Підозра - Дюрренматт Фрідріх

Місто засяяло їм назустріч могутніми каскадами світла. Гунгертобель потрапив у щільний потік автомобілів, що з усіх боків вливалися у цю повінь світла, роз'їжджалися по провулках й розкривали свої нутрощі, з яких виходили чоловіки, жінки, всі жадібно чекаючи цієї ночі, кінця цього року, всі напоготові почати новий рік і жити далі. Старий сидів на задньому сидінні автомобіля нерухомо, загубившись у темряві маленького опуклого салону. Він попросив Гун-гертобеля не їхати найпрямішою дорогою, і нетерпляче вдивлявся у невпинний вир вулиць. Місто Цюріх йому не дуже подобалося, чотириста тисяч швейцарців на такому клаптику — це, він вважав, трохи забагато; Вокзальну вулицю, якою вони саме їхали, він ненавидів, однак під час цієї таємної подорожі до невідомої й загрозливої мети — подорожі за реальними фактами, як він казав Гунгертобелю — це місто його зачарувало. З матово-чорного неба спершу почав падати дощ, потім сніг, а тоді в сяйві ліхтарів дощ знову став прясти срібні нитки. Скрізь люди! З обох боків вулиці, за сніговою й дощовою завісою, пливли все нові й нові юрми людей. Трамваї були переповнені. За їхніми вікнами виникали обличчя, руки, що тримали газети, все це у срібному світлі виглядало фантастично, все пропливало, зникало в пітьмі. Вперше, відколи він хворів, Берлах думав про те, що час його вже минувся, що битву зі смертю, цю фатальну битву, він програв. Причина, яка так рішуче гнала його до Цюріха, ця, зіткана з такою енергією, однак випадково народжена в повільних хвилях недуги підозра здавалася йому дріб'язковою й нікчемною: навіщо ж так побиватися, для чого, в ім'я чого? Йому дуже хотілося впасти в забуття, заснути нескінченним сном без марень і сновидінь. Гунгертобель в душі лаявся, відчував: старий позаду вже вгамувався,— і лікар докоряв собі за те, що погодився на таку авантюру. Безмежна гладінь нічного озера хвилювалася, воно немов линуло їм назустріч, автомобіль повільно плив через міст. Раптом де й узявся поліцейський-регулювальник, він, ніби автомат, механічно рухав руками й ногами. Берлах мимохідь подумав про Фортшіга (про бідолашного Фортшіга, який тепер у Берні, в брудній кімнаті на горищі, гарячково пише памфлет), потім знову занепав духом. Він відкинувся назад і заплющив очі. Марення і втоми він уже не міг здолати.

"Вмирають усі,— думав він,— кожному колись треба вмерти, коли прийде час, вмирають навіть міста, народи й континенти. Усі сконають — ось як треба сказати: сконають, а земля, як і раніше, обертатиметься навколо сонця, тією ж самою траєкторією, з непомітними відхиленнями, вперто й невблаганно, обертатиметься шалено й водночас спокійно, і так завжди, завжди. Яка різниця, чи ось це місто житиме, чи все —будинки, башти, оці вогні, людей,—закриє сіра, позбавлена життя водяна гладінь, а може, то свинцеві хвилі Мертвого моря, хвилі, які я бачив крізь темряву з дощу і снігу, коли ми їхали через місто?"

Йому зробилося холодно. Холоднеча всесвіту, ця страшенна крижана холоднеча з незвіданої далечини оповила його, залишивши після себе скороминучий слід, на хвилину, на вічність.

Він розплющив очі й знову втупився у вікно автомашини. Виринув і знову щез будинок драматичного театру. Старий побачив спереду свого друга; лікарів спокій, цей лагідний спокій благодійно вплинув на нього (він і не догадувався, що той почувався зле). Відчувши на собі подих небуття, комісар нараз прокинувся, посміливішав. Біля університету вони повернули праворуч, вулиця спиналася вгору, стала темнішою, один закрут закінчувався — починався інший. Старий вирішив — свідомо, все зваживши, незворушно: хай буде, що будеї

КАРЛИК

Гунгертобелів автомобіль зупинився в парку, який своїми ялинами — здалося Берлахові — непомітно зрісся з лісом, бо він міг лише здогадуватися, де було узлісся, що затуляло обрій. Тут, нагорі, падали лапаті чисті сніжинки; крізь завісу з цих сніжинок старий ледве роздивився довжелезний фасад лікарні. Яскраво освітлена брама, поблизу якої стояв автомобіль, була глибоко вбудована у фасад, обабіч брами виднілося по вікну, кожне майстерно заґратоване, й звідти, як гадав комісар, можна було спостерігати за під'їздом. Гунгертобель мовчки л запалив свою "Літл-роуз", вийшов з машини й зник у * брамі. Старий залишився сам. Він нахилився наперед і, наскільки дозволяла темрява, оглянув будинок. "Зоннен-штайн", — подумав він,— насправді". Сніг пішов густіше, жодне з багатьох вікон не світилося, тільки де-не-де крізь густий снігопад невиразно миготів якийсь вогник; білий, скляний, по-сучасному збудований комплекс лежав перед комісаром ніби мертвий. Старий занепокоївся, Гунгертобель, здавалося, не хотів повертатися; він глянув на годинник, однак не збігло, мабуть, ще й хвилини. "Я нервуюся",— подумав він, відхилився назад і майже заплющив очі.

Раптом крізь шибку автомобіля, на якій, збігаючи вниз, талий сніг залишав ззовні широкий слід, комісар помітив невеличку постать, що висіла на ґратах вікна ліворуч від під'їзду до лікарні. Спочатку він подумав, що побачив мавпу, але потім здивовано розпізнав, що то був карлик, отакий, якого іноді тримають в цирку для розваги публіки. Маленькі руки й ноги були голі, ними він, ніби мавпа, вхопився за грати, а величезну голову тим часом обернув дсгкомісара. Старезне, зморщене личко, ніби обвітрений, зарослий мохом камінь, злякано вирячилося на Берлаха великими темними очима; страшенно почварене, зрите глибокими зморшками, воно, здавалося, було спотворене самою природою. Комісар нахиливсь уперед й притулився обличчям до мокрої шибки, щоб краще роздивитися, та карлик уже зник, плигнув задом наперед у кімнату, як кішка; тепер вікно було порожне й темне. Відтак повернувся Гунгертобель, за ним ішли дві сестри, білі-білісінькі через цю невгамовну хуртовину. Лікар відчинив дверцята автомашини й злякався, побачивши бліде Берлахове обличчя.

— Що з тобою? — прошепотів він.

— Нічого,— відповів старий.— Мені треба ще звикнути до цієї новітньої споруди. Дійсність завжди трохи інакша, ніж її собі уявляєш.

Гунгертобель відчув, що старий чогось не домовляє, й недовірливо глянув на нього.

— Ну, пора,— знову прошепотів він.

— Чи ти бачив Емменбергера? — теж пошепки спитав комісар.

Гунгертобель відповів, що навіть говорив із ним.

— Не може бути сумніву, Гансе, це він. Я в Асконі не помилився.

Обидва помовчали. Біля машини чекали сестри, їм уже нетерпеливилося.

"Ми ганяємось за привидом,— подумав Гунгертобель.— Емменбергер — некривдний лікар, а ця лікарня— така, як і інші, тільки дорожча".

Ззаду в автомобілі, майже в непроглядній пітьмі, сц-Дів комісар, він добре знав, про що думав Гунгертобель.

— Коли він мене обстежить? — спитав він.

— Негайно,— відповів Гунгертобель. Лікар відчув, як пожвавішав старий.

— Тоді прощайся зі мною тут, Самуелю,— сказав Берлах,— ти не можеш прикидатись, а знати, що ми друзі, не повинен ніхто. Від цього першого допиту багато залежатиме.

— Допит? — здивувався Гунгертобель.

— А то що ж? — посміхаючись, відповів комісар.— Емменбергер обстежуватиме мене, а я його допитуватиму.

Вони потисли один одному руки.

Підійшли сестри. їх було вже чотири. Старого поклали на блискучу металеву каталку. Вкладаючись на неї, він ще побачив, як Гунгертобель віддав сестрам валізку. Тоді старий глянув угору, у чорну порожнечу, з якої ніби в тихенькому незбагненному танку опадали, спалахуючи у світлі, сніжинки, щоб на мить мокро й холодно доторкнутися до його обличчя.

"Сніг пролежить недовго",— подумав старий.

Каталку пропхали крізь під'їзд, здаля він ще почув, як рушила Гунгертобелева машина.

"Він поїхав, поїхав",— сказав старий тихенько сам до себе. Над головою в нього звелася біла, блискуча стеля, на ній через певні проміжки виблискували дзеркала, в яких він бачив себе розпластаним та безпорадним; без шуму, рівненько, котився візок таємничими коридорами, не чути було навіть ходи медсестер. На блискотливих стінах з обох боків чорніли наклеєні цифри, у стіну непомітно були вмонтовані двері, в одній із ніш тьмяно ви-днівся міцний голий торс якоїсь статуї. Берлаха знову поглинула лагідна і водночас жорстока атмосфера лікарні.

А позад себе він побачив червоне, товсте обличчя медсестри, що котила візок. ч

Старий знову заклав за голову руки.

— Тут є карлик? — спитав він літературною німецькою мовою, бо просив зареєструвати себе як швейцарця, що живе за кордоном.

Медсестра засміялася.

— Але ж, пане Крамер,— сказала вона,— як вам таке спало на думку?

Вона розмовляла літературною німецькою мовою з швейцарським акцентом, і з цього він міг зробити висновок, що вона — бернка. Хоча ця відповідь примусила його насторожитися, однак і в цьому було щось хороше. Він, принаймні, був тут серед бернців.

І він спитав:

— Як же вас звати, сестро?

— Мене звати сестра Клері.

— Ви з Берна, еге ж?

— Із Біглена, пане Крамер.

"її я зможу обробити",— подумав комісар, допит

Сестра вкотила Берлаха у скляну залу, що розкрила перед ним свої світлі лискучі нутрощі, так йому видалося на перший погляд, а тоді він помітив дві постаті; одна з них трохи сутула й сухорлява — попри лікарський халат, видно було, що це світська людина,— в окулярах у товстій роговій оправі, яка проте не могла закрити рубець на правій брові,— доктор Фріц Емменбергер. Спочатку старий лиш мигцем глянув на лікаря; він більше приглядався до жінки, що стояла біля чоловіка, на якого впала його підозра. Жінки завжди цікавили комісара. Він розглядав її недовірливо. Як у щирого бернця, —"вчені" жінки викликали у нього відразу. Але ця жінка була вродлива, він мусив це визнати, а як старий холостяк він відчував до неї подвійну прихильність; вона була шляхетною, це одразу впадало в очі, надто скромно й поважно стояла в своєму білому лікарському халаті біля Емменбергера (який, зрештою, міг виявитися вбивцею), у порівнянні з ним вона була куди шляхетнішою, "її можна було б одразу поставити на п'єдестал",— з досадою подумав комісар.

— Вітаю вас,— сказав він бернським діалектом, забувши про літературну мову, якою тільки-но розмовляв із сестрою Клері.— Радий познайомитися з таким відомим лікарем.

— То ви розмовляєте й бернською говіркою,— відказав лікар теж діалектом.

— Хоч я й живу за кордоном,— буркнув старий,—' але, мабуть, ще можу говорити рідною мовою.

— Ну, це я вже помітив,— засміявся Емменбергер.— Добре володіння діалектом — це наче пароль для бернця.

"Гунгертобель має рацію,— подумав Берлах.— Він не Нееле.