Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

На всіх були великі повстяні капелюхи або коричньові вовняні шапки з білими кокардами, широкі штани по коліна, хутряні куртки, шкіряні черевики; литки у всіх голі; кожен був обвішаний силою амулетів і чоток, з довгим волоссям, деякі мали лютий вигляд, але у всіх були наївні очі.

Молодий і вродливий чоловік пройшов між цими людьми, що стояли навколішках, великими кроками піднявся на пагорок і спинився перед маркізом. На ньому, як і на селянах, був повстяний капелюх з білою кокардою на відігнутому краї, але руки він мав білі, сорочка була з тонкого полотна, а поверх куртки в нього на білому шовковому шарфі висіла шпага з позолоченою ручкою.

Зійшовши на пагорок, він кинув на землю капелюх, розв’язав шарф і, ставши на одне коліно, простяг маркізові шарф і шпагу з словами:

— Ми дійсно шукали вас і знайшли. От шпага командувача. Ці люди тепер ваші. Я був їх командиром, тепер я стаю вищий рангом — я ваш солдат. Прийміть наше покірне шанування. Наказуйте, пане генерал.

Потім він подав знак, і з лісу вийшли люди, несучи трикольоровий прапор. Вони піднялися до маркіза і поклали прапор біля його ніг. Це був прапор, який він бачив крізь дерева.

— Пане генерал, — сказав молодий чоловік, що передав йому шпагу, — це прапор, який ми відбили у синіх, що були на фермі Ерб-ан-Пайль. Монсеньйор, мене звуть Гавар. Я служив під командою маркіза Ла Руері.

— Добре, — сказав маркіз.

І, спокійно й поважно, він причепив собі шарф з шпагою.

Потім, вихопивши шпагу з ножен і махнувши нею над головою, гукнув:

— Встаньте! Хай живе король!

Всі підвелися.

І в глибині лісу почувся несамовитий і тріумфуючий вигук:

— Хай живе король! Хай живе наш маркіз! Хай живе Лантенак!

Маркіз повернувся до Гавара.

— Скільки ж вас?

— Сім тисяч.

І, спускаючись з пагорка разом з маркізом, перед яким селяни розсували кущі, Гавар продовжував:

— Монсеньйор, це дуже просто. Все це легко пояснити. Ждали тільки іскри. Республіканська об’ява, що оголошувала про ваше повернення, підняла всю місцевість на бій за короля. До того ж про вас таємно повідомив і мер Гранвіля, людина наша. Це він врятував абата Олів’є. Цієї ночі дзвонили на сполох.

— Ради чого?

— Ради вас.

— А! — сказав маркіз.

— І от ми тут.

— І вас сім тисяч?

— Сьогодні. Нас буде п’ятнадцять тисяч завтра. Це породження краю. Коли пан Анрі де-Ларошжаклен їхав до католицької армії, задзвонили на сполох, і за одну ніч шість парафій — Ізерне, Корке, Ешобруань, Об’є, Сен-Обен та Нюейль — послали йому десять тисяч чоловік. Не було бойових припасів, у одного муляра знайшлося шістдесят фунтів пороху, і пан де-Ларошжаклен відправився з цим. Ми догадувалися, що ви маєте бути десь у цьому лісі, і шукали вас.

— Так це ви атакували синіх на фермі Ерб-ан-Пайль?

— Вітер перешкоджав чути сполох. Вони не мали ніякої підозри, бо там їх селяни прийняли добре. А сьогодні вранці ми наскочили на ферму. Сині спали, і ми закінчили справу в одну мить. Я маю коня. Зволите прийняти його?

— Гаразд.

Один із селян підвів білого коня, осідланого по-військовому. Відмовившись від допомоги, яку йому пропонував Гавар, маркіз сам скочив у сідло.

— Ура! — закричали селяни. Цей англійський вигук досить поширений на бретонсько-нормандському березі, жителі якого мають постійні стосунки з островами Ла-Маншу.

Гавар по-військовому відкозиряв і спитав:

— Де буде ваша резиденція, монсеньйор?

— Поки що у Фужерському лісі.

— Це один із ваших семи лісів, пане маркіз.

— Треба священика.

— У нас є.

— Хто?

— Вікарій Ербрейської каплиці.

— Я його знаю. Він приїздив на Джерсей.

Священик вийшов з рядів і сказав:

— Тричі, монсеньйор.

Маркіз повернув голову.

— Добрий день, пане вікарій. Вам буде робота.

— Тим краще, пане маркіз.

— Вам багатьох доведеться сповідати. Тих, що побажають, розуміється. Нікого не треба силувати.

— Пане маркіз, — сказав священик, — Гастон у Темене силує республіканців сповідатися.

— Це ж перукар, — сказав маркіз. — А сповідь має бути добровільна.

Гавар, що відходив дати деякі розпорядження, повернувся.

— Я жду ваших наказів, пане генерал.

— Насамперед накажіть збиратися у Фужерському лісі. Нехай розійдуться і сходяться поодинці.

— Наказ уже дано,

— Ви казали мені, здається, що жителі Ерб-ан-Пайля добре прийняли синіх?

— Так, пане генерал.

— Ви спалили ферму?

— Так.

— А селище?

— Ні.

— Спаліть.

— Сині пробували боронитися, але їх було півтораста, а нас сім тисяч.

— Що це за сині?

— Сині Сантерра.

— Того, що звелів бити в барабани, коли страчували короля. Отже, це батальйон парижан?

— Півбатальйон.

— Як він зветься?

— На прапорі, пане генерал, напис "Батальйон Червоного Ковпака".

— Це люті звірі.

— Що робити з пораненими?

— Добийте.

— Що робити з полоненими?

— Розстріляйте.

— Їх щось із вісімдесят.

— Розстріляти всіх.

— З ними дві жінки.

— Теж розстріляти.

— І троє дітей.

— Дітей візьміть з собою. Там видно буде, що з ними робити.

І маркіз торкнув коня.

VII. "НІЯКОЇ ПОЩАДИ!" (наказ Комуни)

"НІЯКОГО МИЛОСЕРДЯ!" (наказ принців)

У той час, коли біля Таніса відбувалося все це, жебрак прямував до Кроллона. Він спускався в яри, пробирався крізь гущавину, неуважний до всього і уважний до дрібниць, як він сам про себе казав, скоріше замріяний, ніж задумливий, бо в задумливості є мета, а в замріяності — ні. Він походжав собі, спиняючись, з’їдаючи то там, то там листок дикого щавлю, п’ючи з струмків, прислухаючись до далекого гуркоту, потім знову підпадаючи під вплив співучої чарівливості природи і підставляючи своє дрантя під сонце, можливо, чуючи й людські голоси, але прислухаючись тільки до співу пташок.

Він був старий і неповороткий. Він не міг ходити далеко — чверть льє, як він говорив маркізові де-Лантенаку, його вже стомлювала. Він звернув трохи вбік до Круа-Аврашен, і настав уже вечір, коли він повертався назад.

Недалеко від Масе стежка, якою він ішов, вивела його на горб, де не росло жодне дерево і звідки видно було все навколо аж до моря.

Його увагу привернув дим.

Немає нічого приємнішого за дим і нічого страшнішого. Буває дим мирний, і буває дим злочинний. По густоті й кольору диму видно всю різницю між миром і війною, між братерством і ненавистю, між гостинним притулком і могилою, між життям і смертю. Дим, що здіймається над деревами, може бути ознакою найпрекраснішого в світі — домашнього вогнища, чи найстрашнішого — пожежі. І все щастя, як і все нещастя людини, криється іноді в цій речовині, що її розвіює вітер.

Дим, який побачив Тельмарш, був тривожний.

Він був чорний, і тільки іноді його забарвлювали в червоний колір спалахи, — здавалось, вогнище, над яким він клубочів, уже догоряло. І підіймався він над Ерб-ан-Пайль.

Тельмарш квапливо почвалав до цього диму. Він дуже втомився, але хотів знати, що то таке.

Він вийшов на горб, до якого прилягали селище й ферма.

Там уже не було ні ферми, ні селища.

Купа догоряючих руїн, — ось що лишилося від Ерб-ан-Пайля.

Тяжко бачити, як горить палац, а далеко тяжче, — як горить халупа. Халупа в огні доводить до розпачу. Плюндрування, яке вражає злидні, шуліка, що рве пазурами земляного черв’яка, — ця безглузда жорстокість стискує серце.

Коли вірити біблійній легенді, людина, кинувши погляд на пожежу, обертається на статую. Тельмарш на якусь мить став такою статуєю. Він скам’янів від цього видовища. Знищення відбувалося в цілковитій тиші. Жодного людського крику, жодного людського зітхання. Полум’я кінчало пожирати це село, і нічого, крім гуркоту падаючих балок та тріщання солом’яних покрівель, не було чути. Іноді клуби диму на мить розходилися, і крізь завалені дахи видно було зяючу середину халуп, де рубінами сяяв жар, де багряніло злиденне лахміття і пурпуром мінилися вбогі старі меблі, засліплюючи Тельмарша блиском страшного нещастя.

У каштановому гаї, що підходив близько до будинків, зайнялося й палало кілька дерев.

Тельмарш прислухався, чи не чути чийогось голосу, зойку, благання. Та не було чути нічого, крім палахкотіння полум’я. Все мовчало, крім пожежі. Невже всі втекли?

Куди ділася жвава й працьовита купка жителів Ерб-ан-Пайля? Що сталося з ними?

Тельмарш спустився з горба. Перед ним була страшна загадка. Він помалу підходив, пильно вдивляючись. Він наближався до цих руїн повагом, як тінь. Він здавався собі привидом у цій могилі.

Він підійшов до того, що було недавно ворітьми ферми, і заглянув у двір, уже не відгороджений парканом від халуп, що тулилися біля нього.

Те, що він бачив перед цим, було ніщо. Він бачив досі страшне, тепер побачив жахливе.

Посеред двору лежала велика чорна купа, освітлена невиразно відблиском пожежі з одного боку і місяцем — з другого. Це була купа людей. І всі ці люди були мертві. Навколо цієї купи була велика калюжа, що злегка диміла. Відблиски пожежі тремтіли в цій калюжі. Але не від вогню вона була червона. Це була кров.

Тельмарш підійшов ближче. Він став оглядати одне за одним ці розпростерті тіла. Усі були мертві.

Місяць світив, пожежа теж.

Це були трупи солдатів. Всі були босі, в них забрали черевики, забрали й зброю. Тільки синя форма на них лишилася. Подекуди серед купи мертвих рук, ніг і голів виднівся трикутний капелюх з трикольоровою кокардою. Це були республіканці. Це були парижани, які напередодні ще були живі і стояли гарнізоном на фермі Ерб-ан-Пайль. Ці люди були розстріляні, бо й лежали симетрично: їх поклали на місці одним залпом, обдумано й акуратно. Всі були мертві. У купі не було чути жодного хрипу.

Тельмарш оглянув усі трупи, не пропустивши жодного. Всі були побиті кулями.

Люди, які їх розстріляли, певно, поспішали і не мали часу їх закопати.

Він уже збирався піти, коли погляд його впав на низенький мур у дворі, з-за якого витикалося чотири ноги. Вони були в черевиках і менші від інших. Тельмарш підійшов до них. Це були ноги жінок.

Дві жінки лежали поряд, теж розстріляні. На одній було щось подібне до солдатської форми, біля неї лежала розбита порожня баклажка. Це була маркітантка. Вона дістала чотири кулі в голову. Вона була мертва.

Тельмарш оглянув другу. Це була селянка. Бліда, як смерть, з роззявленим ротом. Очі в неї були заплющені. Ран на голові не було. Лахміття, що правило їй за одяг, при падінні розхристалося, видно було голе тіло. Тельмарш побачив на плечі круглу ранку від кулі.