Дев'яносто третій рік - Гюго Віктор

По праву руку місця головуючого — Лікург, по ліву — Солон, а над лавами Гори — Платон.

П’єдесталами для статуй служили прості кам’яні куби, поставлені на довгий карниз, що йшов круг усього залу і відділяв публіку від депутатів. Глядачі завжди опиралися ліктями на цей карниз.

Чорна дерев’яна рама "Декларація прав людини" верхнім краєм доходила до цього виступу, закриваючи малюнки на стіні і порушуючи чистоту лінії, чим був дуже незадоволений Шабо. "Це гидота", говорив він.

На головах статуй були вінки з дубового й лаврового листя.

З бокового карниза широкими прямими складками спускалося, закриваючи увесь низ залу засідань, зелене драпування з намальованими на ньому, теж зеленими, але темнішими, вінками. Над цим драпуванням холодно біліла стіна. В цій стіні глибоко й рівно, без будь-яких оздоб, були прорізані два яруси трибун для публіки, вгорі круглих, внизу чотирикутних. З кожного довгого боку залу йшло по десять трибун, а з обох коротких — по дві величезні ложі, — отже, всіх трибун було двадцять чотири. В них завжди було страшенно людно.

Глядачі нижніх трибун, не вміщаючись в них, видиралися на всі виступи. Вздовж другого поверху був проведений товстий залізний брус, міцно закріплений на такій висоті, щоб на нього могли спиратися ті, що сиділи вгорі. Завдяки цьому передні глядачі не падали, коли на них натискали ззаду. Проте одного разу хтось із публіки все ж таки не вдержався, але не вбився, бо впав на Массьє, бовейського епіскопа. Підвівшись, він сказав: "Бач, і з попа може бути якась користь!"

Зал Конвенту вміщав дві тисячі чоловік, в дні народних заворушень — і три тисячі.

Конвент засідав двічі на день — ранком і ввечері.

Крісло голови було з круглою спинкою, оббитою золоченими цвяшками. Його стіл підтримували крилаті одноногі страховища, які немов вискочили з Апокаліпсиса, щоб бути очевидцями революції. Здавалося, що їх випрягли з колісниці Єзекіїла, щоб запрягти в колісницю Сансона[87].

На столі головуючого стояли дзвінок, завбільшки з цілий дзвін, та мідна чорнильниця і лежав оправлений у пергамент великий фоліант — книга протоколів.

Бувало, що на цей стіл капала кров з відтятих голів, принесених у Конвент на списах.

На трибуну вело дев’ять східців. Були вони високі, круті й дуже незручні. Одного разу депутат Хансоне, сходячи на трибуну, спіткнувся. "Сходи, наче на ешафот", сказав він. "От і привчайся!" вигукнув йому Кар’є.

Там, де стіни були надто вже голі, архітектор оздобив їх пуками лікторських прутів з сокирою.

Праворуч і ліворуч трибуни стояли на підставках по два канделябри дванадцяти футів заввишки, з чотирма парами ламп угорі. У кожній ложі для публіки стояв такий же канделябр. Підставки цих канделябрів були оздоблені круглими орнаментами, які народ називав "намистом гільйотини".

Задні лави в залі доходили мало не до нижнього бруса трибун для публіки. Депутати й публіка могли перемовлятися.

Виходи з трибун вели в заплутаний лабіринт коридорів, де часом був страшний галас.

Конвент займав увесь палац і заповнив навіть сусідні будинки, готелі Лонгвіля і Куаньї. В готель Куаньї після 10 серпня перенесли, якщо вірити листові лорда Бредфорда, королівські меблі. На очищення від них Тюїльрійського палацу пішло два місяці.

Комітети містилися поблизу залу засідань. В павільйоні Рівності — законодавчий, землеробський і торговельний. В павільйоні Свободи — морський, колоніальний, фінансовий, асигнаційний і Комітет громадського порятунку. В павільйоні Єдності — воєнний.

Комітет громадської безпеки сполучався безпосередньо з Комітетом громадського порятунку темним коридором, де і вдень і вночі горів ліхтар. В цьому коридорі завжди вешталися шпигуни всіх партій. Тут не було ніяких розмов.

Бар’єр у Конвенті багато разів переносили з місця на місце. Звичайно він був праворуч від голови.

З обох кінців залу між стіною і двома вертикальними перегородками, що ними замикалися з правого й лівого боку концентричні півкола амфітеатра, тяглися два темні проходи з низенькими чотирикутними дверцями. Тут був вхід і вихід для публіки.

Депутати входили прямо в зал з тераси Фельянів[88].

Зал Конвенту, в який і вдень мало світла проникало через підсліпуваті вікна, ставав дуже похмурим, як тільки наставав вечір.

Бліде світло ламп тільки підкреслювало темряву ночі. Вечірні засідання були зловісні, ніхто нікого не міг як слід розглядіти. З одного кінця в другий перекидалися образливими вигуками групи невиразних постатей. Навіть зіткнувшись, люди не впізнавали один одного. Якось Леньєло, вибігаючи на трибуну, штовхнув когось, хто спускався вниз. "Пробач, Робесп’єр", — сказав Леньєло. "З ким ти мене сплутав?" — пролунав хрипкий голос. "Пробач, Марат!" — промовив Леньєло.

Хоч як це дивно, проте в Конвенті були привілейовані відвідувачі. Для них призначені були дві спеціальні трибуни праворуч і ліворуч від головуючого. Тільки ці трибуни і мали драпування, підв’язане посередині шнуром з золотими китицями. Трибуни для народу ніяких оздоб не мали. Все тут позначалось лютою дикістю і симетрією. Суворість і несамовитість — у цьому, певно, вся революція. Зал Конвенту являв собою найбільш яскравий взірець того стилю, який пізніше художники стали називати "мессідорським". Архітектори того часу основою прекрасного вважали симетрію. Останнє слово в дусі Відродження було сказане в період царювання Людовіка XV, а потім почалась реакція. Надмірне піклування про благородство і чистоту ліній призвело до прісного й сухого стилю, що викликав нудоту. Архітектура також піддається хворобі облудної соромливості. Після розкішних банкетів форми і буяння барв, що були характерні для вісімнадцятого століття, мистецтво раптом перейшло на дієту і дозволяло собі лише строгі прямі лінії. Але прогрес такого роду призводить до потворності. Мистецтво перетворюється на скелет, — у цьому парадокс. Такий же зворотний бік розсудливої стриманості, — внаслідок того, що дбають про строгість стилю, він, зрештою, мізеріє.

Не кажучи вже про політичні пристрасті, що буяли в стінах цього залу, від самого його вигляду, самої тільки архітектури людину охоплював дрож. Ще пригадувався, наче невиразне видіння, колишній театр: ложі, оздоблені ліпними гірляндами; плафон, розмальований блакиттю й пурпуром; люстра з гранчастими підвісками; жірандолі, що виблискували, наче алмази; шпалери, які мінилися світлими барвами, наче шийка голуба; нескінченні амури й німфи на завісках та драпуваннях, — все нагадувало ідилію монархії і галантного століття, ідилію, яка навіки відбилась у кольорах, у скульптурі, в позолоті, яка колись щедро заливала своєю посмішкою цей суворий тепер зал, де погляд всюди натрапляв на строгі прямі кути, на холодні й жорсткі, ніби криця, лінії, уявіть собі щось на зразок Буше, гільйотинованого Давідом.

4

Той, хто стежив за ходом засідань Конвенту, забував про зовнішній вигляд залу. Той, хто стежив за драмою, не думав про театр. Небачена досі суміш потворного і величного. Когорта героїв і стадо боягузів. Хижаки верховин і болотяні гади. Там метушилися, штовхалися, лаялися, погрожували один одному, змагались і жили всі ті борці, що стали нині тінями.

Перелічимо титанів.

Праворуч Жіронда — легіон мислителів. Ліворуч Гора — загін борців. З одного боку Бріссо, що прийняв ключі від Бастілії; Барбару, якому корилися марсельці; Кервелеган, що держав у бойовій готовності Брестський батальйон, розквартирований у казармах в передмісті Сен-Морсо; Жансоне, що добився визнання першості народних представників перед військовими командувачами; фатальний Гаде, якому одної ночі в Тюїльрійському палаці королева показала сплячого дофіна. Гаде поцілував у лоб дитину, але зажадав, щоб відрубали голову її батькові. Салль, що викривав вигадані зносини Гори з австрійським урядом; Сіллері, кривий з правих лав, до пари Кутонові, кривому з лівих лав; Лоз-Дюперре, який запросив на обід журналіста, що назвав його негідником. "Я ж знаю, — сказав Лоз-Дюперре, — негідником називають просто людину, яка інакше мислить"; Рабо-Сент-Етьєн, що почав свій Альманах на 1790 рік словами: "Революцію закінчено"; Кінет, один з тих, хто скинув Людовіка XVI; янсеніст Камюс, що склав проект громадянського становища духовенства, людина, яка вірила в чудеса диякона Паріса і цілі ночі била поклони перед семифутовим розп’яттям, почепленим на стіні його кімнати; Фоше, священик, що разом з Каміллом Демуленом[89] підготував події 14 липня; Інар, що зробив злочин, сказавши: "Париж буде зруйнований" в ту саму мить, коли Брауншвейг сказав: "Париж буде спалений"; Жакоб Дюпон, який перший вигукнув: "Я атеїст" і якому Робесп’єр відповів: "Атеїзм — забавка аристократів"; Ланжюїне, непохитний, проникливий і відважний бретонець; Дюкас-Евріал при Буайє-Фонфреді Ребеккі, Пілад при Барбару; Ребеккі відмовився від депутатських повноважень тільки через те, що Робесп’єр ще не був гільйотинований; Рішо, що боровся дроти незмінності секцій; Ласурс, який висловив убивчий афоризм: "Горе свідомим народам" і який мусив біля ешафота відкинути ці слова, гордо сказавши монтаньярам[90]: "Ми вмираємо, бо народ ще спить; а ви вмрете, бо народ прокинеться"; Бірото, який на свою голову домігся скасування декрета про недоторканність народних представників, бо незабаром сам потрапив на ешафот; Шарль Віллат, що час від часу заспокоював свою совість протестом: "Я не хочу голосувати під загрозою ножа"; Луве, автор "Фоблаза", що закінчив своє життя книготорговцем у Пале-Роялі, де за прилавком сиділа Лодоїска; Мерсьє, автор "Картин Парижа", який сказав: "Усі королі відчули на своїй шиї 21 січня"; Марек, що клопотався "охороною старих кордонів"; журналіст Kappa, який, зійшовши на ешафот, сказав катові: "Шкода вмирати, хотілося б побачити продовження"; Віжец, що називав себе "гренадером другого батальйону, Майєнни й Луари" у відповідь на погрози, які лунали з громадських трибун, загорлав: "Я вимагаю, щоб при першому ремстві трибун ми, депутати, залишили зал і пішли в Версаль з шаблями наголо!"; Бюзо, якому судилося вмерти з голоду; Валазе, що сам заподіяв собі смерть; Кондорсе, який загинув у Бург-Егаліте, колишньому Бург-ла-Рен, викритий томиком Гораціо, знайденим у його кишені; Петіон, якого в 1792 році боготворив народ, а в 1794 розшматували вовки.