певний експеримент. Отож він повільно підвівся зі свого крісла однією рукою сперся на плече хлопчика, яке той так відважно йому підставив. Юний лорд Фонтлерой обережно ступив крок, не зводячи погляду із хворої дідусевої ноги.

– Зіпріться на мене, – промовив він, підбадьорливо посміхаючись. – Я ітиму дуже повільно.

Якби графа підтримував лакей, то граф спирався би трохи на ціпок, але більше на плече лакея. І тут граф так само міцно сперся на плече внука. Тягар був відчутний, отож буквально через кілька кроків хлопчик засапався, на обличчі виступив рум'янець, проте він тримався, згадуючи, як Дік хвалив його міцні м'язи.

– Не бійтеся, спирайтеся на мене, – задихано вимовив він. – Я… я дам раду… якщо… якщо це не дуже далеко…

До їдальні і справді було близько, проте Седрикові той шлях видався дуже довгим. Врешті вони добралися до крісла на чолі столу. Дідусева рука на плечі з кожним кроком здавалася важчою, обличчя аж пашіло, серце шалено гупало у грудях, – проте хлопчик не думав відступати. Навпаки, він напружив усі свої сили, намагався тримати голову прямо, та ще підбадьорював дідуся, який ото кульгав побіч.

– Ну як, дуже боляче, коли спираєтеся на ногу? – запитував він. – А ви парили її у гарячій воді з гірчицею? Бо містер Гобс парив. Ще, кажуть, арніка дуже помічна.

Великий собака поважно супроводжував їх. Завершував процесію кремезний лакей. Коли він ото дивився на хлопчика, який напружував усі свої сили, так щиро допомагаючи дідусеві, в його очах з'являвся дивний вираз. Коли ж граф ото зиркав на розчервоніле личко свого онука, на обличчі старого вельможі можна було прочитати подібне здивування. Та ось вони увійшли до просторої розкішної їдальні. Седрик обвів її поглядом – вона була просто чудова. Лакей, який чекав біля крісла, не зводив із них погляду.

Нарешті граф з онуком добралися до крісла. Граф зняв руку із Седрикового плеча і повільно опустився у крісло.

Седрик перевів подих, витягнув з кишені хустинку – подарунок Діка – і витер спітніле чоло.

– Але ж гаряче нині, – вимовив він. – Вам треба вигрівати ногу коло каміна… а ось мені трошки загаряче.

Делікатність не дозволила Седрикові стверджувати, ніби у дідусевому домі щось могло бути зайвим чи непотрібним.

– Мабуть, ти змучився, – проказав граф.

– Та ні! – заперечив лорд Фонтлерой. – Це було неважко. От хіба трішки гаряче, як то буває влітку.

І Седрик знову енергійно витерся своєю розкішною хустинкою. Його крісло стояло по другий бік столу – якраз навпроти дідусевого. Воно було розраховано явно на когось більшого, ніж Седрик – хлопчик просто потонув у ньому. Зрештою, у замку все було таке об'ємне: величезні зали з високими стелями, масивні важкі меблі, кремезний лакей, великий собака. Та і сам граф був нівроку на зріст. Усе це ніби мало підкреслити, що сам лорд Фонтлерой насправді іще зовсім маленький хлопчик. Проте він анітрішки тим не переймався, бо ніколи не мав себе за когось великого і поважного. Навпаки, Седрик прагнув знайтися у новій ситуації, хоча, зрозуміло, тутешні масштаби дещо його розгублювали.

Здається, хлопчик ніколи не відчував себе таким маленьким, як ото зараз, коли сидів у величезному кріслі на другому кінці столу. Хоча граф жив сам, та у замку діяв певний порядок. Граф любив обідати розкішно, з дотриманням усіх церемоній. Седрик розглядав дідуся через силу-силенну вишуканих келихів та тарелів, які аж засліплювали своїм незвичним блиском. Якби сюди зайшов хтось сторонній, то ця картина напевно б його потішила: величезна їдальня, кремезні слуги, вбрані у багаті лівреї, яскраве освітлення, поблиски на столовому сріблі та на келихах – а за столом по обидва кінці сидять лише суворий старий граф і його маленький внук. Обід для графа і справді був справою якнайбільш поважною – зрештою, так само як і для кухаря. Якщо господарю бува страви не сподобалися або ж у нього був поганий апетит, то головному кухарю перепадало на горіхи. Сьогодні, на щастя, апетит у графа виявився дещо ліпший, ніж ото зазвичай. Можливо, господаря Доринкурту зараз цікавило ще щось, окрім оцінки закусок чи підливок. Найбільшу поживу для роздумів графові тепер давав його внук. Граф уважно поглядав на нього через стіл. Сам граф говорив мало, однак йому вдалося розговорити хлопчика. Граф навіть не думав, що розмова з дитиною може так його зацікавити. А лорд Фонтлерой водночас розважав його і дивував. Граф ані на мить не забував, як то він перевіряв рішучість і витривалість Седрика – і внук не завагався, не відступив.

– Ви не завжди носите корону? – ввічливо поцікавився лорд Фонтлерой.

– Ні, – відповів граф, похмуро усміхаючись, – вона не надто мені пасує.

– А ось містер Гобс стверджував, що графи завжди ходять у коронах, – мовив Седрик. – Правда, він потім ще трохи подумав і додав: певно, корону таки час до часу доводиться знімати – наприклад, аби вдягти капелюха.

– Так, – потвердив граф, – часом я її знімаю.

Тут один з лакеїв відвернувся і вдав, ніби закашлявся, прикриваючи рота рукою.

Седрик перший скінчив обідати. Хлопчик відкинувся на спинку крісла й обвів поглядом залу.

– Ви можете пишатися своїм домом, – проказав хлопчик. – Бо він пречудовий, справді. Я ще ніколи не бачив чогось подібного. Хоча, звісно, мені лише сім років, отже, я й не міг багато побачити.

– Гадаєш, мені є чим пишатися? – перепитав граф.

– Таким замком будь-хто може пишатися, – відповів лорд Фонтлерой. – Скажімо, якби це був мій дім, то я також би ним пишався. Тут усе таке гарне. Парки довкола, і дерева… Вони такі гарні… особливо коли шелестить листя!

Хлопчик на мить замовк, а тоді із сумом подивився на дідуся.

– Тільки що для двох цей дім завеликий, правда? – поспитав він.

– Тут якраз досить місця для двох, – відказав граф. – Чи, по-твоєму, він таки надто великий?

Юний лорд немовби завагався.

– Я лише подумав, що коли двоє людей, які живуть у цьому домі, не порозуміються, то напевно їм буде тут самотньо, – пояснив хлопчик.

– Гадаєш, зі мною легко буде порозумітися? – поцікавився граф.

– Гадаю, що так, – відповів Седрик. – Ми ж містером Гобсом чудово знаходили спільну мову. Він мій найліпший друг – звісно, окрім матусі.

Граф підняв брови.

– Матусі?

– Я так маму називаю, – тихо відповів лорд Фонтлерой.

Можливо, через те що хлопчик трохи стомився – зрештою, і година була вже пізня, – або, може, після всіх нових пережиттів, які звалилися на нього упродовж останніх днів, він якось відчув себе самотнім від однієї думки, що у цю ніч йому доведеться спати не в своєму домі, що "найліпший друг" не цілуватиме його перед сном. Вони ж бо справді були найліпшими друзями – Седрик і його матуся. Хлопчик не міг не згадувати про неї, а що більше він про неї думав, то менше йому хотілося розмовляти. Отож коли обід уже добігав кінця, граф кілька разів бачив, як по обличчю внука пробігала тінь смутку. Однак Седрик тримався мужньо. Потім вони знову рушили до бібліотеки. Високий лакей ішов побіч, але граф поклав руку на плече внука, хоча вже спирався не так сильно, як перед тим.

Невдовзі лакей залишив їх обох у кімнаті. Седрик усівся собі перед каміном побіля Дуґала. Кілька хвилин хлопчик мовчки дивився на вогонь, погладжуючи пса за вухами. Граф спостерігав за хлопцем. В очах Седрика світилася сумна задума. Кілька разів з його грудей виривалося зітхання. Граф мовчав, не відриваючи, проте, очей від онука.

– Фонтлерою, – врешті вимовив граф, – про що ти думаєш?

Фонтлерой зробив над собою зусилля і спробував усміхнутися.

– Я думаю про матусю, – проказав він. – Мені, певно, треба трохи порухатися, – додав він і підвівся з килимка.

Хлопчик засунув руки в кишені і взявся ходити туди-сюди. Очі у нього блищали, але Седрик лише стиснув губи і підняв голову. Дуґал спершу ліниво повернув голову і якийсь час дивився на хлопчика. Тоді також підвівся і став так само ходити поруч із ним. Фонтлерой витягнув одну руку з кишені і поклав її на голову Дуґала.

– Гарний собака, – промовив хлопчик. – Він мій друг. Він відчуває, що у мене на серці.

– І що ж у тебе на серці? – поспитав граф.

Він бачив, що Седрика змагає туга за рідним домом. Графа це зворушило. Проте його тішило, що хлопчик тримається гідно, не скаржиться, а робить зусилля, аби опанувати себе. Звісно, це не могло не сподобатися графу Доринкурту.

– Іди сюди, – мовив граф. Седрик підійшов до дідуся.

– Бачите, досі мені ще ніколи не траплялося покидати рідний дім, – вимовив хлопчик, трішки нахмурившись. – Тим-то і з'являється це дивне відчуття – коли знаєш, що тепер ночуватимеш деінде, а не в себе. Але ж матуся від мене недалечко. Вона просила мене це пам'ятати… Зрештою, мені вже сім років… І ще я можу дивитися на її портрет, який вона мені подарувала.

Він сягнув рукою до кишені і витягнув невеличкий футлярчик, обтягнутий фіолетовим оксамитом.

– Ось він, – проказав він. – Ось гляньте, треба тільки тут натиснути – і футлярчик відкриється. А всередині портрет.

Седрик підійшов до крісла графа, по-дитячому довірливо притиснувся до дідусевої руки, що лежала на поручні, і натиснув на пружинку.

– Ось і портрет, – вимовив хлопчик, тепло усміхаючись, коли фіолетовий футлярчик відкрився.

Гаф нахмурив брови. Він не бажав дивитися на той портрет, проте мимовільно таки кинув на нього погляд. Його очам відкрилося вродливе обличчя молодої жінки… наче дві краплі води подібне до дитячого, зверненого до нього.