Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор
Вода коштувала двадцять су за відро. Усі стали водоносами. За луїдор давали три тисячі дев’ятсот п’ятдесят франків. Візникам за один кінець платили шістсот франків. При розплаті з візником, найнятим на день, можна було почути таку розмову: "Скільки я вам винен?" — "Шість тисяч ліврів". Торговка городиною продавала за день на двадцять тисяч франків. Жебраки казали: "Майте милосердя, допоможіть! Мені невистачає двісті тридцять ліврів, щоб купити черевики".
Біля в’їздів на мости стояли вирізьблені й пофарбовані колоси, зроблені Давідом[36], з яких Мерсьє[37] глузував, називаючи їх "величезними дерев’яними полішинелями". Ці колоси зображували повалені федералізм та коаліцію.
Не було ніякої зневіри в народі. Була тільки похмура радість, що покінчили з тронами. Волонтери плавом пливли, пропонуючи своє життя. Кожна вулиця дала батальйон. Всюди маяли прапори округ, кожен із своїм девізом. На прапорі округи Капуцинів було речення: "Ніхто нам не втне чуба". На іншому: "Благородство тільки в серці". На всіх стінах наліплені були об’яви — великі, малі, білі, жовті, зелені, червоні, друковані й писані, і в усіх клич: "Хай живе Республіка!". Малі діти лепетали: "Ça ira"[38].
Діти — це було неосяжне майбутнє.
З часом місто трагічне перетворилось на місто цинічне. Вигляд паризьких вулиць за час революції мав два різко відмінні періоди: до 9 термідора[39] і після нього. Замість Парижа Сен-Жюста[40] з’явився Париж Тальєна[41]. Такі вже дві одвічні антитези — відразу після Сіная з’явився Куртіль.
Це був приступ громадського божевілля, безперечно. Таке ж явище помічалося вже вісімдесят років перед тим. Після Людовіка XIV виникла, як і після Робесп’єра, велика потреба перепочити. Звідси Регентство, яким починається XVIII століття, і Директорія[42], якою воно закінчується. Дві сатурналії після двох тероризмів. Франція вирвалася з пуританського монастиря, як і з монастиря монархічного, з радістю нації, що позбулася гніту.
Після 9 термідора Париж став веселий, і веселість ця була шалена. Не знала впину нездорова веселість. Надпоривне бажання віддати своє життя змінилося шаленою жадобою життя, і вся велич потьмяніла. З’явився Тримальхіон, що звався Грімо де-Ла Реньєр. Став виходити "Альманах ласунів". Обідали на антресолях в Пале-Роялі під звуки фанфар, з оркестрами із жінок, які били в барабани і сурмили в сурми. Запанувала легковажна танкова музика. У Мео влаштовувалися "східні вечері", на яких курились різні пахощі. Художник Баз намалював своїх дочок, чудових шістнадцятилітніх дівчат, у вигляді одягнених для гільйотинування, тобто в червоних сорочках і з відкритими шиями. На зміну буйним танцям у руїнах церков прийшли бали Руджієрі, Люке, Венцеля, Модюї і пані Монтазьє. Замість суворих громадянок, що готували корпію для ранених, з’явилися якісь дикунки, німфи. Замість закривавлених і запорошених ніг босих солдатів замелькали прикрашені діамантами голі ноги жінок.
Разом з безсоромністю відродилась нечесність. Угорі орудували злодії-постачальники, внизу — дрібні злодії. Шахраїв у Парижі з’явилася сила, отже кожен мусив добре пильнувати свого гаманця. Ради розваги ходили на майдан Палацу Правосуддя дивитися на посаджених на ганебні лави впійманих злодійок, які поводилися дуже непристойно.
Газетники вже не кричали "Старий кордельєр" та "Друг народу", а пропонували купувати "Лист полішинеля" та "Петицію кухарчат". Маркіз де-Сад головував у секції Пік на Вандомському майдані. Драгуни Свободи 92 року відродились під назвою Рицарів кинджала[43]. Якраз у цей час на сцені виник новий тип — Жокріс. З’явилися "чудові", після них — "надзвичайні"; від Мірабо[44] скотилися до Бобеша.
Париж є велетенський маятник цивілізації, і він розгойдується від одного полюса до другого, від Фермопіл до Гоморри. Після 93 року революція увійшла в смугу дивовижного затемнення, вісімнадцяте століття немов забуло докінчити те, що розпочало. Якась оргія урвала розвиток подій, висунулась на перший план, відсунула на задній план страшний Апокаліпсис, прикрила величне видіння і вибухнула сміхом після страху; трагедія зникла в пародії, і лице Медузи в глибині обрію затьмилося карнавальним димом.
Але в дев’яносто третьому році, про який тут розповідається, вулиці Парижа ще мали величний і суворий вигляд, як на початку революції. У них були свої оратори, як-от Варле[45], що роз’їжджав у пересувному бараку, з покрівлі якого виголошував свої промови, були свої герої, один з яких звався "капітан залізних палиць", були свої улюбленці, як-от Гофруа, автор памфлета "Ружіф". Деякі з цих улюбленців народу впливали шкідливо, вплив інших був здоровий. Серед них був один чесний і непохитний — Сімурден.
II. СІМУРДЕН
Сімурден був людина високої чесності, але похмурої вдачі. В ньому було щось непохитне й невблаганне. Він був священиком, і це позначилося на ньому. Людина може мати, як і небо, темну ясність, коли щось утворить в ній ніч. Попівство створило ніч у Сімурдені. Хто був священиком, ним і лишиться.
Те, що створює в нас ніч, може створити в нас і зорі. Сімурден сяяв у темряві всіма зорями справжніх чеснот.
Його історія проста. Він був сільським священиком і учителем в аристократичному домі. Потім йому дісталась невелика спадщина, і він став вільною людиною.
Він насамперед був упертою людиною. Кожну думку він ніби тримав кліщами, вважаючи, що не має права її облишити, доки не продумає до кінця. І мислив якось завзято. Знав усі європейські мови і деякі інші. Вчився безперестанно, це допомагало йому зносити тягар цноти, але постійне приборкання почуттів приховує в собі величезну небезпеку.
Бувши священиком, він — чи то з гордості, чи силою випадку, чи через душевне благородство — додержував усіх обітниць. Але віру свою зберегти не зміг. Наука вбила її. Тоді, заглянувши в свою душу, він відчув себе ніби покаліченим і, не маючи змоги облишити духовну кар’єру, він працював над собою, щоб стати людиною, але людиною суворого типу. Його позбавили сім’ї — його сім’єю стала батьківщина, йому не дали змоги одружитися — він віддав свою любов людству. Така неосяжна заповненість є, по суті, порожнечею. Його батьки були селяни і, роблячи з нього священика, хотіли, щоб він вийшов з народу, а він знову повернувся до народу.
І повернувся з усією пристрастю своєї натури. На страждання він дивився з палким співчуттям. Священик перетворився в філософа, філософ став бійцем. Ще за життя Людовіка XV Сімурден невиразно почуває себе республіканцем. Якої республіки? Можливо, Платонівської, а можливо — Драконової.
Йому заборонили любити — він став ненавидіти. Він ненавидів брехню, монархію, теократію, свій священицький одяг. Він ненавидів сучасне і пристрасно кликав майбутнє, він передбачав його, вгадував його жах і велич. Він уявляв собі якогось месника, що має визволити людство від пекучих нещасть. Він заздалегідь вітав катастрофу.
1789 року ця катастрофа сталася, вона застала його готовим. Сімурден кинувся у велетенську битву за оновлення людства з усією логікою, тобто для людини його розумового гарту — з усією нещадністю. Логіку не розчулиш. Він пережив великі революційні роки, відзивався на всі їх бурхливі подуви: в 89 — падіння Бастілії, кінець страждань народу; в 90, 4 серпня[46], — кінець феодалізму; в 91 — Варенн і падіння монархічної влади; в 92 — встановлення Республіки. Він бачив, як наростала революція. Він був не така людина, щоб злякатися цього гіганта. Навпаки — це зростання його оживляло, і хоч він був не молодий, — мав уже п’ятдесят років, а священики старіють швидше, ніж інші люди, — він сам теж почав зростати. З року в рік, бачачи, як наростають події, він ріс разом з ними. Спочатку він боявся за долю революції, він стежив за нею. Розум і право були на її боці, і він палко прагнув її успіху. І в міру того, як вона лякала, він заспокоювався. Він хотів, щоб ця Мінерва, коронована зорями майбутнього, була також Палладою з головою Медузи на щиті. Він хотів, щоб її божественний погляд при потребі міг спопелити демонів пекельним вогнем, відплатити їм жахом за жах.
Так вступив він у 93 рік.
93 рік — це рік війни Європи проти Франції і Франції проти Парижа. А що таке Революція? Це перемога Франції над Європою і Парижа над Францією. Звідси велич дев’яносто третього року, цієї страшної години, значнішої за все століття.
Нічого не могло бути трагічнішого, як напад Європи на Францію водночас з наступом Франції на Париж. Драма, що перетворилася на епопею.
93 рік — рік великого напруження. Це була гроза, сповнена гніву і величі. Сімурден почував себе в своїй стихії. Це шалене, дике й чудове середовище відповідало його розмаху. Цей чоловік, як морський орел, сполучав у собі глибокий внутрішній спокій з любов’ю до зовнішніх небезпек. Такі крилаті, пристрасні і водночас спокійні натури створені для бурі. Є такі буремні душі.
Він мав своєрідну жалість — тільки до нещасних. Він ладен був віддати себе, щоб пом’якшити страждання, які викликають жах. Ніщо його не відштовхувало. В цьому була особливість його доброти. Його готовність подати допомогу була відворотна й божественна. Він шукав виразок, щоб цілувати їх. Найважче творити добрі діла, коли вони викликають почуття огиди, він якраз любив такі. Одного разу в лікарні помирав чоловік від злоякісного, гидотного, може й заразливого нариву в горлі. Треба було негайно випустити звідти гній. Сімурден приклав рот до нариву, висмоктав гній, час від часу спльовуючи його, і врятував чоловіка.
Він ще носив тоді одяг священика, і хтось сказав йому:
— Якби ви зробили це для короля, ви були б єпіскопом.
— Для короля я б цього не зробив, — відповів Сімурден.
Через цей вчинок і відповідь він став популярним у бідняцьких кварталах Парижа.
Популярність його була така велика, що весь стражденний люд, усі знедолені й озлоблені слухалися його в усьому.
В ті часи глибоке обурення проти спекулянтів часом призводило до прикрих помилок. Одною з них був розгром у порту Сен-Нікола парусного судна, вантаженого милом. Сімурден одним словом припинив його. Другого разу він розсіяв розлючену юрбу, що спиняла вози біля застави Сен-Лазар.
І через два дні після 10 серпня він повів народ скидати статуї королів.
