Підозра - Дюрренматт Фрідріх

Тут треба обстоювати свободу й справедливість та інші ідеї, які пропонуються на вітчизняних ринках, і шанувати суспільство, що змушує тебе животіти злиденним життям ЗЛОДЮЖКИ й жебрака, як покладаєшся на розум, а не на гендель. Кожен прагне насолоджуватися життям, але не хоче віддати іншому навіть тисячної часточки від тої насолоди, ні крихти, ні дрібочки, і як колись в тисячолітній імперії знімали з запобіжника револьвер, тільки-но

1 Швейцарська гра в карти.

десь чулося слово "культура", так у нашій країні ставлять на запобіжник гаман із грішми.

— Фортшіг,— суворо сказав Берлах,— це добре, що ви заговорили про донкіхотів, це, власне кажучи, моя улюблена тема. Донкіхотами, очевидно, ми повинні бути всі, якщо в душі у нас збереглося хоч трохи людяності, а в голові — дрібка розуму. Але не треба боротися з вітряками, як той старий, убогий лицар у бляшаному об-ладунку, сьогодні, друже, нам треба виступити проти небезпечних велетнів: проти чудовиська, наймення якому — жорстокість і лукавство, та проти справжніх велетенських ящерів, що споконвіку мають мозок не більший від мозку горобця: усі ці страховидла живуть не в збірниках казок чи в нашій фантазії, а в реальному світі. Тож наше завдання — долати жорстокість у будь-якій формі та за будь-яких обставин. Але важливо й те, як саме ми боротимемося і чи стане нам для цього розуму. Боротьба зі злом не повинна перетворитися на гру з вогнем. Однак саме ви, Фортшіг, граєтеся з вогнем, бо нерозумно ведете справедливу боротьбу, ви — ніби той пожежник, що ллє у вогонь замість води олію. Коли читаєш нікчемну газетку, яку ви видаєте, то одразу виникає думка, що всю Швейцарію треба ліквідувати. Правда, в цій країні багато, дуже багато безладу, це я й на собі зазнав, тож, зрештою, і трохи посивів; але зразу всього зректися, ніби довкола нас содом і гоморра, це неправильно та й не зовсім ґречно. Ви ж поводитеся майже так, ніби соромитесь, що взагалі ще любите цю країну. Це мені не до вподоби, Фортшіг. Своєї любові не треба соромитись, бо любов до батьківщини була і є благородною любов'ю, тільки вона мусить бути суворою й критичною, інакше то буде сліпа любов. Треба, мабуть, братися за віник і щітку, якщо побачив у батьківщини забруднені місця й плями, так само, як це зробив Геракл, очищаючи від гною Авгієві стайні — це, як на мене, найкращий з усіх дванадцяти його подвигів,— а зносити зразу весь дім — недоречно й нерозумно, бо в цьому бідному, зіпсованому світі важко збудувати новий дім, для цього потрібне не одне покоління, а якщо він, нарешті, вже й буде зведений, то не стане кращим за старий. Важливо, що можна говорити правду й що можна за неї боротися, а не відразу потрапляти до в'язниці Віцвіль. Такі речі в Швейцарії можливі, ми спокійно повинні в цьому зізнатися й маємо дякувати за те, що нам нема чого боятися якогось урядового чи федерального радника, хоч би як там ті радники звалися. Звичайно, дехто мусить ходити у лахмітті й жити як доведеться й де доведеться. Я згоден, що це — неподобство. Але ж справжній донкіхот пишається своїм вбогим обладунком. Боротьба з людською глупотою й егоїзмом споконвіку була важка і збиткова, пов'язана зі злиднями та зневагою, але це священна боротьба, й витримати її треба до кінця, не лементуючи, а з гідністю. Ви ж кричите, і добрим бернцям уже вуха болять від вашого лихослів'я про те, яка несправедлива до вас доля і як ви заклинаєте, щоб наступного разу хвіст комети перетворив наше давнє місто в руїни. Фортшіг, Фортшіг, ви обґрунтовуєте свою боротьбу дріб'язковими мотивами. Навіщо створювати в когось таке враження, ніби ви маєте на увазі лише хліб насущний, коли заводите мову про справедливість? Облиште свої злидні й свої зношені штани, які вам, власне, ще носити й носити, облиште, на ласку Божу, цю дріб'язкову війну нікчемними засобами, на світі йдеться про щось важливіше, ніж транспортна поліція.

Жалюгідна постать знову вмостилася на стільці, Фортшіг втяг свою довгу жовту шию й підібгав ноги. Берет упав під стілець, а лимонно-жовтий шарф журливо звисав чоловікові на запалі груди.

— Комісере,— сказав він плаксиво,— ви суворий зі мною, як Мойсей чи Ісайя з народом Ізраїлю, а я знаю, що ви. слушно кажете, але вже чотири дні я не їв нічого гарячого і не маю грошей навіть на цигарки.

— Хіба ви вже не харчуєтесь у Ляйбундгутів? — раптом зніяковівши, спитав старий і насупився.

— Я посперечався з пані Ляйбундгут про "Фауста" Гете. їй до вподоби друга частина, а мені — навпаки, перша. То вона мене вже більше й не запрошувала. А директор мені написав, що друга частина "Фауста" для його дружини — це святиня, і, на жаль, він нічого не може тепер для мене зробити,— проскімлив письменник.

Берлахові стало шкода бідолашного. Він подумав, що повівся з ним надто суворо, і, зніяковівши, нарешті буркнув, що дружина директора шоколадної фабрики не має нічого спільного з Гете.

— Кого ж тепер запрошують Ляйбундгути? — поцікавився він. — Знову тенісного тренера?

Ні, Бетцінгера,— тихенько відповів Фортшіг.

— То він принаймні кілька місяців кожного третього дня їстиме щось добре,— сказав трохи примирливо старий.— Він непоганий музикант. Правда, його музичні твори слухати важко, хоча до нестерпних шумів я звик іще в Константинополі. Але це вже з іншої галузі. Тільки відчуваю, що Бетцінгер незабаром посперечається з пані Ляйбундгут про Дев'яту симфонію Бетховена. А тоді вона знову запросить тенісного тренера. Такі, як він, духовно їм куди ближчі. А вас, Фортшіг, я хочу порекомендувати Гролльбахам з фірми готового одягу "Гролль-бах-Кюне", вони добре куховарять, хоча страви у них трохи жирні. Гадаю, вам буде там краще, ніж у Ляйбунд-гутів. Гролльбах до літератури байдужий, він не цікавиться ані "Фаустом", ані Гете.

— А дружина? — боязко спитав Фортшіг.

— Глуха, як тетеря,— заспокоїв його комісар.— Це щасливий випадок для вас, Форштіг. І візьміть собі маленьку коричневу сигару, що лежить ось на столі. Це — "Літл роуз", доктор Гунгертобель навмисне її тут залишив, у цій палаті можете спокійно курити.

Фортшіг церемонно запалив собі "Літл роуз".

— А ви не бажаєте з'їздити на десять днів до Парижа? — спитав, ніби між іншим, старий.

— До Парижа?! — вигукнув чоловічок і схопився зі стільця.— 3 усією душею, якщо вона в мене є! До Парижа? Я ж поважаю французьку літературу, як ніхто інший! Наступним поїздом!

З несподіванки й радості Фортшігу забракло повітря. — П'ятсот франків та квиток для вас уже лежать у нотаріуса Бутца на Бундесгасе,— спокійно сказав Берлах.— Подорож вам піде на користь. Париж — гарне місто, найгарніше з усіх міст, за винятком Константинополя, а французи, здається мені, Фортшіг, французи — то найкращі й найкультурніші хлопці. Жоден справжній турок не йде з ними ні в яке порівняння.

— До Парижа, до Парижа! — жебонів бідолаха.

— Але насамперед ви мені потрібні для одної справи, вона вже в печінках мені сидить,— сказав Берлах й пильно глянув на чоловічка.— То жахлива справа.

— Злочин? — затремтів гість.

— Навпаки, треба злочин викрити,— відповів комісар.

Фортшіг повільно поклав сигару біля себе на попільницю.

— Те, що я маю зробити, небезпечно? — тихо спитав він, вирячивши очі.

— Ні,— відповів старий.— Ніякої небезпеки тут немає. Я й посилаю вас до Парижа, щоб усунути найменшу можливість небезпеки. Але ви повинні мене слухатися. Коли виходить наступний номер газети "Апфельшус"?

— Не знаю. Як матиму гроші.

— Коли ви зможете розіслати випуск? — спитав комісар.

— Хоч зараз.

Берлах поцікавився, чи Фортшіг сам робить газету.

— Сам. За допомогою друкарської машинки й. старого гектографа.

— У скількох примірниках?

— У сорока п'яти. Це ж зовсім маленька газета,— тихо почулося зі стільця.— Більше п'ятнадцяти примірників її зроду не передплачували.

Комісар на хвилину замислився.

— Наступний номер вашої газети повинен вийти величезним, як для неї тиражем. У триста примірників. Я сплачую вам увесь тираж. Нічого від вас не вимагаю, тільки написати певну статтю для цього номера газети; що ви схочете там надрукувати, то ваша справа. У цій статті піде мова про те, що я ось тут занотував (він простяг йому аркуш), але напишіть це у своєму стилі, Фортшіг, якнайкраще, так, як ви писали у добрі для вас часи. Більше, ніж я написав, вам не треба знати, навіть того, хто цей лікар, проти якого спрямовано цей памфлет. Нехай мої твердження вас не бентежать, а що вони достовірні, можете мені повірити, за них я ручуся. У статті, яку ви розішлете в усі лікарні, буде тільки одна неправда, це те, власне, що ніби у ваших руках, Фортшіг, є докази ваших тверджень і що ви знаєте прізвище того лікаря. Це найнебезпечніше місце. Тож, віднісши газету на пошту, ви повинні негайно виїхати до Парижа. Ще тієї ж ночі.

— Я напишу й поїду,— запевнив письменник, тримаючи в руці аркуш паперу, який йому передав старий.

Він став зовсім іншою людиною й радісно застрибав з ноги на ногу.

— Про свою подорож не кажіть жодній людині,— звелів Берлах.

— Жодній людині. Жодній, жодній людині! — запевнив Фортшіг.

— Скільки коштуватиме випуск цього номера?

— Чотириста франків,—зажадав чоловічок, виблискуючи очима, гордий з того, що нарешті трохи розживеться.

Комісар кивнув.

— Гроші можете одержати у мого доброго Бутца. Якщо не гаятимете часу, то він вам видасть їх ще сьогодні, я з ним говорив по телефону. Тож ви поїдете відразу, тільки-но вийде газета? — спитав старий ще раз, відчувши раптом страшенне недовір'я.

— Відразу! — поклявся бідолаха й підняв догори три пальці.— Тієї ж самої ночі. До Парижа.

Фортшіг пішов, а старий іще довго не міг заспокоїтися. Письменник видався йому набагато ненадійнішим, ніж будь-коли. Він подумав, чи не попросити Лютца простежити за Фортшігом. "Дурниці,— сказав він сам собі.— Вони ж мене звільнили. З Емменбергером я впораюся сам. Фортшіг напише статтю проти Емменбергера і відразу ж поїде, як обіцяв, тож нема чого мені так цим перейматися. Навіть Гунгертобелю не потрібно про це знати. Він ось-ось має прийти. От коли б він приніс сигару!"

БЕЗОДНЯ

І от комісар, вмостивши в автомашині під ноги кілька подушок, у п'ятницю, в останній день року, вже на доброму смерку дістався до міста Цюріха. Гунгертобель сам сидів за кермом, він тривожився за друга й тому їхав обережніше, ніж звичайно.