Підозра - Дюрренматт Фрідріх

Отож вони й вмирають у цій лікарні. Часом відмирання свого тіла вони коментують блюзнірськими жартами, часом стають дибки й проклинають на всі заставки свою долю, що, бач, вони мають усе й мусять проте вмирати, або, лементуючи на всю палату, вистелену парчею і шовком, бридко моляться, щоб Бог не змушував їх міняти земне блаженство на блаженство в раю. Емменбергер дає їм усе, й вони ненажерливо беруть те, що він їм пропонує; але їм потрібно більше, їм потрібна надія: і це він їм дає. Однак віра, з якою вони дивляться на нього, це віра в диявола, а надія, яку він їм дарує,— це пекло. Вони зреклися свого Бога й знайшли собі нового. Хворі, у захваті від цього лікаря, добровільно йдуть на тортури, щоб прожити ще кілька днів, на кілька хвилин довше (як вони сподіваються), щоб не розлучатися з тим, що вони люблять більше, ніж небо і пекло, більше, ніж всі блаженства й кару господню,— з ніччю й землею, які їм позичила на час оця влада. Шеф і тут оперує без наркозу. Все, що Емменбергер робив у Штутгофі, у тому сірому, похмурому барачному місті, розташованому на рівнині біля Данціга, це він робить і тут, у центрі Швейцарії, у центрі Цюріха, й ніхто його не чіпає: ні поліція, ні закони цієї країни, ба навіть він робить це в ім'я науки й людяності; він впевнено дає людям те, чого вони від нього хочуть: мук, самих тільки мук.

— Ні,— вигукнув Берлах.— Ні! Цю людину треба

8НИЩИТИ!

— Тоді вам доведеться знищити й гуманність,— відповіла вона.

Він знову захриплим голосом розпачливо крикнув "НІ!" й через силу сів.

—— Ні, ні! — вирвалося в нього з вуст, однак чувся тільки шепіт.

Тоді лікарка недбало доторкнулася до його правого плеча, й він безпорадно впав знову.

— Ні, ні! — хрипів він у подушках.

— Ви, блазню!—засміялася лікарка.— Що ви хочете сказати своїм "Ні, ні"? Я родом із чорних районів, де добувають вугілля, іще там я сказала своє "Ні!" цьому світові, сповненому злиднів і визиску, й почала працювати: в партії, у вечірніх школах, згодом в університеті, й дедалі рішучою й наполегливішою ставала моя партійна робота. Я вчилася й працювала в ім'я свого "Ні!", але тепер, комісаре, тепер, коли цього туманного ранку, повного снігу і дощу, я стою ось тут перед вами у своєму лікарському халаті, то знаю: це "Ні!" стало безглуздям, бо Земля надто стара, щоб зло перетворилося в добро; добро й зло сплелися в одне ціле у ту забуту шлюбну ніч неба й пекла, щоб народити людство, сплелися, аби колись розлучитись і сказати: це від добра, а те від зла, це веде до доброго, а те — до злого. Надто пізно! Ми вже не усвідомлюємо, що робимо, який наслідок потягне за собою наша слухняність чи наш протест, який визиск, який злочин пов'язані з цими плодами, що ми їмо, з цим хлібом і молоком, що ми даємо своїм дітям. Ми вбиваємо, не бачачи жертви й нічого не знаючи про неї, і нас вбивають, а вбивця навіть не знає про це. Надто пізно! Спокуса цього буття була завелика, а людина замала для милості, яка полягає в тому, щоб жити, а надто не перетворюватися в ніщо. І ось ми смертельно хворі, всі наші діяння знищує рак. Світ гниє, комісаре, він розкладається, немов овоч у недбалому сховку. Чого ж ми ще хочемо! Землю вже не можна перетворити на рай, той пекельний потік лави, який ми накликали на себе у розпусні дні наших перемог, нашої слави й нашого багатства і який нині осяває нашу ніч, вже не можна загнати назад у кратер, звідки він вирвався. Тільки ще в своїх снах ми можемо побачити те, що втратили, у блискотливих картинках ілюзій, які ми викликаємо за допомогою морфію. Так

б*

163

і я роблю, Едіт Марлок, тридцятичотирьохрічна жінка, і безбарвна рідина, яку я ввожу собі під шкіру вдень дає мені мужність глузувати, а вночі навіває мені гарні сни і водночас нагадує про злочини, яких вимагають від мене; вона дає мені можливість бодай у швидкоплинному маренні мати те, чого вже немає: цей світ таким, яким створив його Бог. C'est ça. Емменбергер, ваш земляк, цей бернець, знає і людей, і для чого їх можна використати. Він застосовує свої нещадні щупальця там, де ми най-слабкіші: в нашій вічній розгубленості перед смертю.

— Ідіть уже,— прошепотів він,— ідіть уже! Лікарка засміялась. Тоді підвелася, гарна, горда, не-

приступйа.

— Ви Хочете подолати зло і боїтеся мого "C'est ça",— сказала вон?. І знову почала підфарбовуватись і підпудрюватись, прихилившись до дверей, над якими безглуздо й самотньо висів старий дерев'яний хрест.

— Ви жахаєтеся навіть маленької, тисячу разів спаплюженої, збезчещеної служниці цього світу. Як же ви подолаєте його, самого князя пітьми, Емменбергера?

А тоді вона кинула старому на ліжко газету й коричневий конверт.

— Почитайте пошту, добродію. Мабуть, ви здивуєтеся з того, чого наробили своїм бажанням добра!

ЛИЦАР, СМЕРТЬ ї САТАНА

Лікарка пішла, а старий іще довго лежав нерухомо, його підозра підтвердилася, однак це не принесло йому задоволення, а нагнало жаху. Він усе гаразд розрахував, але діяв, як тепер йому спало на думку, неправильно. Надто вже він відчував свою немічність. Він згаяв цілих шість днів, і протягом тих шести жахливих днів, які він пролежав непритомний, Емменбергер знав, хто натрапив на його слід, та завдав удару.

Потім, коли вже прийшла з кавою і булочкою сестра Клері, він з її допомогою трохи підвівся, вперто випив і з'їв принесене; хоча й зробив це, тамуючи недовір'я, однак вирішив збороти свою кволість і почати наступ.

— Сестро Клері,— сказав він,— я з поліції, й, можливо, було б добре, якби ми з вами порозумілися.

— Я знаю, комісаре Берлах,— владно, з погрозою відповіла сестра, стоячи біля його ліжка.

— Ви знаєте моє прізвище й, виходить, у курсі справи,— провадив далі здивований Берлах,— тоді, очевидно, знаєте також, навіщо я тут?

— Ви хочете заарештувати нашого шефа,— сказала вона, спогорда дивлячись на старого.

Шефа,— кивнув комісар.— То ж ви, мабуть, знаєте, що ваш шеф у концтаборі Штутгоф у Німеччині замордував багато людей?

т— Мій шеф виправився,— гордо відповіла сестра Клері Глаубер із Біглена.— Йому відпущено його гріхи.

— У який спосіб? — спантеличено вигукнув Берлах, утупившись в це сяюче, впевнене чудовисько, що як втілення простодушності стояло біля його ліжка, згорнувши ні животі руки.

— Він тільки-но прочитав мою брошуру,— сказала сестра.

— "Мету й доцільність нашого життя"?

— Атож.

— Та це щ. нісенітниця,— роздратовано крикнув хворий,— Емменбергер і досі збиває людей.

— Раніше він убивав їх з ненависті, нині це робить з любові,— радісно відказала сестра.— Він убиває як лікар, бо людина в глибині своєї душі прагне смерті. По-читайте-но мою брошуру. Заради вищого призначення людина мусить пройти крізь смерть.

— Емменбергер — злочинець,— ледве перевів подих комісар, безсилий перед таким святенництвом. "Еммен-тальці й досі наймерзенніші сектанти",— подумав він у розпачі.

— Злочин не може бути метою й доцільністю нашого життя,— осудливо похитала головою сестра Клері й прибрала посуд.

— Я передам вас поліції як його спільницю,— пригро-вив комісар, хапаючись за найдешевшу зброю, дарма що 8нав про її ціпу.

— Ви у третьому відділі,— сказала сестра Клері Гла-Убер, лиха на цього норовливого хворого, і вийшла з палату.

Старий розлючено узявся до пошти. Конверт був йому знайомий, у таких конвертах Фортшіг мав звичай розсилати свою газету. Берлах розкрив його, звідти випала газета. Вона, як і протягом усіх двадцяти п'яти років, була написана на іржавій старенькій друкарській машинці з кількома зіпсованими літерами. "Дер Апфельшус, швейцарська газета протесту для користування усередині міста разом із околицями, видавець — Ульріх Фрідріх Фортшіг",— такий заголовок був4 видрукований типографським шрифтом, а під ним ішов— машинописний текст:

ЕСЕСІВСЬКИЙ КАТ НА ПОСАДІ ГОЛОВНОГО ЛІКАРЯ

Якби я не мав доказів (писав Фортшіг), цих жахливих, однозначних і неспростовних доказів, навести які неспроможний ані криміналіст, ані письменник, а спроможна тільки сувора дійсність, то те, що я пишу нині, щоб віддати належне істині, я змушений був би назвати витвором хворобливої фантазії. Істина — то святе слово, хоча вона сама змушує нас часом збліднути і хоча вона назавжди похитнула довір'я, яке ми — досі й всупереч усьому — маємо до людства. Вчинки чоловіка, бернця, який під чужим іменем у таборі смерті під Данцігом.займався кривавим ремеслом — не наважуюсь в деталях описувати того звірства,— жахають нас, але те, що йому в Швейцарії дозволено очолити лікарню,— то вже ганьба, для висловлення якої нам бракує слів, і то вже означає, що наші справи вкрай кепські. Хай ця стаття започаткує процес, страшний і неприємний для нашої країни, та на нього треба зважитися, адже на карту поставлено наш престиж; поширюється поговір, що ми не досить чесно поводимося в темних джунглях нашого часу (бо іноді ми заробляємо більше грошей, ніж, скажімо, дехто на годинниках, на сирові та на якійсь не дуже небезпечній зброї). Отож я вирішив діяти. Але ми загубимо все, коли поставимо на карту справедливість, з нею не можна загравати, хоча б соромлячись пам'яті Песта-лоцці, котрий сам колись дістав за це по руках. Ми викриваємо злочинця, лікаря в Цюріху, якого ми не жаліємо, бо й він нікого й ніколи не жалів, якого ми шантажуємо, бо й він шантажував, й якого ми врешті вб'ємо, бо й він убив незліченну кількість людей. Те, що ми тут пишемо, є смертний вирок (це речення Берлах прочитав двічі), а тим часом ми закликаємо головного лікаря однієї приватної клініки прийти з каяттям до кримінальної поліції Цюріха. Людство, яке здатне на все і яке дедалі більше починає розуміти, що вбивство—нехитра штука, це людство, дрібкою якого, зрештою, є й ми, швейцарці, бо й ми носимо в собі ті самі зародки нещастя, бо й ми вважаємо моральність нерентабельною, а те, що рентабельне, називаємо моральним, воно, це людство, повинно зрозуміти бодай на прикладі цього недолюдка, який займався масовими вбивствами, що зневажений дух кодась прорветься навіть крізь зціплені зуби і змусить людство накликати на себе власну загибель.

Хоча цей пишномовний текст не дуже відповідав первісному Берлаховому задуму, метою якого було залякати Емменбергера,— все інше, мовляв, якось влаштується, самовпевнено думав тоді старий криміналіст,— але тепер він остаточно переконався в своїй помилці.