Родичі - Моріц Жігмонд
Про ці гроші Ліна не повинна знати — вони згодяться для представництва. Він знайде їм ужиток!
Треба завжди мати при собі трохи грошей. На сигарети, сигари, на пляшку пива...
Раніше Пішта завжди квапився проминути подвір'я управи. Він ішов, похнюпивши голову, намагаючись бути непомітним,— звичайний собі службовець, байдужий до всього на світі. А тепер він простував повільно, статечно, з гідністю благополучної і впевненої в собі людини. Пішта мовби грівся у променях цього благополуччя.
І в ворота свого дому він увійшов поважно, гордо несучи голову й розпроставши плечі. Йому здавалося, що він виріс і ворота стали для нього затісні. А двері — занизькі: переступивши поріг будинку, він ударився головою об одвірок.
Біля самісіньких воріт були ще одні двері, які вели в їхню квартиру, однак їх ніколи не відмикали, бо відчинялися вони просто в спальню. Незручно, щоб гості проходили через спальню... Отже, щоб потрапити в квартиру, треба було проминути нерівно забруковане-подвір'я й підійти до дверей, які вели на кухню. А вже з кухні увійти в маленький, мов скриня, передпокій з чотирма дверима, звідти — у вітальню, де теж було двоє дверей: одні відчинялися в кімнату синів, другі —■ в спальню. Ці три кімнати й були їхньою квартирою. Біля воріт Пішта зупинився і подумав, щр все це дуже незручно. Треба відч;инити двері біля воріт, перемістити спальню у вітальню і навпаки. Тоді хоч в одній кімнаті можна приймати гостей.
Досі Пішта й Ліна зустрічалися з родиною ветеринарного лікаря, деякими приятелями-учителями та кількома земляками, які хоч і мали власні садиби, однак жили в таких самих квартирах. І все було добре. Але як тепер змиритися з тим, що коли до нього завітає хто-небудь з отих вельмож, то неодмінно побачить усю квартиру. Якщо приймати гостей в середній кімнаті, де зараз вітальня, членам сім'ї обов'язково доведеться проходити у дві інші, які мають вихід тільки сюди.
Та що скаже Ліна, коли запропонувати їй поміняти місцями вітальню і спальню?..
Поки що Пішта ввійшов у квартиру так, як звичайно: двері кухні були відчинені, і в передпокої пахло смаженою цибулею.
Пішта мимохіть шморгнув носом, повісив на єдину вішалку пальто, капелюх та палицю і зайшов у вітальню.
Яка ж вона незатишна! Його мовби вдарило електричним струмом. Як він досі цього не помічав? Стіл уже був накритий. Скатертина гарна, біла, але тарілки грубі, товсті, наче в ресторані. Сервіз Ліна берегла і в будні майже ніколи не ставила на стіл. Проте, чимало предметів з нього було вже розбито.
Вітальня—досить простора кімната, в ній навіть сто-* яло піаніно, на якому раніш грала Ліна. Втім, грала вона поганенько, найчастіше — тільки екзерсиси; в неї не вистачало вправності зіграти навіть простеньку народну пісню. Сини теж училися грати, однак охоти до музики не мали. Вони звичайно барабанили тільки заданий урок, здебільшого коли батька не було вдома. В меншого ще був . сякий-такий слух і бажання грати, але старшого доводилось садовити за інструмент силою.
"Ні, якщо із спальні зробити вітальню, туди не стане піаніно,— подумав Пішта.— А якщо перенести сюди із спальні дві шафи, то піаніно не поміститься і тут".
Пішта згадав, як вони переставляли меблі в кімнатах, коли купили піаніно. Ліна ретельно виміряла обидві кімнати й знайшла місце для інструменту. В квартирі стало просторіше, і можна було грати на піаніно навіть тоді, коли в спальні хто-небудь спав або лежав хворий.
"Нічим тут не зарадиш,— зітхнув подумки Пішта й узяв зі стола листи.— А цей письмовий стіл? Правда, його можна поставити і в меншій кімнаті... з ним особливого клопоту не буде...
Він глянув на один із листів, і в нього стислося серце. Впізнав почерк меншої сестри.
Відтоді, як Аделка вийшла заміж, Пішта не бачився з нею десять років. Якийсь час він тримав у руці листа, розглядаючи нерівно надірвані^краї,— певно, Ліна розірвала конверт рукою. Погана це в неї звичка — відкривати листи!.. Але як все-таки, зворушливо, що Аделка, довідавшись про нову посаду брата, вітає його...
Пішта вийняв лист із конверта і почав читати.
Лист був жахливий.
Аделка писала, що її шлюб — невдалий. Вона мусить розповісти все відверто й просити допомоги в старшого брата, бо її чоловік... Тільки тепер, після десяти років подружнього життя, виявляються всі його вади. їй уже несила терпіти таке життя; вона мусить розповісти любому братикові Пішті про своє жахливе становище. Чоловік її—нездара, людина, зовсім не пристосована до життя. Вже два роки він ходить без роботи, і вони живуть на заробіток Аделки. Вдома часто немає навіть шматка хліба. А в неї ж п'ятеро дітей... І вона часто не знає, чим їх нагодувати...
Пішта опустив листа. Читати далі не міг—серце так Щеміло і такий жах пройняв душу, що треба було перепочити, аби хоч трохи отямитись...
Він поклав листа на стіл і відійшов у протилежний бік кімнати, де стояв диван і маленький шестикутний, з дзеркальною поверхнею, столик для куріння, на якому лежала повна сигаретниця.
Пішта закурив, пройшовся по кімнаті. За дверима ліворуч про щось сперечалися хлопці. Ці двері тепер завжди були замкнені,— так звеліла Ліна. Кімната синів скидалася на студентську комірчину; прибирати в ній — марна справа. А до них міг завітати хто-небудь такий, від кого слід приховувати, що... Зараз Пішта радів, що двері замкнені, і йому не треба гримати на синів, закликаючи їх до порядку.
Він знов узяв листа, сів за письмовий стіл, що стояв між двома вікнами, під самісінькою стіною, і.заходився читати далі. Аделка писала, що, крім усього іншого, її чоловік почав волочитись за чужими спідницями... Йому байдуже, що дружина, маючи трьох дітей, взяла ще двох від його першого шлюбу і турбується про них, як про своїх рідних. Завів собі коханку і виправдується тим, що йому несила жити в цьому пеклі, що він прагне хоч якогось тепла. А дружина, мовляв, не може цього йому дати. І ось маєш! — знайшов усе це в повії, у розмальованого опудала! Весь час пропадає в тієї шльондри, тижнями не приходить додому. "Я вже боюся,— писала Адель,— що чоловік хоче мене кинути..."
Пішта знову відклав листа, скочив зі стільця й почав міряти широкими кроками кімнату. Аделка була улюбленицею усієї їхньої сім'ї, мила, чарівна дівчинка, за яку кожен з братів ладен був віддати життя. А потім — оцей клятий шлюб... Вона закохалася в панича із збіднілої родини, в неробу й гультяя, в нікчему. А брати ж бо передбачали її майбутнє. Чого тільки не робили вони, щоб урятувати Аделку! Скільки клопоту, скільки страждань! А той мерзотник, перш ніж брати шлюб з Адел-кою, розлучився з першою дружиною. І ось яка доля судилася нещасній сестричці! Як вона воювала із рідними через'цього покидька! Мати тоді ще була жива. Як її, бідолашну, вразив, вибір Аделки! Страшно згадувати!.. Пішта читав далі.
"Я не бачу ніякої ради. Терпіти це — значить приректи себе й дітей на голодну смерть. Соромно признатись, але в мене не залишилося жодного філера. Я в розпачі. Він не дає мені грошей, а я вже не маю сили працювати. Та й хіба багато заробиш тим, що я вмію робити? Сидимо на картоплі й сухому хлібі, та й цього іноді немає. Я терпіла скільки могла, але тепер уже не стало в мене сили. В цьому році навіть дітей не вдалося записати до школи. Вже листопад, а вони, бідолашні, й досі тиняються дома, бешкетують, а я нічого не можу зробити... Не вчаться, ростуть на вулиці, перед очима — приклад батька, нероби й гультяя... Що з ними буде?.. Коли приїдеш в Пешт —то навідайся — побачиш все. на власні очі, може, даси якусь пораду..."
Пішта кинув лист і стис руку в кулак.
— Тепер давай пораду! А хіба я не застерігав її, не попереджав!..
Його гризло сумління. Знервований, вибитий з колії, він нетерпляче чекав на дружину.
Ліна прийшла весела, підставила йому своє миле личко для поцілунку й спитала, що нового на службі.
— Ет, що там служба... Прийшов такий лист від Аделки!..
Ліна кинула погляд на стіл.
— Ох, ця Аделка! Завжди від неї сумні звістки. Пішта був уражений тим, що Ліна сприймає звістку
не так трагічно, як він.
— Боже мій! — вела Ліна далі.-г-Вона сама винна. Всі бачили... Такий, як Густі Раба,— і раптом ідеал! Не нервуй, серденько. Аделка пише під настрій. Не слід надто їй вірити. Вона завжди фантазує і сама цим переймається. Я певна — вона вже жалкує, що написала такого листа, ,
— Але ж вони голодують!
— Любий мій, адже у всіх так буває — часом з квасом, а часом з водою... А колись вона гидувала моїми харчами. Як приїхала до нас після революції1,— пам'ятаєш у ту жалюгідну комірчину, яку виділили нам із реквізованого фонду,— і побачила, що я рахую кожен філер, то просто-таки зненавиділа мене, хоч я поводилася з нею коректно і досить пристойно її утримувала... Правда, тоді в мене не було таких коштів, щоб дати їм ту суму, яку вони просили... Втім, якби й мала я багато грошей — все одно не дала б. Вони б усе розтринькали... До того ж, румуни 2 реквізували тоді в батька останнього коня, останню зернину, забрали навіть півкілограма сала, яке лежало в коморі... І вона ще має до мене претензії!..
Пішта слухав як загіпнотизований. Він уже давно забув про це і був вражений, що Ліна все пам'ятає так, ніби воно було вчора. Пішта згадав тільки, що якось він став на бік дружини проти свого зятя й так посварився з ним, що протягом десяти років вони й чути не хотіли один про одного. Та тепер спогади про сварку стерлися, І Пішта відчув страшенну тугу за сестрою, яку ще змалечку обожнював за незвичайну красу — красу власного роду... І ця ніжно кохана колись дитинка голодує!.. Всі ці роки він сподівався: може все ж таки не варто зневажати сестриного чоловіка, може Аделка має слушність. Однак сподівання виявились марними. Його молодша сестра голодує! І діти її теж голодують...
— Це ж треба — мати аж п'ятеро дітей! — осудливо сказала Ліна.— Народити вміли — нехай навчаться і
1 Маються на увазі революційні події 1918—1919 років в результаті яких 21 березня 1919 року Угорщину було проголошено радянською республікою.
2 Після падіння Радянської влади в Угорщині, восени 1919 року, країна, за наказом західних імперіалістів, була окупована військами буржуазно-поміщицької Румунії.
утримувати.
