Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

Молодий вельможа, що й народився офіцером, а тепер зразу був призначений капітаном, поїхав у якийсь гарнізон. Скромний вихователь, що вже в глибині своєї душі був непокірним священиком, поспішив спуститися в той темний підвал церкви, який зветься нижчим духовенством. І Сімурден загубив з поля зору свого учня.

Настала революція.

Спогад про істоту, яку він зробив людиною, не переставав жевріти в ньому, заслонений, але не заглушений безмежністю суспільних подій.

Виліпити статую і вдихнути в неї життя — це добре. Виліпити душу і вдихнути в неї чесноту — це ще краще. Сімурден був Пігмаліоном людської душі.

Дух може мати дитя.

Цей його учень, цей хлопець, цей сирота був єдиною істотою, яку Сімурден любив на землі.

Але чи був цей чоловік вразливий навіть у такій прив’язаності?

Ми це побачимо далі.

КНИГА ДРУГА

ШИНОК НА ВУЛИЦІ ПАОН

І. МІНОС, ЕАК І РАДАМАНТ[53]

На вулиці Паон містився шинок, який звався кафе. В ньому була задня кімната, що стала нині історичною. Там іноді зустрічалися, по можливості таємно, люди такі могутні й такі відомі, що не зважувалися розмовляти між собою при сторонніх. Це тут 23 жовтня 1792 року Гора[54] й Жіронда обмінялися славнозвісним поцілунком. Це сюди Гара прийшов по вказівки (хоч він і заперечує це в своїх "Мемуарах") тієї фатальної ночі, коли він, випровадивши Клав’єра на вулицю Бон, спинив свою карету на Королівському мості, щоб послухати, як б’ють на сполох.

28 червня 1793 року троє людей зібралося за столом у цій задній кімнаті. Вони не присунули один до одного стільці. Кожен сидів з одного боку столу, четвертий бік лишався вільним. Було близько восьмої години вечора. На вулиці ще не стемніло, але в цій кімнаті вже панувала сутінь, і стіл освітлювався звисаючою з стелі лампою, що вважалося тоді за розкіш.

Один із цих трьох був блідий, молодий, суворий, з тонкими губами і холодним поглядом. Одна щока в нього нервово тіпалась, і це робило його посмішку неприродною. Він був у напудреному парику і рукавичках, причепурений. Його світлосиній камзол, застебнутий на всі гудзики, сидів на ньому без жодної зморшки. До цього камзола дуже пасували біла краватка і пишне біле жабо. Панталони в нього були нанкові, на ногах білі панчохи і черевики з срібними пряжками.

З двох інших один був майже велетень, другий — майже карлик. Високий був недбало вдягнений у широчезний камзол з червоного сукна, жилет з відірваними гудзиками і в чоботях з вилогами. Розв’язана краватка на голій шиї спускалась нижче жабо. Скуйовджене волосся облямовувало покопирсане віспою обличчя, між бровами залягла сердита зморшка, а в куточку рота — складка, що говорила про добродушність; губи в нього були товсті, зуби великі, кулаки, як у биндюжника, а очі блискучі.

Маленький був жовтолиций і на перший погляд потворний. Голову він відхиляв назад, очі в нього раз у раз наливались кров’ю, обличчя вкривали синюваті плями, масне рівне волосся було пов’язане хусткою, що закривала лоб, величезний рот надавав йому страхітливого вигляду. Одягнений він був у довгі штани, великі черевики, колись білий атласний жилет, а поверх жилета ще носив якусь кофту, під складками якої чіткою прямою лінією вирисовувався кинджал.

Першого з цих людей звали Робесп’єр, другого — Дантон[55], третього — Марат.

Вони були самі в цій кімнаті. Перед Дантоном стояли склянка і вкрита порохом пляшка вина, що нагадувала Лютерів кухоль пива, перед Маратом — чашка кофе, а перед Робесп’єром лежали папери. Тут же стояла одна з тих важких свинцевих чорнильниць, круглих, з рівчаками, які пам’ятає кожен, хто вчився в школі на початку цього століття. Поруч з чорнильницею лежало перо. Папір придавлювала велика мідна печатка з написом — Palloy fecit[56]. Вона являла собою точну модель Бастілії. Посеред столу була розгорнена карта Франції.

За дверима, по той бік, стояв сторожовий пес Марата — Лоран Бас, посланець № 18 на вулиці Кордельєрів, той самий, що 13 липня, десь за два тижні після цього вечора, 28 червня, мав ударити по голові стільцем Шарлотту Корде, яка тоді ще не виїжджала з Кана і тільки невиразно про це мріяла. Лоран Бас носив коректурні відбитки "Друга народу". Цього вечора, приведений своїм хазяїном у кафе на вулиці Паон, він дістав наказ пильно стерегти двері кімнати, де були Марат, Дантон і Робесп’єр, і не впускати нікого, крім членів Комітету громадського порятунку, Комуни і Єпіскопства.

Робесп’єр не хотів зачиняти двері для Сен-Жюста, Дантон — для Паша, а Марат — для Гюсмана.

Нарада тривала вже довго. Обговорювали папери, розкладені на столі і прочитані Робесп’єром. Голоси вже почали звучати гучніше. Схоже було, що цими трьома людьми оволодівав гнів. Час від часу в них виривалися слова, які можна було почути й за дверима. В ті часи, коли всі звикли до промов з трибун, здавалося, що можна підслухувати. То були часи, коли писар Фабріцій Парі міг підглядати в замкову щілину, стежачи за тим, що робить Комітет громадського порятунку. Це, скажемо до речі, було не зайвим, бо саме Парі попередив Дантона вночі проти 31 березня 1794 року, що його вирішили заарештувати. Отож і Лоран Бас притулив вухо до дверей кімнати, де були Марат, Дантон та Робесп’єр. Лоран Бас служив Маратові, але належав до Єпіскопства.

II. MAGNA TESTANTUR VOCE PER UMBRAS[57]

Дантон підвівся і різко відсунув свій стілець.

— Слухайте! — крикнув він. — Зараз для нас тільки одне важливо: республіка в небезпеці. Я прагну лише того, щоб визволити Францію від ворога. Для цього всі засоби добрі. Всі! Всі! Коли мені з усіх сторін загрожує небезпека, я вдаюся до всіх засобів. Коли я всього боюся, я йду на все. Моя думка — лев. Геть половинчасті заходи! Ніякої вразливості в час революції. Немезіда не якась недоторканна манірниця. Будьмо страшні, і будемо корисні. Xi6a слон дивиться, куди він ставить ногу? Розчавимо ворога.

Робесп’єр відповів лагідно.

— Я теж цього хочу.

І додав:

— Питання в тому, де саме ворог.

— Він за кордонами, і прогнав його я, — сказав Дантон.

— Він всередині країни, і я пильную його, — сказав Робесп’єр.

— А я і його прожену, — відказав Дантон.

— Внутрішнього ворога не проженеш.

— А що ж робити з ним?

— Знищити.

— Я згоден з цим, — сказав, у свою чергу, Дантон.

Потім додав:

— Я вам кажу, Робесп’єр, що він за кордонами.

— Дантон, я вам кажу, що він всередині.

— Робесп’єр, він на нашому кордоні.

— Дантон, він у Вандеї.

— Не сперечайтесь, — сказав третій голос, — він усюди. І ви пропали.

Це говорив Марат.

Робесп’єр глянув на Марата і спокійно відповів:

— Годі загальників! Ось точні факти.

— Педант, — пробурчав Марат.

Робесп’єр поклав руку на папери, що лежали перед ним, і продовжував:

— Я прочитав вам донесення Прієра. Переказав відомості, одержані від Желямбра. Слухайте, Дантон, зовнішня війна — дрібниця, громадянська війна — це все. Зовнішня війна — маленька подряпина на лікті, громадянська війна — глибока рана, яка пожирає зсередини. З усього, що я вам прочитав, виходить: сили Вандеї, досі роздрібнені між багатьма ватажками, починають згуртовуватися. Віднині вона матиме єдиного головного командувача…

— Головного розбійника, — пробурчав Дантон.

— Це чоловік, що 2 червня зійшов на наш берег біля Понторсона, — продовжував Робесп’єр. — Ви знаєте, хто він. Затямте, що якраз 2 червня в Байє, в цій зрадницькій Кальвадоській окрузі, взяли в полон двох наших уповноважених — Прієра з Коте-д’Ор і Ромма[58].

— І перевезли їх до Канського замка, — промовив Дантон.

Робесп’єр говорив далі:

— Я продовжую резюмувати депеші. Лісова війна організується широко. Водночас готується англійський десант. Вандейці і англійці, Бретань і Британія. Фіністерська мужва говорить тією ж мовою, що й корнуельські гевали. Я показував вам перехоплений лист Пюїзе, де він пише, що "двадцять тисяч червоних мундирів, коли вони з’являться серед бунтівників, збільшать їх ще на сто тисяч". Коли селянський заколот розгориться, англійці висадять десант. От їх план, дивіться по карті.

Робесп’єр продовжував, водячи по карті пальцем:

— Англійці можуть вибрати місце для десанту між Канкалем і Пемполем. Крег віддає перевагу Сен-Брієкській бухті, Корнваліс — бухті Сен-Каст. Та це дрібниця. Лівий берег Луари охороняє бунтарська вандейська армія, а боронити відкриту місцевість між Ансенісом і Понторсоном обіцяло їй сорок нормандських парафій. Десант висадять у трьох пунктах: в Плерені, Іффіньяку, Пленефі. Від Плерена англійці рушать на Сен-Брієк, від Пленефа — на Ламбаль. На другий день вони дійдуть до Дінана, де ми тримаємо дев’ятсот полонених англійців, за такий же час займуть Сен-Жуан і Сен-Мен. Там вони лишать кінноту. На третій день одна колона рушить з Жуана на Беде, друга — з Дінана на Бешерель. Бешерель — це єдина природна фортеця, і вони там встановлять дві батареї. На четвертий день вони будуть у Ренні, а Ренн — ключ до Бретані. Хто має в своїх руках Ренн, має всю Бретань. Як тільки візьмуть Ренн, впадуть Шатонеф і Сен-Мало. В Ренні є мільйон патронів і п’ятдесят польових гармат…

— Які вони захоплять, — пробурмотів Дантон.

Робесп’єр продовжував:

— Я закінчую. Від Ренна вирушать у наступ три колони: одна на Фужер, друга на Вітре, третя на Редон. Те, що мости зруйновано, для ворога мало важить, вони матимуть понтони й дошки, і в них знайдуться провідники, які допоможуть кавалерії пройти бродом. З Фужера вони підуть на Авранш, з Редона — на Ансеніс, з Вітре — на Лаваль. Редон віддасть у їхні руки всю долину Вілени, Фужер відкриє дорогу в Нормандію, Вітре — шлях на Париж. Через два тижні армія розбійників налічуватиме до трьохсот тисяч, і вся Бретань буде в руках французького короля.

— Тобто англійського, — сказав Дантон.

— Ні, французького.

І Робесп’єр додав:

— Французький король — це гірше. Щоб прогнати іноземного загарбника, досить двох тижнів, а щоб позбутися монархії, нам потрібно було вісімнадцять століть.

Дантон сів, поставив лікті на стіл і задумливо схилив голову на руки.

— Ви бачите тепер, де головна небезпека, — сказав Робесп’єр. — Шлях на Париж відкриває англійцям Вітре.

Дантон підвів голову і вдарив обома кулаками по карті, як молотами по ковадлу.

— Робесп’єр, хіба Верден не відкривав пруссакам дорогу на Париж?

— То що?

— А те, що ми проженемо англійців, як прогнали пруссаків.

І Дантон знову схопився.

Робесп’єр поклав свою холодну руку на гарячий кулак Дантона.

— Дантон, Шампань не була за пруссаків, а Бретань тепер за англійців.