Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор
Падаючи, вони вбивали. На Вандомському майдані одна жінка, Рен Віоле, була розчавлена бронзовою статуєю Людовіка XIV, яку вона тягла мотузком за шию. Ця статуя простояла рівно сто років: поставили її 12 серпня 1692 р., а скинули 12 серпня 1792 р. На площі Конкор якийсь Генгерло назвав тих, хто руйнував статуї, "падлюками", його тут же, біля п’єдесталу пам’ятника Людовіку XV, розтерзали. Статую розбили вщент. Пізніше з неї карбували дрібні монети. Одна рука вціліла — права рука Людовіка XV, простягнена, як у римського імператора. На прохання Сімурдена, народ віддав цю руку йому, і урочиста депутація віднесла її Латюдові, що тридцять сім років пробув у підвалі Бастілії. Коли Латюд із залізним нашийником круг шиї, прикутий цепом до муру, заживо гнив у підземеллі з наказу короля, статуя якого гордо височіла над Парижем, хіба хто міг передбачити, що впаде тюрма, впаде статуя, що він вийде з своєї домовини, а в неї покладуть монархію, що він, в’язень, стане власником руки, яка підписала йому вирок, що від розпусного короля тільки й лишиться ця бронзова рука!
Сімурден належав до людей, які мають внутрішній голос і прислухаються до нього. Такі люди здаються неуважними, справді ж вони пильні.
Сімурден знав усе і не знав нічого. Він знав усе з науки і нічого не знав з життя. Звідси його прямолінійність, негнучкість. Він мав зав’язані очі, як Гомерова Феміда. В ньому була сліпа упевненість стріли, що бачить тільки ціль, у яку вона невідхильно летить. В революції немає нічого небезпечнішого за прямолінійність. Сімурден ішов уперед фатально.
Сімурден гадав, що в соціальних переворотах крайність є надійним грунтом. Така помилка властива людям, що заміняють розум логікою. Сімурден ішов далі Конвенту, далі Комуни. Він належав до Єпіскопства.
Об’єднання, що звалося Єпіскопством, бо його збори відбувалися в одному із залів старого єпіскопського палацу, було скоріше зборищем, ніж спілкою. Як і в Комуні, сюди приходили мовчазні й значущі глядачі, що, як казав Гара, "мали при собі стільки пістолетів, скільки було в них кишень". Єпіскопство було дивною мішаниною, мішаниною різних народів і водночас паризькою, що аж ніяк не виключає одне одне, бо Париж — це місце, де б’ється серце народів.
В Єпіскопстві почуття простого люду розпалювалися до білого жару. В порівнянні з Єпіскопством Конвент був холодний, а Комуна ледь теплою. Єпіскопство було одним з тих революційних формувань, що були подібні до вулканічних. В Єпіскопстві було все: і неуцтво, і дурість, і чесність, і героїзм, і гнів, і поліція. Герцог Брауншвейзький мав там своїх агентів. Там були люди, гідні Спарти, і люди, що заслуговували каторги. Більшість становили люди фанатичні й чесні. Жіронда, устами Інара, короткочасного голови Конвенту, сказала страшні слова: "Стережіться, парижани! Каменя на камені не лишиться від вашого Парижа, і колись шукатимуть місце, де він був". Ці слова створили Єпіскопство. Люди — і, як ми вже сказали, люди всіх національностей, — відчули потребу згуртуватися навколо Парижа. Сімурден приєднався до цієї групи людей.
Ця група боролася з реакціонерами. Вона виникла, тому що була потреба в насильстві, що є страшною і таємничою стороною революції. Сильне цією силою, Єпіскопство відразу визначило своє місце. В усіх паризьких заколотах Комуна стріляла з гармат, а Єпіскопство било на сполох.
Сімурден, непохитно простодушний, гадав, що все виправдується служінням істині, і тому здатний був стояти на чолі крайніх партій. Шахраї почували, що він чесний, і були задоволені. Злочинству втішно, коли його очолює чеснота. Це стримує злочинців, і це їм приємно. Паллуа, архітектор, що мав вигоду від зруйнування Бастілії, продаючи каміння з неї собі на користь, той самий Паллуа, що, діставши замовлення пофарбувати камеру Людовіка XVI, надмірно перестаравшись, розмалював її стіни кайданами та шибеницями; Гоншон, підозрілий оратор з передмістя Сент-Антуан, у якого не все гаразд було з громадськими грошима; Фурньє[47], американець, що стріляв 17 липня в Лафайєта[48] і, як казали, був підкуплений самим Лафайєтом; Анріо[49], випущений з Бісетра, що побував і лакеєм, і паяцом, і злодієм, і шпигуном, перш ніж стати генералом, і який наставив гармати на Конвент; Ла Рейні, колишній старший вікарій в Шартрі, що змінив требник на "Отця Дюшена"[50], — такі люди були в Єпіскопстві, і всіх їх Сімурден держав у покорі, і часом найгіршим із них не давало спіткнутися саме почуття того, що за ними пильнує ця страшна, переконана щиросердність. Це схоже на те, як Сен-Жюст тероризував Шнейдера[51]. Водночас більшість Єпіскопства, що складалася переважно з бідняків, людей шалених, але чесних, вірила в Сімурдена і йшла за ним. Його заступником, чи, вірніше, ад’ютантом, був другий священик-республіканець, Данжу, якого народ любив за високий зріст і прозвав абатом Шестифутовим. За Сїмурденом пішли б, куди б він тільки схотів, і той безстрашний ватажок, якого називали "генералом Списом", і відважний Трюшон, на прізвисько Нікола Довготелесий.
Комуна наглядала за Конвентом, Єпіскопство наглядало за Комуною. Сімурден, людина пряма, ненавидів інтриги і порвав не одну таємничу нитку в руках Паша, якого Бернонвіль прозвав "чорною людиною". У Єпіскопстві Сімурден був потрібний усім. З ним радились Добсан і Моморо. Він розмовляв по-іспанському з Гюсманом, по-італійському з Піо, по-англійському з Артуром, по-фламандському з Перейра, по-німецькому з австрійцем Пролі, позашлюбним сином одного принца. Він був сполучною ланкою між цими різноманітними елементами. Звідси — непомітне, але сильне становище. Ебер[52] боявся його.
Сімурден мав за тих часів і серед тих трагічних груп могутність невблаганних. Це був праведник, що вважав себе за непогрішимого. Ніхто не бачив, щоб він плакав. Це була чеснота недосяжна й крижана. Цей чоловік був страшний у своїй справедливості.
Для священика в революції немає середини. Священик міг узяти участь в цих грандіозних, бурхливих подіях з мотивів або найнижчих, або найвищих; він мав бути або підлим, або великим. Сімурден був людиною великою, але ця велич була ніби замкнена в собі, непривітна і недосяжна, оточена безоднями. Так страшна чистота притаманна високим кручам.
Сімурден був зовні звичайною людиною. Одягався абияк, мав вигляд бідняка. Замолоду ходив з тонзурою, постарівши, облисів. Рештки волосся були сиві. Лоб у нього був широкий і, як на уважного спостерігача, незвичайний. Говорив Сімурден різко, палко й урочисто, уривчастим, рішучим голосом. Рот у нього був якийсь сумний, мав гіркий вираз, а погляд — ясний і глибокий; все обличчя виражало дивне, застигле обурення.
Такий був Сімурден.
Ніхто тепер не знає його імені. В історії бувають такі величні невідомі діячі.
III. КУТОЧОК, ЩО НЕ ПОТРАПИВ У СТІКС
Чи був такий чоловік людиною? Служачи людству, чи міг він прихилитися серцем до окремих людей? Чи не занадто сильний мав він дух, щоб мати й серце? Чи могла ця всеосяжна любов, що поширювалася на всіх і все, приділити часточку для когось одного? Чи міг Сімурден любити? Ми відповімо: так.
Ще молодим, коли він учителював у домі майже принца, в нього був учень — син й спадкоємець цієї сім’ї, і він любив його. Любити дитину так легко. Чого не вибачиш дитині? Їй прощають те, що вона сеньйор, принц, король. Невинність її віку змушує забувати про злочини її роду. Слабість істоти змушує забувати про її походження. Вона така мала, що їй вибачають високе становище. Раб вибачає, що дитина його пан. Старий слуга негр обожнює біле хлопченя.
Сімурден полюбив свого учня. Невимовна привабливість дітей саме в тому, що дитині можна віддати всю свою любов. Вся любов, яка тільки була в Сімурдені, впала, коли можна так сказати, на цю дитину. Ця ніжна істота стала для цього приреченого на самотність серця немовби здобиччю. Він любив хлопця як батько, як брат, як друг, як творець. Це був його син по духу. Він не був його тілесним батьком, але вчителем, майстром, і душа хлопця була найкращим його витвором. З цього малого вельможі він зробив людину. Хто знає? Може, людину велику. Бо про це він мріяв. Без відома сім’ї — та хіба треба питати дозволу, щоб розвинути розум, волю й прямоту вдачі? — він передав молодому віконтові, своєму учневі, все те, чого досяг сам. Він йому прищепив страшний отруйний зародок своєї доброчесності, влив йому в жили свої переконання, свою совість, свої ідеали. У мозок аристократа він влив народну душу.
Розум живить інший розум. Є подібність між годувальницею, що дає дитині своє молоко, і вчителем, що дає їй свою мисль. Іноді вчитель більше батько, ніж батько, як годувальниця більше мати, ніж мати.
Саме таке глибоке духовне батьківство зв’язувало Сімурдена з його вихованцем. Самий вигляд цього хлопця розчулював його.
Треба сказати: заступити батька було легко, бо хлопець не мав його, був сирота. Його батько й мати померли, і піклувалися ним тільки сліпа бабуся та завжди відсутній двоюрідний дід. Бабуся незабаром померла. Дід, голова родини, військовий і вельможа, що служив при королівському дворі, уникав свого родинного замка, жив у Версалі, ходив у походи і лишав сироту самого у відлюдному замку. Отже, вчитель був справді вихователем у найширшому розумінні цього слова.
Слід ще додати: Сімурден знав свого учня мало не з народження. Хлопець, зовсім малям зоставшись сиротою, захворів на тяжку хворобу. Кілька днів життя його було в смертельній небезпеці. Сімурден доглядав його вдень і вночі. Лікар лікує, а пильний доглядач рятує хворого. Сімурден врятував дитину. Його учень мав завдячувати йому не тільки вихованням, освітою, знаннями, а й здоров’ям, життям. Тих, що нам усім зобов’язані, ми боготворимо. Сімурден боготворив цього хлопця.
Як водиться, життя розлучило їх. Виховання закінчилося, Сімурден мусив лишити хлопця, що став юнаком. З якою холодною несвідомою жорстокістю роблять ці розлуки! Як обурливо спокійно відсилають родини вихователя, що лишає в дитині свою думку, і годувальницю, що лишає в ній соки, своєї істоти! З Сімурденом розплатились і звільнили його. Він покинув вищий світ і повернувся в низи суспільства. Перегородка між вищими й нижчими знову замкнулася.
