Підозра - Дюрренматт Фрідріх

Лікар міг виявитися зовсім не такою людиною, яку можна залякати. Фортшігу, як відчував комісар, загрожувала смертельна небезпека, однак він сподівався, що письменник уже в Парижі й там йому нема чого боятися.

Аж раптом Берлахові випала нагода, як йому здалося, зв'язатися з навколишнім світом.

До палати ввійшов робітник, тримаючи під рукою збільшену репродукцію картини Дюрера "Лицар, Смерть і Сатана". Старий пильно придивився до того чоловіка, це був добродушний, наче трохи здичавілий дядько років під п'ятдесят, у синій спецівці. Він одразу взявся знімати картину "В анатомці".

— Гей! — гукнув йому комісар.— Підійдіть-но еюдиі Робітник ніби й не чув і працював собі далі. Часом

на підлогу падали його обценьки чи викрутка, за якими він важко нагинався.

— Гей, ви! — нетерпляче крикнув Берлах, бо чоловік навіть не глянув на нього.— Я комісар поліції Берлах. Зрозумійте; мені загрожує смертельна небезпека. Вийдіть з цього будинку, коли закінчите свою роботу, й підіть до інспектора Штутца, його тут знає кожна мала дитина. Або підіть на будь-який поліційний пост й попросіть з'єднати вас із Штутцом. Розумієте? Мені потрібен той чоловік. Хай він прийде до мене.

Робітник і досі не звертав жодної уваги на старого, а той ледве тулив докупи слова — говорити йому ставало Дедалі важче. Знявши зі стіни картину "В анатомці", робітник узявся розглядати з усіх боків Дюрера, то зблизька, то відхилившись назад, то витягнувши вперед Руки. Крізь вікно лилося молочно-біле світло. На хвилину старому здалося, що він бачить, як за білими пасмами туману кудись пливе собі тьмяна куля. Волосся й вуса в робітника заясніли. Надворі дощ ущух, Робітник йо-хитав кілька разів головою, здавалося, картина справила на нього неприємне враження. Він на мить обернувся до Берлаха, знову похитав головою і, дуже повільно вимовляючи слова, насилу сказав:

— Ніякого сатани немає!

— Є! — вигукнув захриплим голосом Берлах. — Є чорт, чоловіче! Тут він, у цій лікарні. Гей, послухайте-но! Вам, либонь, казали, що я божевільний і верзу всякі нісенітниці, але ж мені загрожує смертельна небезпека, зрозумійте, смертельна небезпека. Це правда, чоловіче, правда, чистісінька правда!

А робітник прикрутив картину, обернувся до Берлаха, вишкірив зуби і, показуючи на лицаря, що так незворушно сидів на коні, вичавив із себе кілька невиразних, гортанних звуків, які Берлах не відразу зрозумів, але потім здогадався про їх зміст.

— Пропав лицар,— почулося врешті із судомно скривленого рота чоловіка у синій спецівці.— Пропав лицар, пропав лицар!

Аж коли робітник вийшов із палати й незграбно зачинив за собою двері, старий збагнув, що він розмовляв із глухонімим.

Він вхопився за газету. Це була "Бернішес Бундес-блатт".

Перше, що він побачив, розгорнувши газету, було обличчя Фортшіга, а під фотокарткою стояв напис: "Уль-ріх Фрідріх Фортшіг". А далі — чорний хрест.

. "В ніч із вівторка на середу за не зовсім з'ясованих обставин обірвалося життя, мабуть, скоріш горезвісного, ніж відомого письменника Фортшіга,— прочитав Берлах, і від тих слів йому здалося, ніби хтось здавив йому горло.— Цей чоловік,— писав далі кореспондент газети "Бернішес Бундесблатт",— якого природа нагородила здібностями, не зумів належним чином скористатися цими дарами. Він почав з експресіоністських драм, які викликали захоплення бульварних літераторів, однак не спромігся до кінця мобілізувати своє поетичне обдаровання. ("Але ж, принаймні, це було поетичне обдаровання",— подумав з гіркотою старий), тоді йому спало на думку видавати власну газету "Апфельшус", яка потім досить нерегулярно виходила тиражем у якихось п'ятдесят примірників, та ще й у машинописному вигляді. Хто коли-небудь читав цю скандальну газету, той знає: вона завжди ганила те, що для нас величне й священне, та ще й нападала на загальновідомих і шанованих людей. Фортшіг опускався щораз нижче, його часто бачили п'яним, коли він, обмотавши собі шию знайомим усьому місту жовтим шарфом—у нижньому місті його за це називали "лимоном",— тинявся з одного шинку до іншого у супроводі кількох студентів, що пили за здоров'я цього "генія". Про смерть письменника маємо такі відомості: з самого Нового року Фортшіг постійно був більш-менш п'яним. Діставши від якоїсь милосердної приватної особи фінансову допомогу, він знову видав свою газетку, однак цей номер відзначався особливо темними фарбами, насичений нападками на якогось невідомого, очевидно, вигаданого лікаря, зроблено це було з геростратівським наміром — будь-якою ціною викликати скандал. Наскільки вигадані всі ці нападки,— а лікарі міста визнали їх абсурдними,— можна судити вже з того, що письменник, який у статті патетично закликав невідомого лікаря прийти повинитися до міської поліції Цюріха, водночас скрізь розбазікував, ніби він хоче на десять днів поїхати до Парижа. Одначе він не встиг цього зробити. Лише на один день він відклав свій від'їзд і в ніч на середу у своїй жалюгідній квартирі на Кеслергасе дав прощальну вечерю, на якій були присутні композитор Бетцінгер і студенти Фрідлінг та Штюрлер. Близько четвертої години ранку Фортшіг (а був він дуже п'яний) пішов у туалет, що знаходиться з іншого боку коридора напроти його кімнати. Двері своєї кімнати він залишив відчиненими, щоб вийшли клуби їдкого тютюнового диму, тож усі троє могли бачити двері туалету й, не помічаючи чогось особливого, пили собі й далі за Фортшіговим столом. Коли ж через півгодини він не повернувся й не відповідав на їхні вигуки й стуки, вони занепокоїлись і почали трясти замкнені туалетні двері, однак не змогли їх відчинити. Поліцейський Гербер та сторож Бреннайзен, яких покликав з вулиці Бетцінгер, силою виламали двері і тоді всі побачили: нещасний, скоцюрбившись, лежав на підлозі мертвий. Причина нещастя ще не з'ясована. Проте не було сумніву в тому, що тут мав місце злочин, як заявив у сьогоднішньому інтерв'ю слідчий Лютц. Слідчий натякає на те, що на голову Фортшіга згори начебто Впав якийсь твердий предмет, а в цьому місці статися такого не могло. Отвір, в якому вмонтовано маленьке вікно туалету (туалет розташований на третьому поверсі), надто вузький і пролізти крізь нього якійсь людині просто неможливо: це неспростовно доводять відповідні експерименти поліції. Та й зсередини двері, очевидно, були замкнені на засув, бо особливі заходи, за допомогою яких можна було б інсценувати цей злочин, ніякого наслідку не дали. Двері не мали шпарки на ключ і замикалися на важкий засув. Лишається тільки одне пояснення — письменник, напевне, невдало впав, адже він, як засвідчив професор Деттлінг, був страшенно п'яний..."

Ледве старий це дочитав, як газета упала на підлогу. Пальці його, ніби кігті, вп'ялися в покривало.

— Карлик, карлик! — крикнув він на всю палату, бо зразу збагнув, як загинув Фортшіг.

— Авжеж, карлик,— спокійно, з погордою, відповів голос від дверей, що непомітно відчинилися. — Ви, мабуть, погодитеся зі мною, комісаре, що я завів собі ката, якого навряд чи можна легко викрити.

У дверях стояв Емменбергер.

ГОДИННИК

Лікар зачинив двері.

Він був не в халаті, як його вперше побачив комісар, а в темному костюмі у смужку, у білій краватці й сріблясто-сірій сорочці, ну чисто тобі дженджик, а на руках він мав товсті жовті шкіряні рукавички,— він ніби боявся забруднитись.

— Ось ми, бернці, й зустрілися тепер віч-на-віч,— мовив Емменбергер й ввічливо, але трохи глузливо ледь вклонився безпорадному хворому, схожому на кістяк. Потім витяг з-за розсунутої штори стілець, якого Берлах, зрозуміло, не міг бачити. Лікар поставив стілець спинкою до комісарового ліжка, притис її до грудей і поклав на неї схрещені руки. Старий знову зібрався на силі. Акуратно взяв газету, згорнув її й поклав на тумбочку, потім за старою звичкою закинув за голову руки.

— Ви наказали вбити бідного Фортшіга,— сказав Берлах.

— Коли хтось так патетично пише про смертний вирок, то він заслуговує на те, щоб його провчили, як мені здається,— відповів лікар діловим тоном.— Навіть письменницька робота стає нині знову трохи небезпечною, і це піде їй на користь.

— Чого ви від мене хочете? — спитав комісар. Емменбергер засміявся.

— То передовсім мені треба було б спитати: чого ви від мене хочете?

— Це ви добре знаєте,— відказав комісар.

— Авжеж,— відповів лікар.— Я це добре знаю. І ви, мабуть, добре знаєте, чого я від вас хочу.

Емменбергер підвівся, підійшов до стіни і хвилину дивився на неї, повернувшись до комісара спиною. Десь він, очевидно, натис на якусь кнопку чи на якийсь важіль, бо стіна з танцюючими чоловіками й жінками беззвучно розсунулася, ніби двостулкові двері. За нею виявилася широка зала зі скляними шафами, де лежали хірургічні інструменти, блискучі ножі й ножиці в металевих футлярах, пачки вати, шприци в молочно-білих розчинах, пляшки й тоненька червона шкіряна маска, все акуратно лежало одне біля одного. Посередині широкої зали стояв операційний стіл. Раптом зверху повільно й грізно на вікно опустилася важка металева ширма. В залі спалахнуло світло, бо в стелі між стиками дзеркал — старий помітив це аж тепер — були вмонтовані неонові лампи, а над шафами висів великий, круглий диск, що яснів зеленавим сяйвом,— годинник.

— Ви збираєтеся мене оперувати без наркозу? — прошепотів старий.

Емменбергер не відповів.

— Я квола, стара людина, тож кричатиму, я боюся,— казав далі комісар.— Не думаю, що в моїй особі ви знайшли хоробру жертву.

І на це лікар нічого не відповів.

— Ви бачите годинник? — спитав він.

— Бачу.

— Зараз пів на одинадцяту,— сказав Емменбергер й подивився на свій ручний годинник.— О сьомій я вас оперуватиму.

— Через вісім з половиною годин?

— Через вісім з половиною годин,— підтвердив лікар.— Але тепер, добродію, ми мусимо дещо обговорити. Тож не будемо зволікати, а тоді я вже вам не заважатиму. Кажуть, у такому випадку останні години краще проїсти на самоті. Гаразд. Однак ви завдаєте мені бага-то зайвої роботи.

Він знову сів на стілець, притулившись грудьми до його спинки.

— Гадаю, що ви до цього звикли,— зауважив старий. Емменбергер на хвилину сторопів.

— Я радий,— озвався він нарешті, похитавши головою,— що ви не втратили почуття гумору. Здається, ви цікавилися Фортшігом...