Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

В той час, коли Марат лютував, хтось непомітно зайшов у кімнату через задні двері.

— А, це ти, громадянине Сімурден? — сказав Марат. — Добридень.

Це, дійсно, був Сімурден.

— Я кажу, що ти неправий, Марат, — повторив він.

Марат позеленів, — такий відтінок мала його блідість.

Сімурден додав:

— Ти корисний, але Робесп’єр і Дантон — необхідні. Для чого ж погрожувати їм? Єдність, єдність, громадяни! Народ хоче єдності.

Ця несподівана поява була для співрозмовників ніби відром холодної води, яке їм вилили на палаючі голови, і, як прихід чужої людини під час родинної сварки, заспокоїла коли не глибину, то принаймні поверхню.

Сімурден наблизився до столу.

Дантон і Робесп’єр знали його. Вони часто бачили в Конвенті на місцях для публіки цього невідомого й могутнього чоловіка, якого шанував народ. Проте формаліст Робесп’єр спитав:

— Як ви зайшли, громадянине?

— Він з Єпіскопства, — відповів Марат. В його голосі відчувалася якась дивна покора.

Марат нехтував Конвент, вів за собою Комуну і боявся Єпіскопства.

Це своєрідний закон. Мірабо почуває, як з невідомої глибини підіймається Робесп’єр, Робесп’єр передчуває Марата, Марат передчуває Ебера, Ебер — Бабефа[74]. Поки підземні шари спокійні, політик може йти вперед. Але й у найбільш фанатичного революціонера є ової глибинні шари: найсміливіші стривожено уповільнюють кроки, коли відчувають під ногами рух, який створили на свою голову. Вміти відрізняти рух, породжений заздрістю, від ідейного руху, перемагати перший і боротися з другим, — в цьому саме і проявляється геніальність і доблесть великих революціонерів.

Дантон помітив, що Марат принишк.

— О, громадянин Сімурден тут не зайвий! — сказав він.

І простяг Сімурденові руку.

Потім додав:

— Треба пояснити громадянинові Сімурдену становище. Він прибув до речі. Я представляю Гору, Робесп’єр — Комітет громадського порятунку[75], Марат — Комуну, Сімурден — Єпіскопство. Він нас помирить.

— Гаразд, — промовив Сімурден серйозно і просто. — У чім річ?

— У Вандеї, — відповів Робесп’єр.

— Вандея! — сказав Сімурден. — Це велика загроза. Якщо революція загине, — це станеться через Вандею. Одна Вандея страшніша за десять Німеччин. Треба вбити Вандею, щоб жила Франція.

Ці кілька слів були до вподоби Робесп’єрові. Проте він спитав:

— Ви, здається, були священиком?

Робесп’єр добре розпізнавав в інших те, що було в ньому самому.

Сімурден відповів:

— Так, громадянине.

— То що з того? — скрикнув Дантон. — Коли священик за нас, він вартий більше, ніж хто інший. В часи революції священики переплавляються в громадян, як дзвони в монети й гармати. Данжу — священик, Дону — священик, Тома Лінде — еврський епіскоп. Ви самі, Робесп’єр, сидите в Конвенті рядом з Массьє, бовейським єпіскопом. Старший вікарій Важуа був членом повстанського комітету 10 серпня. Шабо — капуцинський монах. І ніхто інший, як отець Жерль, виголосив присягу в Же-де-Пом[76]. Абат Одран подав пропозицію оголосити Національні збори[77] вищими за короля. Абат Гутт вимагав від Законодавчих зборів зняти балдахін з крісла Людовіка XVI. Абат Грегуар перший поставив питання про скасування королівської влади.

— Підтриманий блазнем Колло д’Ербуа[78], — глузливо вкинув слівце Марат. — Вони вдвох провадили роботу: піп перекинув трон, комедіант скинув короля.

— Повернімось до Вандеї, — сказав Робесп’єр.

— В чому ж річ? — спитав Сімурден. — Що робиться в цій Вандеї?

Робесп’єр відповів:

— А те, що Вандея має тепер вождя. Вона стає серйозною загрозою.

— І хто цей вождь, громадянине Робесп’єр?

— Це колишній маркіз де-Лантенак, що називає себе принцом Бретонським.

— А, — сказав Сімурден, — я його знаю. Я був учителем у його домі.

Він подумав хвилину і додав:

— Він був гульвісою до того, як став вояком. Він має бути страшний.

— Він дійсно жахливий. Він палить села, добиває поранених, мордує полонених, розстрілює жінок.

— Жінок?

— Так. Він звелів розстріляти матір трьох малих дітей. Невідомо, що сталося з дітьми. Між іншим, це полководець. Він тямить у війні.

— Справді, — відповів Сімурден. — Він брав участь у Ганноверській війні, і солдати говорили: "Рішельє вгорі. Лантенак внизу". Справжнім командувачем був Лантенак. Розпитайте про нього вашого колегу Дюссо.

Робесп’єр хвилину помовчав, роздумуючи. Трохи згодом розмова почалася знову.

— Так от, громадянине Сімурден, цей чоловік у Вандеї.

— Як давно?

— Три тижні.

— Треба оголосити його поза законом.

— Це зроблено.

— Треба оцінити його голову.

— Зроблено.

— Треба пообіцяти тому, хто його захопить, багато грошей.

— Зроблено.

— І не асигнаціями.

— Зроблено.

— Золотом.

— Зроблено.

— І треба його гільйотинувати.

— Це буде зроблено.

— Ким?

— Вами.

— Мною?

— Так, вами. Комітет громадського порятунку надішле вас делегатом у Вандею з найширшими повноваженнями.

— Згода, — сказав Сімурден.

Робесп’єр був швидкий у виборі, — це якість справжнього державного діяча. Він узяв з папки, що лежала перед ним, бланк з надрукованим на ньому вгорі написом "Французька республіка, єдина й неподільна. Комітет громадського порятунку".

Сімурден продовжував:

— Так, я згоден. Страшний проти страшного. Лантенак лютий, і я буду таким. Війна на смерть з цим чоловіком. Я звільню від нього республіку, як бог допоможе.

Він спинився, потім додав:

— Я священик, я вірую в бога.

— Бог застарів, — сказав Дантон.

— Я вірую в бога, — сказав Сімурден спокійно,

Робесп’єру сподобалась його твердість, і він схвально, хоч і похмуро, кивнув головою.

Сімурден спитав:

— При кому я буду делегатом?

Робесп’єр відповів:

— При командувачі експедиційної колони, посланої проти Лантенака. Мушу тільки попередити — це аристократ.

Дантон скрикнув:

— От іще з чого хочеться сміятися! Аристократ? Ну, то що? Про аристократа можна сказати те ж, що й про священика. Коли він наш, він чудовий. Дворянство — забобон, і не слід перебільшувати його значення ні в той, ні в той бік. Скажіть, Робесп’єр, хіба Сен-Жюст не аристократ? Флорель де-Сен-Жюст, чорт забери! Анахарсіс Клоотс — барон. Наш друг Шарль Гесс, що не пропускає жодних зборів у Кордельєрів, князь і брат теперішнього ландграфа Гессен-Ротенбурга; Монто, близький друг Марата, — це ж маркіз де-Монто. В Революційному трибуналі є священик засідатель, Вілат, і другий засідатель — аристократ, Леруа, маркіз де-Монфлабер. Обоє люди надійні.

— Ви ще забули, — додав Робесп’єр, — голову Революційного трибуналу…

— Антонеля?

— Він же маркіз Антонель, — сказав Робесп’єр.

Дантон відповів:

— Дамп’єр, що загинув при Конде за республіку, аристократ, аристократ і Борепер, що застрелився, але не відкрив пруссакам ворота Вердена.

— Однак це не завадило Дантонові, — пробурчав Марат, — коли одного разу Кондорсе сказав: "Гракхи [79]були аристократи", — крикнути йому: "Всі аристократи зрадники, починаючи з Мірабо і кінчаючи тобою".

— Громадянине Дантон, громадянине Робесп’єр, — поважно заговорив Сімурден, — ви, може, й маєте рацію, довіряючи аристократам, але народ їм не довіряє, і він не помиляється. Коли священикові доручають наглядати за аристократом, відповідальність священика подвоюється, і треба, щоб священик був непохитний.

— Безперечно, — сказав Робесп’єр.

— І невблаганний, — додав Сімурден.

Робесп’єр відізвався:

— Добре сказано, громадянине Сімурден. Ви матимете справу з молодим чоловіком. Ви вдвоє старший за нього і зможете вплинути на нього. Треба ним керувати, але обережно. Він, здається, має військові здібності, всі донесення щодо цього сходяться. Його загін належить до складу корпусу, виділеного з рейнської армії для походу у Вандею. Цей чоловік недавно прибув з кордону, де показав себе хоробрим і розумним. Він прекрасно командує експедиційною колоною. Два тижні не дає передихнути старому маркізові де-Лантенаку, жене його перед собою. Він притисне його врешті до берега і скине в море. Лантенак має досвід і хитрість старого генерала, а він — завзяття молодого командира. Цей молодий чоловік мав вже ворогів, багато хто йому заздрить. Заздрить йому й генерал Лешель…

— Цей Лешель, — озвався Дантон, — хоче бути головним командувачем, та він годиться тільки для каламбури. "Треба Лешеля, щоб подолати Шаретта"[80]. Поки що Шаретт його б’є.

— А він не хоче, щоб хтось інший побив Лантенака, — продовжував Робесп’єр. — Усе лихо вандейської війни у цих суперництвах. Наші солдати — герої, та ними погано командують. Простий гусарський капітан Шерен входить з сурмачем в Самюр під звуки "Ça ira!". Він бере Самюр, міг би йти далі і взяти Шоле, але спиняється, бо не дістав наказа. Треба замінити все командування у Вандеї. Корпуси там ділять на дрібні загони, чим роз’єднують сили. Розкидана армія — це паралізована армія, це скеля, яку розбили і рознесли по каменю. В Парамейському таборі лишилися самі намети. Між Трег’є і Дінаном розставлено щось біля ста маленьких постів; там від них ніякої користі, а тимчасом з них можна б утворити цілу дивізію і прикрити все узбережжя. Лешель, підтриманий Парреном, оголює північний берег під тим приводом, що треба боронити південь, і дає англійцям доступ у Францію. План Лантенака такий: півмільйона повсталих селян і десант англійців у Францію. Молодий командувач експедиційної колони наступає на п’яти цьому Лантенакові, жене й б’є його без дозволу Лешеля, свого начальника, і Лешель шле на нього доноси. Думки про цього молодого чоловіка поділилися. Лешель вважає, що його треба розстріляти. А Прієр із Марни хоче зробити його генерал-ад’ютантом.

— Цей молодий чоловік, здається мені, має видатні здібності, — сказав Сімурден.

— Але має й хибу.

Це зауважив Марат.

— Яку? — спитав Сімурден.

— Милосердність, — відказав Марат. — Він твердий у бою і м’який після бою. Він схильний прощати, милувати, він заступається за монашок, рятує жінок і дівчат-аристократок, випускає полонених, дає волю священикам.

— Серйозна помилка, — пробурмотів Сімурден.

— Злочин, — кинув Марат.

— Іноді, — сказав Дантон.

— Часто, — поправив Робесп’єр.

— Майже завжди, — промовив Марат.

— Коли маєш справу з ворогами батьківщини — завжди, — сказав Сімурден.

Марат повернувся до Сімурдена:

— А що зробив би ти з республіканським командувачем, якби він випустив на волю командувача роялістського?

— Тоді я був би згоден з Лешелем — звелів би його розстріляти.

— Або гільйотинувати, — сказав Марат.

— На вибір, — промовив Сімурден.

Дантсн зареготав.

— Про мене однаково те й друге.

— Будь певен, що дістанеш те або друге, — буркнув Марат.

І погляд його, відірвавшись від Дантона, знову звернувся до Сімурдена.

— Отже, громадянине Сімурден, — якщо республіканський командувач схибить, ти звелиш йому відтяти голову?

— За двадцять чотири години.

— Гаразд, — сказав Марат, — я приєднуюсь до думки Робесп’єра.