Дуже страшна історія - Алексін Анатолій
Але ми не давали. І навіть зв'язали бідного Гліба. Коли ж ми побігли на станцію, він розв'язався і звільнив того, кого дідусь носив на руках. Племінник обніме свого благородного визволителя! А ми чекатимемо на Гліба в лісі, біля того величезного пенька, на якому сидів Покійник. Пам'ятаєте? Так… Тепер залишається його зв'язати!
— Кого? — злякано прошепотів Покійник.
— Гліба, звичайно! Його зовнішній вигляд має промовляти про відчайдушну боротьбу, яку він вів з нами. Синці, подряпини… У тебе нема синяків?
— На жаль, нема… — винуватим голосом сказав Гліб.
— Пошукай! Інколи ми непомітно вдаряємося об щось, а синяки лишаються. Треба, щоб Племінник побачив їх!
Гліб оглядів свої руки.
— А на тілі? Пошукай як слід!
Дівчатка відвернулися.
— Ніде нема… Жодного синяка… — сумно повідомив Гліб.
— І подряпин нема?
— Жодної…
— Дуже шкода. Не дряпати ж нам тебе навмисно! — сказав я голосно. — І додав тихо, на вухо Глібові: — Хоча ти це й заслужив!
— Як же тепер… Що робити? — спитав Гліб.
— Ну, хоча б розстебни сорочку, відірви від неї кілька ґудзиків… Але не викидай їх, а тримай у кулаці: покажеш Племінникові. Це буде речовий доказ!
Гліб одірвав ґудзики просто, як кажуть, з м'ясом: надто вже він хотів добитися обставин, що пом'якшують провину!
— Тепер як слід скуйовди чуба! Так… Добре. А тепер головне: ми перев'яжемо твій тулуб мотузкою. А руки залишимо вільними, і б ти міг відкрити ними англійський замок. Або краще так: прив'яжемо тебе до стільця. І ти із стільцем на спині підеш його випускати. Візьмемо стільця, який легший. Оцього, плетеного.
— Я і важкого… Будь ласка…
Гліб був готовий на все!
— Давайте мотузка! — скомандував я.
Але ніхто мені його не дав. Мотузка не було.
— Може, без нього обійдемося? — сказав Покійник, якому дуже не терпілося якнайшвидше втекти на станцію.
— Не обійдемося! — відповів я. — Подряпин нема, синців нема!.. Ще й мотузка не буде? Треба якнайбільше доказів боротьби, яку вів з нами Гліб. Щоб Племінник повірив. Ми не можемо ризикувати життям товариша! — І тихо шепнув Глібові на вухо: — Хоча твоїм життям можна було б і ризикнути.
Я весь час забував про священне правило: не завершивши розслідування, не висувай обвинувачення! Забував і спохвачувався. Спохвачувався і знову забував…
Але Гліб не ображався. Гостре відчуття провини терзало його.
— Там, на горищі… — сказав він. — Сушать білизну… Значить, мотузки…
— На горищі? — перепитав я.
— Нагорі… Там темно. І взагалі…
— Покажи дорогу!
— І я з вами! — зголосився благородний Принц Датський.
— Ні, залишайся тут, — сказав я. — А що, як Племінник вирветься на волю! Доведеться боронити жінок. Хоч одного мужчину треба залишити!
— А я? — тихо спитав Покійник. — Хіба я…
— Авжеж, звичайно! Ти давно хотів умерти. Ось, може, і випаде нагода…
Ми з Глібом рушили на горище. Коли ми вже виходили з кімнати, нас наздогнав голос, який я не міг переплутати ні з яким іншим на всьому білому світі:
— Обережно!
Одне тільки слово… Але в ньому було все, про що я мріяв: тривога, прохання швидше повернутися і ніжна обіцянка чекати! Так проводжають на подвиг. Що зустріне нас там, на горищі? Цього ніхто не міг сказати.
Спершу ми піднялися на другий поверх, де була кімната, з якої звичайно долинало: "Ах, ви живі? А ми вас — бац! — по карку! Ах, ви ще пручаєтеся? А ми вас по потилиці — лусь!" З кімнати виповзла смужка світла. Я зазирнув… На столі, що був без скатерті і навіть не був вкритий газетою, валялася колода карт. Світилася лампочка без абажура. Далі нагору вели сходи без поруччів.
— Сюди… — сказав Гліб.
Ми почали підніматися ще вище сходами, які буркотливо зарипіли, хоч вони й не були змальовані в повісті Гл. Бородаєва. Над ними звисала брусована стеля без штукатурки. Все тут було якесь голе, немовби невдягнене: стіл без скатертини, лампочка без абажура, стеля без штукатурки, сходи без поруччів…
Ми йшли вперед без страху!
Я спершу намацував у темряві сходинку, а потім уже ступав далі: один необережний крок — і я полетів би без будь-якої надії вхопитися за поруччя, яких не було.
Нарешті ми досягли мети! Горище було збудоване у формі труни, накритої віком. Ми були всередині цієї труни. На мене приємно війнуло гнилизною і вогкістю.
Я знову перебував у рідній детективній обстановці: темно, таємно, крізь трикутне вікно вітер заносив свист і холодні краплини…
Природа, отже, й далі жила своїм особливим, але прекрасним життям: на вулиці, як і досі, йшов дощ.
Вікно було без шибок, а мотузки, протягнуті через горище, без білизни. І тут теж усе було голе, невдягнене, мовби кимось пограбоване. Це мені подобалося!..
Здавалося, з похмурих глухих кутків на нас ось-ось щось накинеться. Та цього, на жаль, не трапилося.
Простягнувши вперед руки, ми пішли нетвердою ходою по нетвердій земляній долівці в глиб горища.
І раптом я побачив людину… Вона висіла під стелею в білій одежі. І гойдалася… Мужність, що цілий день була зі мною, враз мене покинула.
— Що?.. Що це? — прошепотів я і позадкував нетвердою ходою по нетвердій долівці.
Мабуть, слова від жаху застрягали мені в роті, і Гліб їх не чув. Зібравши останні сили, я крикнув:
— Що це?!
— Сорочка, — відповів Гліб. — Григорій виправ… І повісив… Вітер її той… Надимає…
"О, як добре, що Наташа залишилась там! — майнула мені думка. — Як добре, що вона не бачила мого падіння, яке відбулося, хоч я й стояв на ногах!"
Гліб квапливо відв'язував один з мотузків. Він дуже старався: йому треба було набрати якнайбільше пом'якшувальних обставин.
Суперечливі почуття розривали мене і мало не розірвали зовсім. З одного боку, я був вдячний Глібові за те, що він був свідком хвилинного падіння, але не помітив його, — чи то через темряву чи то через те, що був зайнятий мотузком. Але, з другого боку, я розумів: якби не Гліб, мої нерви не розхиталися б і не йшли б до такого жахливого стану. "Навіщо ж він вчинив те, що вчинив? З якою метою?" Це мені ще було неясно.
За кілька хвилин ми спустилися в кімнату Гл. Бородаєва. Онук письменника ніс мотузок, яким ми мали його зв'язати.
— Чуб у тебе такий, як треба: скуйовджений! — сказав я, уважно оглянувши Гліба. — Сорочка теж: без ґудзиків!
— Може, і на пальті відірвати? Два чи три?.. — запропонував Гліб. Він готовий був на все!
— Ні, не треба. Ще замерзнеш! — Я читав, що до підслідних треба виявляти доброту, або, точніше сказати, чуйність.
— Тепер лишилося прив'язати тебе до стільця. До найлегшого, он до того…
Гліб покірливо задер руки, наче здавався в полон. І ми прив'язали його до плетеного стільця. Його спина і спинка стільця були щільно притиснуті одне до одного.
— Запам'ятай: ти так несамовито поривався на допомогу Племінникові, що нам довелося тебе прив'язати! За поспіхом ми не врахували, що стілець легкий і ти можеш бігати по дачі разом з ним. Запам'ятав? І головне: ми давно втекли. Тобто залишили дачу… І поїхали в місто. Щоб Племінник не влаштував погоні. Затямив?
— Затямив.
— Скільки часу потрібно тобі на цю операцію?
— Не знаю… Хвилин десять… Або п'ятнадцять…
— Звіримо годинники!
— Я не маю годинника.
— Ну гаразд. Чекаємо на тебе біля того самого пенька точно чверть години! Будемо звірятися за Наташиним годинником. Наташо, котра зараз година?
Вова простягла мені руку. Я узяв її руку в свою. І довго тримав.
— Що, погано видко? — спитала Наташа.
— Ні… Просто я хочу діждатися, поки буде рівно двадцять годин двадцять хвилин. Добре запам'ятовується: двадцять двадцять!
Вона теж глянула на годинника:
— Але ж треба чекати аж чотири хвилини.
— Нічого, я почекаю.
Рівно о двадцятій двадцять я вигукнув:
— Операція починається! Ти, Глібе, нічого не забудеш? Племінник мусить повірити: ми давно залишили дачу! І поїхали в місто… А насправді чекаємо біля пенька!
— Не забуду…
Я підступив до Гліба й прошепотів:
— Ну, а якщо… Вважай, що ми тебе простили. Проте я сподіваюсь, що ми ще зустрінемося!
— Я теж…
— Тепер усі — на вулицю! Навшпиньки! Щоб Племінник нічого не почув, — скомандував я.
Не тільки Миронова, а й усі інші охоче підкорилися наказу, бо Племінник щосили тарабанив по іржавому залізу і здавалося, що він ось-ось висадить двері.
Гліб залишився сам, із скуйовдженим чубом, з стільцем на спині і в сорочці без ґудзиків.
Ми навшпиньки залишили "стару дачу" і знову побігли.
Природа тим часом, як і досі, жила своїм особливим, прекрасним життям, але вже в темряві. А що може бути сумніше за безлюдне осіннє селище! Та ще ввечері… Кілька разів я жив улітку на дачі. І ось коли наприкінці серпня одна дача за одною пустіли, ставало тоскно й самотньо. Ну, а тут уже в цілому селищі не було ні вогника! І ми весь час потрапляли в калюжі, в ями, в рівчаки.
Ми знову почали оббігати сосновий ліс, який вдень був такий гарний, молоденький, а зараз потемнів і насупився, наче за один день постарів. І всі дерева здавалися мені здаля зловмисниками, що причаїлися…
Ранком я б цьому, звичайно, зрадів. А тут навіть дощ, і болото, і сльота не радували мене. Мені раптом захотілося додому, в теплу кімнату. Але це була тільки хвилинна слабість! Я їй не піддався. Я відкинув її. Точніше сказати, пожбурив!
— Хіба це не мій пеньок? — вигукнув Покійник. І знову вмостився посередині: іншим уже сісти було ніде. І так само, як вранці, все у нього дихало: і ніс, і живіт, і плечі. Я це відчував у темряві.
— Поступися місцем жінкам! — сказав я.
— Хіба ми в трамваї? Чи в тролейбусі? — усміхнулася Наташа. — В лісі чемність ні до чого.
Покійник схопився. Але вона не сіла. І навіть Миронова залишилася стояти.
— А ще лірик! — сказав я Покійникові. — Присвячуєш вірші красуням! — І тихо додав: — Неіснуючим…
— Не треба зачіпати Покійника, — попрохав добрий Принц. Він, як і досі, гадав, що Покійник пізнав уже щастя кохання. А чужі почуття Принц поважав.
— Згоден не будемо сваритися в таку хвилину! — сказав я. — Що там зараз із нашим Глібом?
Я сказав "із нашим", бо, уявляючи собі, якій небезпеці (може, навіть смертельній) піддавав себе Гліб, я ладен був забути його провину, його злочин. "А що, коли Племінник йому не повірить? — думав я. — А коли він розлютований вискочить з підвалу і накинеться на Гліба? Або заштовхне його в підвал і замкне?"
— Звичайно, можна було б і не випускати Племінника, — сказав я тихо…
— Хіба можна так повестися з людиною? — відповіла Наташа.
Під холодним дощем вона думала про справедливість!
— Котра зараз година? — спитав я у неї.
— В темряві не бачу, — сказала Наташа.
— Дай руку.
