Мінотавр - Дюрренматт Фрідріх

Присвячую Шарлотті

Істота, яку дочка бога Сонця Пасіфая народила після того, як її, на її ж таки бажання, сховали до опудала корови і її покрив присвячений Посейдонові білий бик, сиділа, проспавши кілька довгих років тривожним сном серед корів у корівнику й тим часом вирісши, на підлозі в лабіринті, куди її притягли на налигачі, ставши довгою вервечкою, аби не заблукати, Міносові слуги. Той лабіринт — його збудував Дедал, щоб захистити людей від цієї істоти, а істоту від людей,— являв собою споруду, з якої ніхто, ступивши до неї, вже не міг знайти дороги назад і незліченні стіни якої, що впирались одна в одну, були дзеркальні, отож істота сиділа й дивилася не тільки на своє відображення, а й на численні відображення своїх відображень. Вона бачила силу-силенну істот — таких, як сама, а коли відверталася, щоб на них не дивитись, то знов бачила перед собою силу-силенну таких самих, як вона, істот. Її оточував світ, повний істот, що сиділи, зіщулившись, на підлозі, але їй було невтямки, що й сама вона — істота. Вона була, мов запаморочена. Істота не знала, ні де вона, ні чого хотіли оті зіщулені істоти довкола; може, їй усе це тільки снилося, хоч вона й не знала, що таке сон, а що — дійсність. Часом вона підхоплювалась — мимоволі, силкуючись прогнати геть отих зіщулених істот, але водночас підхоплювались і її віддзеркалення. Вона нахилялась, і разом з нею нахилялись і її відображення. їх просто годі було позбутись. Істота втуплювалася в одне з віддзеркалень, що, як їй здавалося, було до неї найближче, поволі задкувала, й тоді і її віддзеркалення задкувало від неї; вона впиралася правою ногою в стіну, рвучко оберталась і опинялася віч-на-віч зі своїм відображенням, нарешті обережно відповзала назад, і її відображення теж відповзало від неї. Мимохіть істота починала обмацувати свою голову, і так само, як вона, голову собі обмацували її віддзеркалення. Вона зводилася на ноги, і разом з нею на ноги зводилися її відображення. Істота оглядала себе від ніг до голови й порівнювала своє тіло з тілом своїх віддзеркалень, і ті оглядали себе з ніг до голови й порівнювали своє тіло з її, і так вона, роздивляючись себе і свої відображення, виявила, що створена так само, як і її відображення. Й істота вирішила, що вона — одна з багатьох подібних істот. Обличчя її прибрало привітнішого вигляду, і обличчя її віддзеркалень прибрали привітнішого вигляду. Вона помахала їм рукою, вони помахали їй у відповідь, вона помахала правою рукою, вони — лівою, але вона не знала, ні що таке правий бік, ні що таке лівий. Істота потяглася, розпростерла руки, ревнула, і разом з нею потяглися, розпростерли руки й ревнули численні оті подібні істоти, і луна тисячоголосо відбилася від стін, і тому рикові, здавалося, не буде кінця-краю. Істоту сповнило щасливе почуття. Вона ступила до сусідньої скляної стіни, назустріч їй ступило одне віддзеркалення, тоді як решта віддзеркалень одночасно відступили від неї. Істота торкнулася свого віддзеркалення правою рукою — торкнулася лівої руки свого відображення, яке виявилося гладеньким і прохолодним, і на очах у неї у віддзеркаленнях одні віддзеркалення торкнулися інших. Істота, обмацуючи гладенькі дзеркала й щоразу накриваючи правою рукою ліву руку свого відображення, побігла вздовж стіни, разом з нею побігло її відображення, і коли вона завернула за другий бік дзеркальної стіни, разом з нею завернуло і її відображення. Істота заходилась пустувати, підстрибувати, перекидатися через голову, і разом з нею підстрибували й перекидалися через голову десятки, сотні віддзеркалень. А істота все бігала, перекидалася, вистрибувала, ходила на руках і так розпустувалася — адже всі оті віддзеркалення одночасно з нею робили те саме,— що вже почала здаватися сама собі наче заводієм, ба більше — наче богом, якби вона взагалі знала, що таке бог, і оця її дитинна радість помалу оберталася на ритмічний танок істоти з її віддзеркаленнями, що були почасти дзеркальними відображеннями, почасти віддзеркаленнями віддзеркалень, ідентичними з істотою і далі віддзеркаленими у віддзеркалених дзеркальних віддзеркаленнях, яким не було кінця-краю. Істота рушила, пританцьовуючи, своїм лабіринтом, рушила світом своїх віддзеркалень, і танцювала вона, мовби якась страхітлива дитина, танцювала, мовби якийсь страхітливий батько самої себе, вона танцювала у всесвіті своїх віддзеркалень, мовби якийсь страхітливий бог. Та раптом вона спинилася, завмерла, сіла навпочіпки, зачаїлась і повела пильним поглядом довкола, і разом із нею зачаїлися й повели очима довкола її віддзеркалення. Танцюючи, істота угледіла серед віддзеркалень, що танцювали, істот, котрі не танцювали й не були віддзеркаленнями, які корилися їй. Це була дівчина, віддзеркалена так само, як і істота, що сиділа навпочіпки. Гола, з довгими чорними косами, дівчина нерухомо стояла серед істот, що сиділи навпочіпки повсюди — перед нею, поруч із нею, позад неї, як повсюди стояла й вона — перед істотою, поруч із нею, позад неї. Дівчина, прикипівши нажаханим поглядом до істоти, що сиділа перед нею навпочіпки й була до неї найближче, не важилася поворухнутись. Дівчина знала, що тут навпочіпки сидить тільки одна істота, що решта таких істот — віддзеркалення, але дівчина не знала, де сама істота, а де — її віддзеркалення. Може, те, що сиділо перед нею навпочіпки, було істотою, може, її віддзеркаленням, може, віддзеркаленням її віддзеркалення — цього дівчина не знала. Вона знала тільки, що її спроба втекти від істоти привела її до тієї істоти, і поруч з істотою, що сиділа навпочіпки, вона бачила свої відображення, а трохи далі бачила свої відображення ззаду, а поруч — відображення застиглої істоти ззаду, і цим відображенням у безконечних переходах не було кінця-краю. Згорнувши на грудях руки, дівчина заворожено дивилася на істоту, що й далі сиділа перед нею навпочіпки. Їй здавалося, що до цієї істоти можна доторкнутись. Дівчині здавалося, що вона навіть відчуває її подих і чує, як вона сопе. Істота мала могутню, вкриту бляклою ясно-бурою шерстю голову, як у тура,— лоб високий, широкий і зарослий скуйовдженим кучерявим волоссям, роги короткі й вигнуті так, що їхні кінчики були над коренями, червонясті очі на такому черепі здавалися замалими, були банькаті й якісь незбагненні. М'яко загнутий масивний ніс завершувався косо посадженими ніздрями, з рота звисав довгий синювато-рожевий язик, а нижче теліпалася схожа на косу борода, що злиплася від слини. Все це було б іще стерпне — нестерпний був перехід цього бика в людину. На бичачому черепі кошлатилася копиця збитої і витертої шерсті, а далі з довгої щетини витикалися дві людські руки, які впиралися в скляну підлогу. Здавалося, ця страшна голова й спина над нею виростають із тіла чоловіка, що присів навпочіпки перед дівчиною, і поруч із нею, і позад неї, щомиті ладен стрибнути. Мінотавр підвівся. Він був просто-таки величезний. Раптом він збагнув, що, крім мінотаврів, поруч є ще щось. Світ його став удвічі багатшим. Він бачив віддзеркалені повсюди очі, вуста, розпущені довгі чорні коси, що спадали на плечі, бачив білу шкіру, шию, перса, живіт, лоно, стегна, бачив, як усе це переходить, переливається одне в одне. Мінотавр рушив до дівчини. Вона відступила від нього, тоді як в іншому місці ступила до нього. Дівчина кинулася лабіринтом тікати, і мінотавр погнався за нею. Здавалося, то якийсь буревій перемішав мінотаврів і дівчат — таким вихором вони пролітали одні крізь одних, розпадалися, розсипались і знов злітались, і коли дівчина нарешті опинилась у нього в руках, коли він ураз відчув її тіло, її теплу, рясно окроплену потом плоть, а не тверде скло, яке мацав доти, то зрозумів — якщо про мінотавра взагалі можна так сказати,— що досі жив у світі, де були самі мінотаври, кожен замкнений до скляної в'язниці, а тепер ось він відчув чиєсь тіло, відчув чиюсь плоть. Дівчина вивернулася з його рук, і він не став її тримати. Не спускаючи з нього великих очей, вона ступила назад, а коли він пустився в танок, також почала танцювати, і віддзеркалення обох танцювали разом із ними. Він танцював танок своєї потворності, вона — танок своєї краси, він танцював на радощах від того, що знайшов її, вона танцювала від жаху, що він знайшов її, він танцював танок свого порятунку, вона — танок своєї долі, він танцював танок своєї жаги, вона — своєї цікавості, він танцював танок свого потягу, вона — свого спротиву; танцюючй, він проникав у неї, а вона обвивала його руками. Танцювали вони, танцювали їхні віддзеркалення, і мінотавр не знав, що взяв дівчину, не міг він і знати, що вбив її,— адже він не знав, що таке життя, а що — смерть. Усередині в нього не було нічого, крім шаленого щастя, поєднаного з шаленою насолодою. Взявши дівчину, він заревів, і в дзеркалах мінотаври взяли дівчат, і те ревіння обернулося в моторошний рик, несосвітенний світовий рик, немовби вже не було нічого, крім цього рику, що змішався з криком дівчини, а потім мінотавр випростався на підлозі, і в дзеркалах лежали мінотаври, і голе біле тіло дівчини з великими чорними очима лежало на підлозі й відбивалося в стінах. Він узяв, тоді відпустив ліву руку дівчини, рука впала, взяв і відпустив праву руку, вона також упала, і довкруг попадали на підлогу руки. Мінотавр заходився облизувати дівчину своїм величезним синювато-рожевим язиком, він лизав її обличчя, перса, але дівчина лежала й не ворушилась, і не ворушилася жодна дівчина довкола. Він перекотив її рогами з боку на бік — дівчина не поворухнулась, не поворухнулася жодна дівчина довкруг. Мінотавр підвівся, роззирнувсь довкола, і повсюди стояли мінотаври й роззиралися довкола, і повсюди в ногах у них лежали білі дівочі тіла. Він нахилився, підняв дівчину, заревів, жалібно застогнав, підніс дівчину на руках до темного неба, і повсюди понахилялися мінотаври, попідіймали дівчат, заревіли, жалібно застогнали, піднесли дівчат до темного неба, а тоді він поклав дівчину серед скляних стін, ліг поруч і заснув, і разом з ним полягали й позасинали решта мінотаврів, випроставшись на долівці, встеленій голими білими дівочими тілами. Мінотавр спав, і йому снилася дівчина з чорними кісьми й великими очима, і він наздоганяв її, грався з нею, обіймався, кохавсь, а коли нарешті розплющив очі, то відчув, що на грудях у нього в злиплій бороді щось шкрябається кігтями.