Підозра - Дюрренматт Фрідріх

ПІДОЗРА

На початку листопада 1948 року Берлаха привезли у Салем, до тієї лікарні, де з вікон видно старий Берн із ратушею. Через серцевий напад термінове хірургічне втручання довелося відкласти на два тижні. Важка операція пройшла успішно, однак аналізи свідчили про ту безнадійну хворобу, якої і побоювалися. Кепські були комісарові справи, його шеф, начальник слідчого відділу Лютц, уже двічі збирався його ховати і двічі знову почав сподіватися, аж нарешті перед самим різдвом ко-місарове здоров'я стало поліпшуватись. Хоча упродовж святкових днів старий іще спав, проте двадцять сьомого, в понеділок, він уже бадьоро переглядав давні примірники американського журналу "Лайф" за 1945 рік.

— Це були звірі, Самуелю,— сказав він, коли доктор Гунгертобель, роблячи ввечері обхід, зайшов до палати,— це були звірі,— і подав йому журнал.— Ти — лікар і можеш це собі уявити. Глянь на цей знімок із концентраційного табору Штутгоф! Табірний лікар Нееле без наркозу проводить на одному із в'язнів операцію у черевній порожнині, і за цією роботою його сфотографували.

— Нацисти часом таке робили,— сказав лікар і глянув на знімок, та коли вже хотів покласти журнал, раптом зблід.

— Що з тобою? — здивовано спитав хворий.

Гунгертобель відповів не зразу. Він поклав розгорнений журнал на Берлахове ліжко, сунув руку в праву верхню кишеню свого білого халата й дістав рогові окуляри, коли він їх одягав, рука в нього — як помітив комісар — трохи тремтіла, потім він знову глянув на знімок.

"Чого він нервується?" — подумав Берлах.

— Нісенітниця,— нарешті сердито сказав Гунгертобель і поклав журнал на стіл, до інших.— Ну ж бо дай мені свою руку. Подивимося, який у тебе пульс.

На хвилину запала тиша. Потім лікар випустив руку свого друга й глянув на табличку над ліжком.

— Ти одужуєш, Гансе.

— Ще рік? — спитав Берлах. Гунгертобель зніяковів.

— Не будемо прб це зараз говорити,— сказав він.—• Ти повинен берегтися й знову ретельно обстежитися.

Старий буркнув, що він завжди бережеться.

— Тоді все гаразд,— мовив, прощаючись, Гунгертобель.

— Подай мені ще "Лайф",— попросив хворий ніби зовсім байдуже. Гунгертобель дав йому один із часописів, що стосом лежали на столі.

— Не той,— сказав комісар і ледь глузливо глянув на лікаря.— Дай отой, що ти в мене забрав. Я так легко не відступлюся від концентраційного табору.

Гунгертобель якусь мить вагався, та побачивши на собі допитливий Берлахів погляд, почервонів, і дав йому "Лайф". А тоді швидко вийшов, немов йому стало чогось неприємно. Прийшла медсестра. Комісар попросив її забрати решту часописів.

— А цей — ні? — спитала медсестра, показуючи на "Лайф", що лежав на Берлаховому ліжку.

— Цей — ні,— сказав старий.

Коли медсестра пішла, він знову почав роздивлятися 8німок. Лікар, що проводив цей жорстокий експеримент, здавався спокійним, ба навіть незворушним. Та більшу частину його обличчя затуляла маска.

Комісар сховав часопис у шухляду своєї тумбочки й заклав за голову руки. Широко розплющеними очима він вдивлявся у пітьму, яка дедалі більше заповнювала палату. Світла він не вмикав.

Згодом прийшла медсестра й принесла вечерю. Було тієї вечері не так і багато, та ще й дієтична: суп з вівсяного відвару. До чаю з липового цвіту, який йому не смакував, він і не доторкнувся. Попоївши вівсянки, він загасив світло й знову ліг, вдивляючись у темряву, у тіні, які ставали все густішими.

Він любив дивитися, як крізь вікно до палати заглядають вогники міста.

Коли прийшла медсестра, щоб підготувати комісара до сну, він уже спав.

Уранці, о десятій, завітав Гунгертобель. Берлах лежав у своєму ліжку, заклавши за голову руки, а на по-

крквалі видився розгорнений "Лайф". Комісарові очі пильно втупилися в лікаря. Гунгертобель побачив, що перед старим лежав той самий знімок з концентраційного табору.

— Ти часом не хочеш мені сказати, чого зблід, як мрець, коли я показав тобі цей знімок у журналі

Гунгертобель підійшов до ліжка, зняв табличку, уважніше, ніж звичайно, прочитав її й знову повісив на місце.

— Це була кумедна помилка, Гансе,— сказав він.— Не варта уваги.

— Ти знаєш цього доктора Нееле? — В Берлахово-му голосі почулося якесь незвичне хвилювання.

— Ні,— відповів Гунгертобель,— я його не знаю. Він тільки нагадав мені когось.

— Мабуть, дуже схожий,— сказав комісар.

— Справді, дуже схожий,— погодився лікар, ще раз подивився на знімок, і знов, як це виразно помітив Берлах, розхвилювався.— Але ж на фотографії видно лише половину обличчя під час операції. Всі лікарі схожі один на одного,— сказав він.

— Кого нагадує тобі ця тварюка? — безжалісно спитав старий.

— Та все це пустеї — відповів Гунгертобель.— Я ж тобі сказав: це, очевидно, помилка.

— Одначе ти заприсягнувся б, що це він, чи не так, Самуелю?

— Атож,— відповів лікар.— Заприсягнувся б, якби не внав, що це не може бути той, кого я запідозрив. Нам sapas краще облишити цю неприємну справу. Недобре відразу після операції, коли на карту було поставлене жи'ґтя, гортати старий "Лайф".

la за хвилю він, ніби загіпнотизований, знову глянув на 8німок і мовив:

— Оцей лікар не може бути тим, кого я знаю, бо той під час війни жив у Чілі. Отже, все це — нісенітниця, це ж кожному зрозуміло.

— У Чілі, у Чілі,— сказав Берлах.— Коли ж він повернувся, той твій знайомий, про якого й мови не може бути, що він і Нееле — одна і та сама особа?

— У сорок п'ятому.

— У Чілі, у Чілі,— повторив знову Берлах.— І ти не хочеш мені сказати, кого нагадує тобі цей знімок?

Гунгертобель повагався з відповіддю. Старому лікареві була неприємна ця розмова.

— Якщо я скажу його прізвище. Гансе,— мовив він нарешті,— ти запідозриш цього чоловіка.

— Я його вже запідозрив,— відповів комісар. Гунгертобель зітхнув.

— Бачиш, Гансе,— сказав він,— я цього й побоювався. Я б цього не хотів, ти розумієш? Я — старий лікар і не хотів би нікому заподіяти зла. Твоя підозра — це безглуздя. Не можна ж просто тільки через якусь фотографію запідозрити людину, тим паче, що на цьому знімку видно не все обличчя. І до того ж, той чоловік був у Чілі, це — факт.

— А що він там робив? — спитав комісар.

— Завідував у Сантьяго клінікою.

— У Чілі, у Чілі,— повторив Берлах. "Це якийсь небезпечний приспів, він заважає міркувати,— подумав він,— Самуель каже правду, підозра — це щось страшне, вона від диявола".

— Ніщо так не псує людину, як підозра,— провадив він далі,— це я точно знаю, і я часто кляв свій фах. До цього не варто опускатися. Але в нас вже закралася підозра, і це ти вселив її в мене. Я охоче віддам її тобі назад, друже, якщо й ти позбудешся своєї підозри, але ти такий, що вже не звільнишся від неї.

Гунгертобель сів біля ліжка старого. Він безпорадно дивився на комісара. Скісні промені сонця падали крізь штори в палату. Надворі був гарний день, як часто траплялося цієї м'якої зими.

— Я не можу,— сказав, нарешті, лікар, ніби звертаючись до тиші, що запала в кімнаті.— Не можу. Хай мені бог допоможе здихатися цієї підозри. Я знаю того чоловіка надто добре. З ним разом вчився, і двічі він був моїм заступником. То він на цьому знімку. Післяопераційний рубець на скроні теж є. Я знаю той рубець, я сам оперував Емменбергера.

Гунгертобель зняв з носа окуляри й поклав їх у праву верхню кишеню. Потім витер собі з чола піт.

— Емменбергер? — за хвильку спокійно спитав, комісар.— Це його прізвище?

— Отже, я його назвав,— схвильовано відповів Гунгертобель.— Фріц Емменбергер.

— Лікар?

— Лікар.

— І живе у Швейцарії?

— Він — власник клініки "Зонненштайн", що на Цю-ріхбергу,— пояснив лікар.— У тридцять другому він переїхав до Німеччини, а потім — до Чілі. У сорок п'ятому повернувся і прийняв клініку. Одну із найдорожчих лікарень Швейцарії,— тихенько додав він.

— Тільки для багатих?

— Тільки для найбагатших.

— Він — справжній науковець, Самуелю? — запитав комісар.

Гунгертобель завагався.

— На це питання важко відповісти,— сказав він.— Колись Емменбергер був добрий науковець, та хтозна, чи він ним і зостався. хИого методи праці нам можуть видатися сумнівними. Про гормони, на яких він спеціалізувався, ми "знаємо ще занадто мало. До того ж, у всіх галузях, де розгортається наукова діяльність, завжди вештається усякий набрід. Часом в одній особі поєднується науковець і шарлатан. Емменбергера люблять його пацієнти, а чого ще треба лікареві, Гансе? Вони вірять у нього, як у бога. Мені здається, це найважливіше для таких багатих пацієнтів, для яких і хвороба — вияв розкоші; без віри нічого не вийде; тим більше з гормонами. Таким, власне, чином він домагається успіхів, пошани і грошей. Ми ще називаємо його багатим дядечком...

Гунгертобель раптом урвав свою розповідь, ніби каючись, що назвав прізвисько Емменбергера.

— Багатий дядечко... А чому? — спитав Берлах.

— Клініка раз у раз одержує у спадок маєтність багатих пацієнтів,— відповів Гунгертобель, явно картаю-чися докорами сумління.— Там це стало майже модою.

— І ви, лікарі, це зауважили! — посміхнувся комісар. Обидва трохи помовчали. У тиші відчувалося щось

недомовлене, а Гунгертобель саме цього й боявся.

— Ти не маєш права думати те, що зараз думаєш,— сказав він, раптом жахнувшись.

— Я думаю саме те, про що й ти думаєш,— спокійно відповів комісар.— Будьмо щирими. Хай наші думки й злочинні, та не треба їх боятися. Тільки якщо ми погодимо їх з власним сумлінням, то врешті зможемо їх перевірити, а коли виявиться, що ми помиляємося, то позбудемося їх. Що ж ми зараз думаємо, Самуелю? Ми думаємо: тими методами, яких він навчився в концентраційному таборі Штутгоф, Емменбергер змушує своїх

4*

99

пацієнтів заповідати йому свою маєтність, а тоді їх умертвляє.

— Ні! — вигукнув Гунгертобель, гарячково блиснувши очима.— Ні!

Він безпорадно втупився в Берлаха.

— Ми не маємо права цього думати! Ми ж не звірі! — крикнув він знов і, підвівшись, збуджено заходив туди й назад по палаті, від стіни до вікна, од вікна до ліжка.

— Боже мій,— застогнав лікар,— немає нічого жахливішого за цю годину.

— Підозра,— озвався з ліжка старий, а потім невблаганно повторив знову: — Підозра!

Гунгертобель зупинився біля Берлахового ліжка.

— Забудьмо цю розмову, Гансе,— сказав він.— Ми розпустилися. Звісно, часом дехто любить вигадувати всякі варіанти.