Маленький лорд Фонтлерой - Бернетт Френсіс Годгсон

Хіба ж ви не бачите? Він уже мене любить – бо інакше хіба робив би мені стільки подарунків? Хіба послав би вас за мною?

– Ага, ось воно як, – завважив адвокат.

– Ну так, – потвердив Седрик. – А як інакше? Чи ви не погоджуєтеся зі мною? Звісно, дідусі завжди люблять своїх онуків.

Тим часом на пароплаві пасажири потроху відходили від морської хвороби і піднімалися на палубу подихати свіжим повітрям. Люди зручно вмощувалися на шезлонгах, заводили між собою бесіду – й романтична історія юного лорда Фонтлероя переходила з уст в уста. Відповідно, всі зацікавлено спостерігали за маленьким хлопчиком, який бігав собі по палубі або ж проходжувався разом з матір'ю чи цим літнім сухорлявим адвокатом, або ж розмовляв з матросами. Усі полюбили малого, отож невдовзі друзі у нього були на цілому пароплаві. Седрик-бо завжди легко нав'язував контакти з людьми – не інакше було і тут. Коли чоловіки виходили на прогульку, то запрошували його до себе. Отож хлопчик поважно проходжувався з ними по палубі і дотепно відповідав на їхні жарти, веселячи усе товариство. Коли ж із ним заводили розмову жіночі компанії, то й тоді юний лорд відразу опинявся у центрі уваги і викликав нові й нові хвилі сміху серед своїх співбесідниць. Так само коли Седрик бавився з дітьми, то й там не бракувало веселощів. Серед матросів у нього також з'явилися добрі друзі: хлопчик захоплено слухав їхні розповіді про піратів, про корабельні аварії та про безлюдні острови. Невдовзі він навчився лагодити корабельні канати і майструвати іграшкові кораблики, а також доволі швидко збагнув різницю між розмаїтими "марселями" і "ґрот-марселями"[4]. Хлопчик уже залюбки вживав у розмові різні морські словечка. Якось він викликав немале пожвавлення серед товариства, яке тоді перебувало на палубі у пальтах у шаликах, коли дзвінко вигукнув:

– Але ж нині холодно, клянуся Нептуном!

Седрик здивувався, чому всі засміялися. Він почув цей вислів від "старого моряка" на ім'я Джері, який частенько вживав це, коли розповідав юному лорду розмаїті морські історії. Якщо вірити тим розповідям, Джері виходив у плавання зо дві чи три тисячі разів, кожного разу його корабель неодмінно зазнавав аварії поблизу островів, які, звісно, населяли кровожерливі племена людоїдів. З його розповідей також можна б зробити висновок, ніби його кілька разів підсмажували на рожні, з'їдали та ще разів з п'ятнадцять-двадцять з нього живцем знімали скальп.

– Тим-то він такий лисий, – пояснював лорд Фонтлерой матусі. – Якщо з тебе стільки разів знімуть скальп – то певно, що волосся більше рости не буде. От і в Джері воно перестало рости, відколи вождь паромачавикінів зняв з нього скальп ножем, зробленим з черепа вождя вопслемампків. Він каже, що тоді його скальпували дуже серйозно – як ніколи. Як тільки вождь паромачавикінів замахнувся ножем, то у Джері волосся на голові стало дибки від страху – та так і не опустилося. І тепер вождь так і носить його скальп, який більше нагадує щітку. Мені ще ніколи не доводилося чути про такі пригоди, які ото пережив Джері! Як би я хотів розказати про них містеру Гобсу!

Коли погода псувалася, люди сиділи внизу, в кают-компанії, то завжди хтось просив Седрика розповісти про "пригоди" Джері. І хлопчик переповідав їх з такою пристрастю, що невдовзі серед усіх кораблів, що перетинали Атлантику, годі було знайти популярнішого пасажира, ніж лорд Фонтлерой. Він завжди виявляв готовність розважити товариство, а позаяк робив це так по-дитячому щиро і водночас по-дорослому поважно, то, мабуть, і сам не здогадувався, що в цьому й полягає його особливий, неповторний чар.

– Ці історії Джері так їм подобаються, – розповідав він матусі. – Вибач, матусю, але я би навіть сказав, що У них годі було би повірити, якби вони не трапилися зі самим Джері. Але ж з ним вони таки трапилися… хоч як це дивно. Зрештою, може, він не все аж так добре пам'ятає, бо з нього стільки разів знімали скальп. То напевно мусило позначитися на його пам'яті.

Й ось через одинадцять днів після того як Седрик попрощався на пристані з Діком, пароплав причалив у Ліверпулі. А наступного дня, вже геть увечері, екіпаж довіз хлопчика разом з мамою та містером Гевішемом до брами Курт-Лоджа. У темряві годі було роздивитися сам будинок. Седрик бачив хіба, що екіпаж в'їхав на доріжку, з обох боків оточену високими деревами. За якусь мить хлопчик побачив відчинені вхідні двері, з яких лилося яскраве світло.

З Америки привезли сюди і Мері, аби могла тут допомагати своїй господині. Вона прибула дещо раніше від них. Зістрибнувши з екіпажу, Седрик одразу побачив Мері, яка стояла на порозі разом із ще кількома слугами.

Лорд Фонтлерой радісно кинувся до неї.

– Ти вже тут, Мері? – вигукнув він. – Матусю, тут є Мері! – і захоплено поцілував служницю у її розчервонілу шорстку щоку.

– Тішуся, що ти вже добралася сюди, Мері, – тихо вимовила місіс Ерол. – Мені так мило тебе бачити. Тепер не почуватимуся тут зовсім чужою.

Вона простягнула Мері руку. Та міцно її потиснула. Мері добре розуміла, як почувається ця жінка, яка щойно покинула свою батьківщину, а тут їй ще й доведеться розлучитися з рідною дитиною.

Слуги-англійці з цікавістю розглядали хлопчика та його матір. Поміж слуг, звісно, ходило немало чуток. Їм було добре відомо про недобру вдачу графа та про те, чому місіс Ерол повинна замешкати тут, у Курт-Лоджі, тоді як син житиме у замку. Вони також знали, які великі статки успадкує цей хлопчина, хоча й не заздрили йому, знаючи крутий норов його дідуся, який страждав на подагру.

– Нелегке життя його жде, бідаку, – знай перемовлялися між собою слуга.

Проте про самого хлопчика їм напевно нічого не було відомо. Та й справді, звідки їм було знати, який характер має юний лорд Фонтлерой.

Седрик сам скинув зі себе пальтечко – бо ж звик усе робити сам, без допомоги слуг – і взявся роззиратися довкола. Обвів поглядом простору вітальню, картини й оленячі рога на стінах та купу інших деталей, що прикрашали вітальню. Усе було йому цікаве, бо вдома такого ще не доводилося бачити.

– Матусю, – звернувся він, – а правда, тут дуже гарно? Тішуся, що мені випало щастя тут жити. Такий гарний великий дім!

Звісно, якщо порівнювати з їхнім будиночком на тісній нью-йоркській вуличці, то цей дім і справді здавався дуже світлим і просторим. Мері завела їх нагору, у спальню, стіни якої були перетягнуті барвистим ситцем. У каміні весело гуготів вогонь, а перед каміном спокійно спала велика біла кішка перської породи.

– То економка із замку прислала вам її, мем, – пояснила Мері. – Вона добра жінка, і постаралася все для вас приготувати. Я бачила її коротко, то й перемовилися троха. Вона дуже любила капітана, дуже, мем, і тепер все сумує за ним. Ото вона мені і сказала: як місіс Ерол зобачить ту кішку під каміном – то їй відразу здасться, ніби вона вдома. Вона ж капітана знала від малого. Казала, файна була дитина, а як виріс – то ще файніший ся зробив. І характер мав добрий – все шось доброго скаже і їй, і всім, кого ото тілько зобачив, чи то який вельможний аристократ, чи то простий чоловік. А я їй тоді кажу: "Та його син – то викапаний тато. Малий геть в нього вдався – такий милий і файний хлопчисько, як сам капітан Ерол".

Помившись і перевдягнувшись після дороги, місіс Ерол і Седрик спустилися вниз у велику світлу вітальню. Правда, стеля тут була не надто висока, а старі меблі – усі ці великі крісла з високими спинками та масивними поручнями, прикрашеними старомодним різьбленням, дещо незвичні полиці, шухлядки – видавалися трохи важкими. Перед каміном замість килимка лежала велика тигрова шкіра, а обабіч стояли фотелі. Велична біла кішка, яка відразу по приїзді нових господарів пішла була за лордом Фонтлероєм нагору, тепер знову спустилася сюди, до вітальні. Седрик відразу вмостився на тигрячому хутрі перед каміном, а кішка згорнулася клубочком побіч, немовби пропонуючи подружитися. Седрик так втішився, що поклав голову поруч з кішкою і почав її гладити, при цьому зовсім не звертаючи уваги на те, про що розмовляють його мати та містер Гевішем.

Вони говорили доволі тихо. Місіс Ерол виглядала схвильованою – це виказувала її блідість.

– Хоч сьогодні йому не треба їхати? – спитала вона. – Бодай сьогодні він ще залишиться зі мною?

– Звісно, – так само тихо відповів містер Гевішем. – Сьогодні він не мусить їхати. Щойно ми пообідаємо, я сам поїду до замку і повідомлю графа, що ви вже прибули.

Місіс Ерол глянула на Седрика. Хлопчик безтурботно лежав собі, зручно вмостившись на тигрячій шкурі. На його рум'яному личку вигравали відблиски полум'я, золотаві пасма розсипались по тигрячій шкурі (яка виконувала роль килимка), а кішка дрімотливо муркотіла – так їй подобалося, що Седрик гладить її своєю делікатною долонькою.

На обличчі місіс Ерол з'явився ледь помітний усміх.

– Граф навіть не здогадується, чого мене позбавляє, забираючи його від мене, – сумно проказала вона.

Тоді перевела погляд на адвоката і додала:

– Будьте такий ласкавий, перекажіть графу, що я воліла б не брати від нього грошей.

– Не хочете грошей? – здивовано вигукнув містер Гевішем. – Ви хочете відмовитися від тої виплати, яку граф призначив на ваше утримання?

– Так, – дуже просто відповіла жінка. – Я воліла б її не брати. Досить того, що змушена прийняти цей дім… І я вдячна за це графу, бо так зможу бути неподалік від свого сина. А щодо грошей, то маю трохи власних заощаджень – мені цього вистачить, тому й не потребую більше. Якщо граф так уже мене незлюбив, то мені тим більше не хотілося б, аби він подумав, ніби я відпустила Седрика через ті гроші. Бо сина я відпускаю тільки тому, що люблю його понад усе і заради його щастя здатна забути про себе і свої потреби. І ще: цього бажав би його батько.

Містер Гевішем потер підборіддя.

– Дивно це якось, – вимовив він. – Граф розсердиться. Він не зрозуміє вашої відмови.

– Думаю, що зрозуміє, коли трохи замислиться, – відповіла жінка. – Мені ці гроші й так не потрібні, то для чого мені приймати їх від людини, яка настільки мене ненавидить, що відбирає мого маленького хлопчика? Це ж дитина його рідного сина…

Містер Гевішем якийсь час замислено дивився на неї.

– Гаразд, я передам графу ваші слова, – проказав врешті.

Тут подали обід і всі сіли за стіл.