Підозра - Дюрренматт Фрідріх

Я й миті не вірив, що тільки цікавість до людської психіки спонукала тебе розпитувати про Нееле, як ти запевняв тієї ночі під впливом надміру випитої горілки. То невже я мав кинути тебе самого, коли ти пішов назустріч своїй загибелі? Сьогодні ніхто не годен здолати зло сам-один, як це колись робили лицарі, йдучи на герць із лютим драконом. Минулися ті часи, коли досить було помізкувати, щоб затримати злочинців, але не таких, з якими маємо справу нині. Ти дивак у подобі детектива, абсурдність твого вчинку довів тобі сам часі Я вже не спускав з тебе очей і вчора вночі перед славним доктором Гунгертобелем з'явився власною персоною.

Довелося добряче поморочитися, поки я привів його до тями, так він перелякався. Однак тоді я почув те, що хотів знати, і ось я тут, аби поставити все на своє місце. Тобі — бернські миші, мені — штутгофські пацюки. Такий розподіл існує на світі.

— Як ти потрапив сюди? — тихенько поцікавився Берлах.

У відповідь велетень вишкірив зуби.

— Не ховався під сидінням у залізничному вагоні, як ти гадаєш,— відповів Гуллівер,— а приїхав машиною Гунгертобеля.

— Він живий?—спитав старий, що нарешті опанував себе і, затамувавши подих, утупився в єврея.

— За кілька хвилин він одвезе тебе назад до старого, знайомого нам Салема,— сказав єврей і вихилив келишок картопляного шнапсу.— А тим часом він чекає на тебе перед "Зонненштайном" у своєму автомобілі.

— Карлик,— вигукнув, страшенно збліднувши, Берлах, якому раптом спало на думку, що єврей про цю небезпеку нічого не знає— Карлик! Він уб'є ГунгертобеляІ

— А, карлик! — засміявся, наливаючи шнапс, велетень, що мав якийсь зловісний вигляд у своєму дикунському лахмітті.

Встромивши два пальці правої руки в рот, він голосно й пронизливо свиснув, як ото свистять, кличучи до себе собаку. Раптом металева пластинка над вікном поїхала вгору, і в палату, зробивши відчайдушний пірует, ніби мавпа, плигнула маленька чорна тінь. Вигукуючи незрозумілі гортанні звуки, вона миттю опинилася біля Гуллівера й стрибнула йому на коліна, притулила своє гидке, старече карликове обличчя до скалічених грудей єврея й обвила його могутній лисий череп своїми маленькими покрученими ручками.

— Ось і ти, моє мавпеня, моє звірятко, моя пекельна почваро,— співучим голосом почав єврей пестити карлика.— Мій бідний Мінотавре, мій скривджений гноме, що не раз в криваво-червоні штутгофські ночі, плачучи й скімлячи, засинав у мене на руках, ти, єдиний друже моєї бідної єврейської душі! Ти мій синочку, мій чаклунчику! Гавкай, мій скарлючений Аргосе, Одіссей повернувся до тебе із своїх нескінченних мандрів. О, я так собі й думав, що це ти відправив бідного п'яничку Фортшіга на той світ, це ти, мій недолюдку, пробрався крізь світловий отвір, бо тебе ще тоді, у нашому місті шкуродерів, добре видресирував злий відьмак Нееле, чи то пак Емменбергер, чи Мінос, чи дідько його знає, як він там зветься. Тож вкуси мене за палець, мій песикуі Ото сиджу поруч Гунгертобеля в автомобілі й чую позад себе, ніби хтось радісно скавулить чи якась шолудива кішка нявчить. А це був мій бідний маленький друг, комісаре, отож я й витяг його з-за сидіння. Що ж ми тепер зробимо з цим маленьким звірятком, яке все-таки — людина, бо цю людину опоганили й перетворили в звіра, зробили маленьким убивцею, а він найневинніший з-посеред нас, з його сумних карих очей на нас дивиться зла недоля усякої тварі.

Старий підвівся у своєму ліжку і глянув на цю дивовижну пару, на змордованого єврея й на карлика, якого велетень гуцав на своїх колінах, як маленьку дитину.

— А Емменбергер? — спитав Берлах,— що з Еммен-бергером?

Велетневе обличчя нараз стало схоже на старезний сірий камінь із викарбованими на ньому рубцями. Гуллівер розмахнувся і з такою силою швиргонув тільки-но випорожнену пляшку об шафи, що скло розлетілося в друзки, а карлик запищав, як переляканий пацюк, і, зробивши гігантський стрибок, сховався під операційним столом.

— Навіщо ти про це питаєш, комісаре? — процідив крізь зуби єврей, однак притьмом отямився, тільки ще небезпечно іскрився страшний розріз його очей. Він повільно дістав із свого каптана ще одну пляшку й знов узявся пити великими ковтками.— Від того пекельного життя мучить спрага! Любіть ворогів своїх, як самих себе, сказав один на кам'янистій горі Голгофі, дав себе розіп'ясти на хресті, й так і висів на тій вбогій, напівзогнилій деревині з полотнищем, що маяло круг його стегон. Молися, християнине, за бідну Емменбергерову душу, лише ревні молитви угодні Єгові. Молися! Того, про кого ти питаєш, уже на світі немає. Моє ремесло криваве, комісаре, не можна мені думати про святе писання, якщо я змушений виконувати цю роботу. Я був праведний за законом Мойсея, праведний щодо свого Бога. Я вбив ката, як колись у поганенькому номері готелю в Гамбурзі був убитий Нееле, й поліція так само непомильно зробить висновок про самогубство, як це вона зробила тоді. Що тобі ще розказати? Я міцно обняв його, й моя рука примусила його руку втиснути собі між зуби смертоносну капсулу. Рот Агасфера, Вічного жида, мовчазний, а крізь знекровлені вуста мерця не прорветься тепер жодне слово. Те, що між нами сталося, між іудеєм та його катом, і як за законом справедливості вони помінялися ролями, як я став катом, а він жертвою, про це знає крім нас лиш один Бог, а він усе це благословив. А мені треба вже з тобою попрощатися, комісаре. Велетень підвівся.

— Що ж тепер буде? — прошепотів Берлах.

— Нічого не буде,— відповів єврей, вхопив старого за плечі й так міцно притис його до себе, що вони майже обличчями притулилися й зазирнули один одному в очі.— Нічого не буде, нічого,— пошепки повторив велетень.— Ніхто, крім тебе й Гунгертобеля, не знає, що я туг був; я нечутно, мов тінь, пробрався коридорами до Емменбергера, потім до тебе; ніхто взагалі не знає, що я живий, лише ті бідолахи, котрих я рятую, ця жменька іудеїв, жменька християн. Хай же поховають Емменбергера, хай газети напишуть славні некрологи, якими вони вшанують пам'ять небіжчика. Нацисти хотіли мати Штут-гоф, мільйонери — цю лікарню, іншим схочеться чогось іншого. Поодинці ми не зможемо врятувати світ, це була б така ж безнадійна праця, як і праця бідного Сізіфа; світ не залежить від нашої ^волі і не від волі якогось можновладця чи якогось народу, чи бодай самого диявола, який нині наймогутніший з усіх, світ — у волі Бога, лише він усе вирішує. Ми можемо допомогти йому тільки в поодиноких випадках, а не в цілому,— це обмеження для бідного іудея Гуллівера, це й обмеження для всіх людей. Тож нам нема чого силуватися порятувати світ, а треба пережити цю пригоду, що випала нам в такий пізній час.

Він дбайливо, як батько дитину, поклав старого назад у ліжко.

— Ходімо, моє мавпеня! — гукнув він і свиснув.

З виском і щось лепечучи, карлик кулею вискочив 8-під операційного стола й стрибнув на ліве плече єврея.

— Саме так, мій маленький вбивцю,— похвалив його велетень.— Ми залишимось удвох. Бо ми ж обидва викинуті з людського суспільства, ти — природою, а я через те, що вже небіжчик. Прощавай, комісаре, на мене чекає нічна подорож на велику російську рівнину, йде* ться про те, аби знову зважитися й спуститись у темні

катакомби цього світу, в занедбані печери тих, кого переслідують можновладці.

Єврей іще раз кивнув старому, тоді обома руками вхопився за грати, розігнув залізне пруття і хутко проліз у вікно.

— Прощавай, комісаре,— гукнув він знову своїм дивно співучим голосом, видно було лише його плечі й масивний голий череп, а з-за його лівої щоки визирало старече обличчя карлика; місяць, що був майже уповні, виглянув з-за масивної голови, й здавалося, ніби єврей несе тепер на своїх раменах увесь світ, землю і людство.— Прощавай, мій лицарю без страху й догани, мій Берлах,— сказав він,— Гуллівер вирушав знову до велетнів і до карликів, в інші країни, в інші світи, щораз далі. Прощавай, комісаре, прощавайї — і, сказавши востаннє: — Прощавайї — зник.

Старий заплющив очі. По всьому тілу в нього розлився приємний спокій, бо він уже знав, що у дверях, які тихенько прочинилися, стояв Гунгертобель, прийшов, аби забрати його назад до Берна.