Родичі - Моріц Жігмонд
І з цієї посмішки можна було зрозуміти: "Непогано".
— Ти тут найгарніша!
— Тсс! — Ліна опустила очі і застережливо кивнула головою — мовляв, не ображай інших дам...
Пішта всміхнувся, радіючи, що все йде гаразд. Тут до них наблизився дядечко Кардич.
— Ох, ці вже мені молодята! — вигукнув він, сміючись.— Люба моя сестричко, доведеться тобі обходитись без чоловіка, бо сьогодні ми його з'їмо.
Ліна засміялася.
— Гадаю, і мені щось та залишиться! — жартівливо сказала вона.
— Що ж саме? — грайливо підхопив Кардич.
— Його поганий настрій,— відповіла Ліна. Дядечко Кардич зареготав.
— А в нього буває поганий настрій?
Однак Ліна більш нічого не сказала про свого чоловіка, тому що боялася за нього. До того ж, їй не сподобався інтимний тон Кардича, оте звертання на "ти".
— Чудова в тебе жіночка,— сказав банкір і вщипнув її за щоку. Ліна збентежилася так, що аж зблідла.
Дядечко Кардич, здавалося, цього не помітив і вже зовсім безцеремонно обійняв її за стан та поцілував.
Ліна не посміла пручатися, однак почервоніла, як півонія.
— A-a! — раптом крикнув дядечко Кардич.— Найкращу троянду — найкращій жінці!
Він підійшов до столу, вийняв із вази троянду на довгій стеблині й віддав Ліні.
— З тебе хоч картину малюй.
Дуже сподобалось йому слово "картина": він повторив його двічі або й тричі: "Ти, як картина... Як чудова картина... Ліонарда де Вінча" 1.
Пішта був із ним згоден: збентежена Ліна й справді була напрочуд гарною.
Тендітна блондинка—дружина помічника секретаря міської управи, який належав до однієї із знатних родин міста, взяла Ліну під руку і повела в інший куток кімнати. Ліні здалося, що ця жінка стоїть не на найвищому щаблі вельможної ієрархії, і вона відчула себе вільніше.
Дендешське вино добряче підігріло Пішту, а що головна небезпека — поява Магдалени — певне, минула, то ним опанувала така веселість, якої він не знав від студентських років. Немов би за плечима не було шістнадцяти років подружнього життя... Він сипав дотепами, снував серед жінок, говорив їм компліменти; жінки у відповідь мило усміхалися. Ніде правди діти — Пішта мав успіх. Де й поділася його напруженість, скутість. Він почував себе як риба в воді. Йому здавалося, що він — своя людина в цьому товаристві.
Пішта завів розмову про театр. Його здивувало, що ці жінки знають любовні пригоди будапештських актрис краще, ніж біблію. Недавно одна популярна красуня примадонна попала в якусь скандальну історію. Пішта читав про це в газеті, але не звернув особливої уваги. А ось тепер він переконався: якщо хочеш мати успіх у цих жінок, треба згійти всі закулісні таємниці артистичного світу.
1 Невіглас Кардич спотворює ім'я великого італійського художника епохи Відродження Леонардо да Вінчі.
За весь вечір не сталося нічого особливого, коли не рахувати того, що, вибравши нагоду, дядечко Кардич підвів Пішту до столика в кутку кімнати і мовив серйозно:
— Послухай, Пішто, хочу тобі щось сказати.
— Будь ласка, кажіть, дядечку Кардич.
— Є тут недалеко одна чудова вілла. Ти повинен її купити.
Пішта мимоволі розсміявся, бо згадав, скільки грошей лежить у його кишені. Ліна дала йому кілька купюр і про всяк випадок дрібні гроші — срібло і навіть нікель. Хіба ж на це купиш віллу?..
— Поки що не скажу, яку саме маю на увазі, але вілла чудова. Скільки в тебе дітей, Пішто?
— Двоє хлопців. Один у четвертому класі гімназії, а другий — у першому.
— Прекрасно... Ця вілла саме для тебе. її можна купити за ціну, яка набагато нижча за фактичну.
— Вона не може коштувати настільки ничже своєї фактичної ціни, щоб бути доступною для мене,— сміючись мовив Пішта. Потім раптом посерйознішав, бо жартувати з мождовладцями не дозволено. Якщо дядечко Кардич щось пропонує, то це тільки вигідно.
— Любий племінничку, віллу треба купити негайно,— повчально сказав Кардич.— Обер-прокуророві належить жити в пристойному помешканні. Державний службовець не має права бути пожильцем. Він повинен мати власне гніздо.
Вони засміялися. Річ у тім, що в Жарантоку "пожильця" мали за ніщо. Коли заможні люди кололи свиню, то навіть не запрошували своїх квартирантів на обід1. їх взагалі не вважали за людей. Де ж пакового дому немає...
1 За старовинним звичаєм, що існує в Угорщині й до сьогодні, коли колють свиню, то влаштовують частування.
— Любий мій Пішто, якщо ти купиш віллу через рік, люди казатимуть: о, цей теж уже насмоктався! Якщо ж купиш сьогодні — ніяких балачок не буде. Кому завгодно можна пояснити, що в віллу ти вклав рештки дідівської спадщини. Більше того: наш народ шанує тільки тих, хто має хоч якусь власність. Тільки їм він і довіряє. На коронації короля Карла 1 я почув, як двоє селян, що стояли біля королівських карет, сказали: "Ти диви — навіть спиці на колесах... золоті. Ці Габсбурги — справжні королі!"
Промовивши цю тираду, Кардич відійшов від Пішти, не чекаючи, поки той щось скаже. Мовляв, думай сам, обмірковуй справу з усіх боків.
Пішта відразу спохмурнів. Ніби якийсь здоровенний цвях убив йому в голову цей змій-спокусник!..
"Я не прийняв запропонованої банком позики. Але вони добре знають, що буду змушений це зробити..."
Пішта відчув себе приниженим. Адже пропозиція Кар-дича свідчила ще й про те, що завітати до Піштин$ї квартирки банкір не вважає за можливе. Тож Пішта— такий як він є зараз — для їхнього товариства не підходить. І вони хочуть переробити його на свій кшталт.
Замислившись, Пішта пахкав сигарою — він вибрав собі найтовстішу — і слухав розмови гостей. Думав про те, що Макроці, який прожив шістдесят два роки, зазнав краху, а ось він, Пішта, хоч і молодший за нього на двадцять років, стрімко просувається вперед. Щоправда, Макроці живе у чудовому будинку на головній площі. Будинок триповерховий — справжній княжий палац. У цьому середовищі хоч-не-хоч треба жити на широку ногу. Пішта роздивлявся гостей. Кожен має або власний будинок, або таку квартиру, що можна тільки позаздрити. Навіть службовці прагнуть домогтися по-
. 1 Мається на увазі останній угорський король із династії Габсбургов— Карл IV (1916—1918), скинутий внаслідок революції в Угорщині в жовтні 1918 р. ,
мешкання з шести кімнат. Так наче голова суду має право на більш суворі вироки тільки тому, що в нього краща квартира, ніж у інших, і що він по вуха зав'яз у боргах, живучи невідповідно до своїх достатків... Цей грізний голова суду мешкає в тому будинку, що й Макроці. Будинок для вищих кіл... Невже Макроці купив собі апартаменти, вдавшись до послуг Кардича?
Пішту раптом вколола образа. Адже йому пропонують будинок не на головній площі, а хочуть випхати за межі міста — всі вілли стоять саме там. А як звідти добиратись? До того ж, там є тільки одна велика вілла — Боронкаї. Решта — будиночки в німецькому стилі, з невеличкими кімнатами... Цікаво, який саме намітили для нього?.. Та дзуськи — він не дозволить запроторити себе в якийсь глухий закуток...
За п'ять хвилин до півночі прелат підвівся і не попрощавшись пішов. Пішта дуже здивувався, що його ніхто не проводжає, крім господині дому, яка скоро повернулася. Господиня була католичкою, бо її-мати, вийшовши заміж, прийняла католицтво, а можливо, дала тільки письмове зобов'язання згодом перемінити віру. Дивно, що дружина Кардича за весь вечір і слова не мовила про родинні зв'язки із Піштою. В жилах цієї жінки тече кров Фердінанда Коп'яша. Той теж був високий, худорлявий, статечний... їздив каретою, запряженою чотирма кіньми... Можливо, і йому, Пішті, треба мати таку карету? Або автомобіль? Але ж на які гроші?
Ліна кивнула Пішті — мовляв, час іти додому. Однак дозволити собі покинути господарів, не попрощавшись, вони не. могли. І тут обоє з подивом помітили, що ніхто з гостей не наслідує прикладу прелата, а, навпаки, дуже церемонно прощається. Дехто відкланювався так, немов зібрався вирушати в Америку... —
Перед будинком була стоянка таксі. Накрапував дощ, неприємний, холодний дощ початку листопада. Коп'яші сіли в машину й поїхали додому.
4 Жігмонд Моріц
97
Тихо ввійшли в квартиру. Ліна відразу побігла глянути на хворого сина. Повернулась заспокоєна — хлопчик спокійно спав.
Засім-вісім років, протягом яких Пішта з Ліною жили в цій квартирі, вони звикли до неї. їм було тут навіть добре. Перебралися сюди, коли Пішта став кандидатом на чин радника. Та й діти на той час уже підростали. В старій квартирі ніде було повернутися. Щоправда, містилася вона в будинку, що виходив на базарну площу, але в задньому його флігелі, в дворі. Мешкали вони і в гірших умовах — це коли Пішта повернувся з полону. Як військовослужбовець, він одержав маленьку кімнатку. Тулилися в ній, але раділи, що мають хоч таку. Чимало років минуло, поки перебрались сюди, на вулицю Сант-Каталін. А тепер треба думати про нове переселення...
"Оце так! — міркував Пішта.— Значить, доведеться вибиратися з міста?"
— Добре їм, цим багатіям,— зітхнув він і, не скидаючи смокінга, сів у старе крісло, розбите хлопцями — навіть пружини стирчали. Діти залюбки гуцались на цьому кріслі, власне, вони на ньому виросли.
— Так, їм живеться добре,— мовила Ліна.— Я навіть не змогла порахувати, скільки в них кімнат. Там, за кабінетом, здається, є ще одна?
Пішта хотів був розповісти Ліні про те, що Кардич запропонував йому купити віллу, але потім вирішив зачекати і спершу дізнатися, що жінка думає про сьогоднішній вечір. У всякому разі, ясно: тут жити їм більше не можна.
Ліна мовчала і дивилася перед собою.
— Як гадаєш,— спитала вона трохи згодом,— зроблять вони нам візит?
Пішта не квапився з відповіддю. Звичайно, Кардичі мусять зробити візит... Він почервонів, уявивши, як при-
йде сюди пані Кардич. Вона буде поводитись так, немовби завітала до кур'єра з канцелярії. Зробила ласку...
— Як ти себе почувала? — спитав Пішта, щоб змінити розмову.
Якийсь час Ліна не озивалась, а потім мовила:
— Все обійшлося. Все гаразд.
По суті, вона відповідала сама собі, тому страхові, який охопив її перед цим візитом. Адже вона боялася, що до неї поставляться з погордою, може навіть образять. А воно й справді "обійшлося". Пішта зрозумів Ліну і подумки усміхнувся. Але на душі в нього було неспокійно.
— Вечеря була чудова,— сказав він.
— Кажуть, що в них кухар, а не куховарка.
І вони знову замовкли.
