Українська література » Зарубіжна література » Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Читаємо онлайн Дуже страшна історія - Алексін Анатолій

Я побачу!

Вона простягла руку, і я довго дивився.

Потім я ще три чи чотири рази прохав її дати мені руку і знову довго придивлявся, бо важко було побачити стрілки. І взагалі…

Нарешті я почав хвилюватися! П'ятнадцять хвилин минули. А Гліба все не було.

"Він пожертвував собою і тим спокутував провину, — думав я. — А я був з ним не досить чуйний… Щоправда, я не виявляв брутальності. Але все-таки докоряв йому. А він сам на сам, зв'язаний і скуйовджений, з стільцем на спині, зустрівся в підземеллі з Племінником. Не кожен би на це зважився. Ось Покійник нізащо не пішов би! А я сам?"

На останнє питання мені важко було відповісти. І я, щоб не думати про це, ще раз глянув на Наташиного годинника. Минуло вже двадцять хвилин.

Це було жахливо… "По-перше, очевидно, загинув Гліб, — думав я. — А по-друге, до електрички залишається зовсім мало часу. І якщо ми запізнимося й цього разу, то не дістанемося додому вже до завтрашнього ранку. А як ми повідомимо про це батьків? Ніяк! По телефону подзвонити вже не зможемо: Племінника випущено на волю! Наші мами й татки просто загинуть. Не в прямому розумінні слова, а в переносному. Хоча деякі, можливо, і в прямому. Особливо мами! За татків я потерпаю якось менше. А де ночувати? Не підемо ж ми в гості до Племінника! Може, поїхати без Гліба? Ні, неможливо. Допомогти йому? Як?!"

— З Глібом щось сталося, — з погано прихованою тривогою сказав я.

— Це через мене, — сказала Наташа. — Я винна. Тільки я!.. В лісі, в темряві, під холодним дощем, вона, як і завжди, думала про справедливість!

— О, не картай себе! — вигукнув я пошепки, щоб не чули інші.

Вона з погано прихованим переляком відсахнулася від мене.

— Ти не винна, — вже спокійно, нормальним голосом сказав я. — Це ж я замкнув Племінника у підземеллі. Правда, я не мав іншого виходу. Отже, ніхто не винен. Таке є життя!

— Се ля ві! — вигукнув Покійник. Він любив устрявати в чужу розмову.

Оце "се ля ві" було відоме кожному першокласникові, але Покійник вимовив так, наче знав французьку мову. Взагалі, після втечі з "старої дачі" він посмілішав.

— Ще можлива погоня, — сказав я.

І Покійник одразу заговорив як звичайно.

— Яка?

— Племінник!.. Ну, а якщо Гліб не повернеться, нам доведеться визволяти його!

Покійник замовк.

"Що ж робити? — міркував я. — Чи не піти в розвідку? Але тоді ми напевне запізнимося на електричку. Так, так, так… Де ж вихід? Може, мені самому залишитися, а всім мчати на станцію?"

Я запропонував це. І, затамувавши подих, чекав відповіді: залишатися самому все-таки не дуже хотілося.

— Давай удвох, — запропонував Принц Датський.

— Нехай жінки їдуть! — вигукнув я. Глянув на Покійника й додав: — І ти з ними.

Покійник не заперечував. Але Наташа не погодилася:

— Ще залишаються хвилини. Кілька хвилин… Почекаємо. Самого я тебе не залишу.

Мене! Самого! Хоч і Принц також хотів залишитися… Вона сказала про мене самого! Якби це було не в холодному лісі, а в якійсь іншій обстановці, я б, напевне, вмер від щастя. А так я залишився жити.

Хоч наступної хвилини могло видатися, що всі ми вмерли. Усі п'ятеро! Тому що ми затамували подих, прислухаючись до того, як чиїсь п'яти шльопали по калюжах і болоту. Вони шльопали дуже дзвінко… І ось з'явився Гліб. Точніше сказати, виник!

— Що у тебе в руках? — спитав я.

— Черевики… Щоб не падати… Швидше! Швидше… Погоня!

— Де?!

Ми помчали!.. Але, навіть задихаючись від бігу, я все-таки умудрився спитати Гліба:

— Він?

— Так… Дуже дякував…

— Дякував?

— Авжеж… Дуже хотів… Мене до станції… А їх, каже, уб'ю! Ну, я й… Поки він плащ…

Гліб, як завжди, не дотягував фрази. Але тут уже важко було його не зрозуміти: скільки він пережив!

"А все-таки, якби не він, взагалі б нічого не сталося! — знову стукала мені в голову на бігу вперта думка. — Виходить, все одно буде дорозслідування. Треба довести до кінця!.."

Гліб тепер був із нами, я вже за нього не хвилювався, і бажання забути все й простити кудись одразу щезло.

Так іноді бувало вдома зі мною… Якщо мама починала мене лаяти, я тікав і довго тинявся вулицями. Або сидів де-небудь у товариша. А коли повертався, мама знову бралася за мене. І тоді Костя по секрету мені говорив: "Поки тебе не було, вона хвилювалася й називала тебе ласкавими словами й ладна була простити… А от прийшов, заспокоїлася — і знову за своє. О жінки! Хто їх збагне?" Я не був жінкою. Але з Глібом у мене виходило так само, як у мами зі мною. Се ля ві!

На цьому мої роздуми припинилися. Урвалися… Тому що позаду ми почули тупотіння ніг. Важке, гучне…

— Це Григорій… — з жахом, задихаючись від бігу, а може, від страху, прошепотів Гліб. — Він вас… І тебе першого! Він обіцяв…

Я теж не мав сумнівів, що Племінник виконає свою обіцянку. І вб'є мене! Або принаймні відірве голову…

— Треба втекти від погоні! Встигнути! — скомандував я пошепки, щоб Племінник не почув мого голосу.

Покійник біг поперед усіх: він боявся найбільше! Але і я втрачав мужність.

— Швидше! Швидше! — гукнув я на повний голос. Шепотіти було вже ні до чого: Племінник напевне бачив нас. Його гаряче дихання було в нас за спиною.

Я озирнувся. Авжеж, це він! Племінник!.. Величезна темна постать з кожною миттю наближалася, наздоганяла нас…

"Все загинуло! Ми не подужаємо його, — майнула думка. — Але якщо навіть почнеться боротьба і ми несподівано візьмемо гору, переможемо його, електричка все одно за цей час пройде… Та ми й не переможемо! Жінки й Покійник відпадають. Залишаємося ми троє: Принц, Гліб і я. Але як ще поводитиметься Гліб? Невідомо. Адже це він все придумав!.. Все сталося через нього. Отже, можливо, в сутичку вступимо ми з Принцом удвох… Наташа, звичайно, кинеться мені на допомогу. Але я цього не допущу. "Рятуйся! Тікай!" — крикну я. І закрию Племінникові шлях своїм тілом!"

Усі ці думки промайнули в моїй голові за якусь мить. Тупіт погоні був уже поряд… Зовсім поряд! І гаряче дихання Племінника… що обпікало мені спину. Ось зараз! Зараз усе загине! Всі мої зусилля і знахідки виявляться ні до чого. Ще один його крок… Жахливий, важкий… І він наздожене нас! Уже наздогнав. Уже!..

— Запізнюємося, хлоп'ята? — пролунав поруч схвильований чоловічий голос.

Я повернув голову і побачив (уже не позаду, а збоку!) високого чоловіка в плащі і з портфелем.

— Запізнюємося на електричку? — перепитав він.

— Хіба? — відповів я, ладний обійняти й розцілувати його.

— Побачив, що ви біжите, і теж помчав. Хоч і не можна: серце вистрибує…

"Певно, хворе! Як у Наташиної мами…" — подумав я. Я любив цього незнайомого чоловіка в плащі. Я був у захопленні від нього!

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ,

найкоротший і найостанніший (у цій повісті)

З одного боку до платформи невблаганно наближалася електричка. А з другого — наближалися ми.

"Якби ми встигли, то всі наші батьки лишилися б живі в прямому й переносному розумінні цього слова! Тоді всі мої здогади, знахідки, сумніви й муки були б не даремними!" З цією думкою я вибіг на платформу. Доля забажала, щоб саме в цю мить і електричка теж порівнялася з нею.

— Сідайте! — гукнув Гліб. — А я квитки…

— Не треба! — відповів я.

"Краще нехай усіх нас оштрафують, зате батьки будуть живі-здорові!" Я встиг так подумати, але не встиг пояснити цього Глібові, бо він уже побіг до каси. Він хотів здійснити ще один подвиг: йому потрібні були обставини, що пом'якшували б провину!

Машиніст вихилився з вікна й дивився вздовж поїзда. Ніхто не вийшов, і ніхто, крім нас, не збирався сідати. Чоловік у плащі, виявляється, чекав на електричку з міста і взагалі даремно поспішав.

Провідниця останнього вагона помахала зеленою лампочкою: можна було рушати! На її думку…

Що було робити? Вскочити у вагон і поїхати без Гліба? Покійник ускочив. А всі інші не знали, як учинити. Покійник висунувся й сумовито дивився на всіх нас:

— Хіба не ясно? Вона зараз рушить…

А Гліб усе ще стояв, нахилившись, біля віконця каси.

Двері зітхнули, немовби співчуваючи нам, і повільно почали зачинятися. Голова Покійника все ще стриміла, і здавалося, двері ось-ось затиснуть її з двох боків.

За якусь мільйонну частку секунди у мене блиснула ідея.

— Обережно, дитина! — загорлав я. Я знав, що ці слова: "Обережно, дитина!" — завжди дуже сильно впливають.

Двері не встигнувши причавити Покійника, поповзли назад.

— Де дитина?! — крикнув злий, наляканий машиніст.

— О-он! — непевно відповів я, знаючи, що час невблаганно працює на нас.

— Та де ж?

— О-он!

Я показав на сумовиту пику Покійника, який все ще висувався з тамбура.

— Я думав: він під колесами…

— Велике спасибі! — відповів я машиністові, бо потрібна нам хвилина була остаточно виграна: Гліб мчав од каси з квитками.

Ми вдерлися у вагон!

Двері полегшено зітхнули, наче були раді за нас, поїхали назустріч одні одним, зачинилися… І ми нарешті поїхали в місто, додому!

Ми встигли на останню електричку! Наші батьки були врятовані. Почуття законної гордості сповнювало мене.

— Ось… квитки! Купив… — сказав Гліб, сідаючи поруч мене.

— Чи не сподіваєшся ти так дешево відкупитися? — шепнув я йому. І тут-таки пошкодував, що так необачно вихопився: адже розслідування ще не було завершене. Отже: ніяких грубощів! Я все мушу розкрити до кінця. Тільки чемно, без насильства!

Вагон був порожній… Я пішов аж у кінець, сів на лаву й покликав:

— Глібе, коли хочеш, підійди, будь ласка. Коли хочеш…

Він підійшов і знову сів поруч.

— Ні, сядь напроти, я мушу бачити твоє обличчя. Отже, перейдемо до мотивів.

— Яких? — спитав він, здригнувшись. І пересів.

— Мотивів злочину.

— Ти потім усе Наташі…

— Нізащо! Нікому! Можеш бути абсолютно спокійний. І відвертий, як з рідною людиною!

— Ні, нехай вона неодмінно… Я не хотів, щоб її мама… Я з іншої причини…

Гліб несподівано голосно, просто на весь вагон гукнув:

— Наташо!..

Вона підійшла і сіла біля нього.

— Я думав усе з'ясувати таємно, але Гліб хоче, щоб і ти чула, знала…

— Що чула?

Я вже не злився на Гліба: він дав мені змогу розповісти Наташі про все, що я з'ясував там, у підвалі, про всі свої здогади, знахідки, відкриття. І я розповів… Адже він сам попрохав про це!

— Підемо далі, — сказав я. — Отже, ми встановили, що Нінель не дзвонила. І їхати сюди нам самим не дозволяла. А хто ж дзвонив? Не поспішай. Як слід подумай.

— Моя двоюрідна сестра, — ледве чутно признався Гліб.

— Так, так, так… Так ось чому ти з усіх хвороб вибрав для Нінель саме ангіну: болить горло, голос хрипкий — і не схожий.

Відгуки про книгу Дуже страшна історія - Алексін Анатолій (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: