Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
А які плечі! І як виднілись на них під тонкою білою блузкою шовкові рожеві стрічки, що тримали сорочку! Спідниця була доволі коротка, зовсім проста, та на диво сиділа на ній. Зойка була так захоплена нею, що навіть не ревнувала Левицького, який перестав їздити у Москву і не відходив від Валерії, щасливий тим, що вона наблизила його до себе, теж стала називати Жоржем і раз-у-раз щось наказувала йому. Далі дні пішли зовсім літні, гарячі, гості все частіше приїжджали з Москви, і Зойка помітила, що Левицький отримав відставку, сидить все більше біля мами, допомагає їй чистити малину, що Валерія закохалася в лікаря Титова, в якого потайки закохана мама. З Валерією взагалі щось сталося – коли не було гостей, вона припинила міняти ошатні блузки, як робила перше, інколи з ранку до вечора ходила в маминому пеньюарі і вигляд мала бридливий. Було жахливо цікаво: цілувалась вона з Левицьким до своєї закоханості в Титова чи ні? Гришка клявся, що бачив, як вона з Левицьким ішла якось перед обідом з купання по ялиновій алеї, пов'язана, як чалмою, рушником, як Левицький ніс, спотикаючись, її мокре простирадло і щось часто, часто говорив і як вона призупинилась, а він раптом схопив її за плече і поцілував у губи.
— Я сховався за ялиною, і вони не бачили мене, — гаряче говорив Гришка, витріщивши очі, — а я все бачив. Вона була страшно красива, тільки вся червона, було ще гаряче, і вона, звичайно, перекупалась, адже вона завжди по дві години сидить у воді і плаває, я це теж піддивився, вона гола справжня наяда, а він говорив, говорив, от вже справді як турок…
Гришка клявся, але він любив вигадувати різні дурниці, і Зойка вірила і не вірила.
По суботах і неділях поїзди, що приходили на станцію з Москви, навіть вранці були переповнені людом, гостями дачників на вихідні. Іноді йшов той чарівний дощ крізь сонце, коли зелені вагони, обмиті ним, блищали, як новенькі, білі клубки диму з паровоза здавались особливо м'якими, а зелені верхівки сосен, які струнко і часто стояли за поїздом, закруглювались надзвичайно високо у яскравому небі. Приїжджі навперейми хапали на зритому гарячому піску за станцією візки з візниками і з дачною відрадою котились піщаними дорогами у просіках бору, під небесними стрічками над ними. Настало повне дачне щастя в бору, який без кінця вкривав довкола суху, злегка хвилясту місцевість. Дачники, що водили московських гостей гуляти, говорили, що тут бракує лише ведмедів, декламували "і смолою і суницею пахне темний бір" і перегукувались, насолоджуючись своєю літньою безтурботністю, гультяйством і вільністю одягу – косоворотками навипуск з вишитими подолами, довгими джгутами барвистих поясів, полотняними картузами: декотрого московського знайомого, якогось професора чи редактора журналу, бородатого, в окулярах, не відразу можна було і впізнати в такій косоворотці і в такому картузі.
Серед всього цього щастя Левицький був вдвічі нещасним, відчуваючи себе з ранку до вечора жалюгідним, обдуреним, зайвим. День і ніч він думав одне й те саме: навіщо, навіщо так швидко і безжалісно наблизила вона його до себе, зробила чи то своїм другом, чи то рабом, потім коханцем, який повинен був задовольнятися не частим і завжди несподіваним щастям тільки поцілунків, навіщо говорила йому то "ти", то "ви", і як у неї вистачило жорстокості так просто, так легко раптом перестати навіть помічати його у перший же день знайомства з Титовим? Він соромився і від свого безсовісного знаходження у садибі. Завтра ж треба зникнути, потайки втекти у Москву, сховатися від усіх з цим ганебним нещастям обманутої дачної любові, таким очевидним навіть для прислуги в домі! Але при цій думці його так пронизувала згадка про оксамит її вишневих губ, що віднімалися руки і ноги. Якщо він сидів на балконі один і вона випадково проходила поруч, вона з надмірною простотою говорила йому на ходу що-небудь особливо незначне – "а де ж це тьотя? ви її не бачили?", — і він поспішав відповісти їй в тон, готовий заридати від болю. Якось, проходячи, вона побачила у нього на колінах Зойку, — яке їй було до цього діло? Та вона раптом шалено зблиснула очима, крикнула: "Не смій, гидке дівчисько, лазити на коліна чоловікам!" — і його охопила радість: це ревнощі, ревнощі! А Зойка не втрачала жодної нагоди, коли можна було десь у порожній кімнаті на бігу схопити його за шию і зашепотіти, виблискуючи очима і облизуючи губи: "Миленький, миленький, миленький!" Вона так спритно спіймала якось його губи своїм вологим ротом, що він цілий день не міг згадати її без хтивого здригання – і жаху: що ж це таке зі мною! як мені тепер дивитися в очі Миколі Григоровичу і Клавдії Олександрівні!
Двір дачі, схожої на садибу, був великий. Праворуч від в'їзду стояла порожня стара конюшня з сінником в надбудові, потім довгий флігель для слуг, з'єднаний з кухнею, з-за якої дивились берези і липи, ліворуч, на твердій, горбкуватій землі, просторо росли старі сосни, на галявинах між ними підіймались гігантські кроки і гойдалка, далі, вже під стіною лісу, був рівний крокетний майданчик. Дім, теж великий, стояв якраз навпроти в'їзду, за ним великий простір займала мішанина лісу і саду з похмуро-величною алеєю древніх ялин, що проходила серед цієї суміші від заднього балкону до купальні на ставку. І господарі, одні чи з гостями, завжди сиділи на передньому балконі, що вдавався в дім і був захищений від сонця. В той недільний гарячий ранок на цьому балконі сиділи тільки хазяйка і Левицький. Ранок, як завжди при гостях, здавався особливо святковим, а гостей приїхало багато, і покоївки, виблискуючи новими сукнями, раз-у-раз пробігали двором з кухні в дім і з дому в кухню, де поспіхом готувався сніданок. Приїхало п'ятеро: темноликий, жовчний письменник, завжди над міру серйозний і суворий, але пристрасний прихильник всіляких ігор; коротконогий і схожий на Сократа професор, що в п'ятдесят років щойно женився на своїй двадцятилітній учениці і приїхав разом з нею, тоненькою блондинкою; дуже ошатна маленька дама, прозвана Осою за свій зріст і худорлявість, злість і образливість, і Титов, якого Данилевський прозвав нахабним джентльменом. Тепер усі гості, Валерія і сам Данилевський були під соснами біля лісу, у їх прозорій тіні, — Данилевський курив у кріслі сигару, діти з письменником і дружиною професора носились на гігантських кроках, а професор, Титов, Валерія і Оса бігали, стукали молотками у крокетні кулі, перекликались, сперечались, сварились. І Левицький з хазяйкою слухали їх. Левицький пішов був туди – Валерія негайно прогнала його: "Тьотя одна чистить вишні, підіть допоможіть їй!" Він ніяково посміхнувся, постояв, подивився, як вона, з молотком в руках, нагинається до крокетної кулі, як висить її чесучева спідниця над тугими литками в тонких панчохах палевого шовку, як повно і важко натягують її груди прозору блузку, під якою проглядає засмагле тіло круглих плечей, що здається рожевуватим від рожевих бретельок сорочки, — і побрів на балкон. Він був особливо безпорадним цього ранку, і хазяйка, як завжди, рівна, спокійна, ясна моложавим лицем і поглядом чистих очей, теж слухаючи з таємним болем серця голоси під соснами, скоса поглядала на нього.
— Тепер руки і не відмиєш, — говорила вона, запускаючи скривавленими пальцями золочену виделку у вишню, — а ви, Жорже, завжди вмієте якось особливо замазуритися… Милий, чому ви весь час у кітелі, адже гаряче, могли б ходити в одній сорочці з поясом. І не голились днів зо десять…
Він знав, що його запалі щоки заросли червонявою щетиною, що він жахливо затаскав свій єдиний білий кітель, що студентські штани його лисняться і черевики не чищені, знав, як сутуло він сидить зі своїми вузькими грудьми і запалим животом, і відповідав, червоніючи:
— Правда, правда, Клавдіє Олександрівно, я неголений, як збіглий каторжник, взагалі зовсім опустився, безсовісно користуючись вашою добротою, пробачте, заради бога. Нині ж приведу себе до порядку, тим більше що давно пора мені в Москву, я вже так загостювався у вас, що всім очі намозолив. Я твердо вирішив завтра ж їхати. Мене один товариш кличе до себе у Могильов, — пише, дивовижно живописне місто…
І нагнувся ще нижче над столом, почувши з крокету владний крик Титова на Валерію:
— Ні, ні, панянко, це не за правилами! Не вмієте ніжку на кулю ставити, б'єте по ній молотком – ваша провина. А двічі крокірувати не дозволяється…
За сніданком йому здавалось, що всі, хто сиділи за столом, вселились в нього – їдять, говорять, жартують і регочуть в ньому. Після сніданку всі пішли відпочивати в тіні ялинової алеї, густо всипаній слизькою глицею, покоївки потягнули туди килими і подушки. Він пройшов по гарячому двору до порожньої конюшні, піднявся стінною драбиною на її напівтемне горище, де лежало старе сіно, і впав у нього, намагаючись щось вирішити, став пильно дивитись, лежачи на животі, на муху, яка сиділа на сіні перед самісінькими його очима і спершу швидко рухала хрест-навхрест передніми ніжками, ніби вмивалась, а потім якось неприродно, із зусиллям почала задирати задні. Раптом хтось швидко вбіг на горище, відчинив і зачинив двері, — і, озирнувшись, він побачив у світлі слухового вікна Зойку. Вона стрибнула до нього, потонула в сіні і, задихаючись, зашепотіла, теж лежачи на животі і ніби злякано дивлячись йому в очі:
— Жоржику, миленький, я щось повинна вам сказати – жахливо для вас цікаве, надзвичайне!
— Що таке, Зоєчко? – спитав він, сідаючи.
— А ось побачите! Тільки спочатку поцілуйте мене за це – неодмінно!
І забила ногами по сіну, оголюючи повні стегна.
— Зоєчко, — почав він, не маючи сили від змученості душі стримати своє болісне розчулення, — Зоєчко, ви одна мене любите, і я вас теж дуже люблю… Але не треба, не треба…
Вона ще дужче забила ногами:
— Треба, треба, неодмінно!
І впала головою йому на груди. Він побачив над червоним бантом молодий блиск її горіхового волосся, відчув його запах і притиснувся до нього лицем. Раптом вона тихо і пронизливо скрикнула "ой!" і схопила себе ззаду за спідничку. Він скочив: — Що таке?
Вона, впавши головою в сіно, заридала:
— Мене щось страшно вкусило там… Подивіться, подивіться скоріше!
І, відкинувши спідничку на спину, спустила зі свого повного тіла панталончики:
— Що там? Кров?
— Та зовсім нічого немає, Зоєчко!
— Як немає? – крикнула вона, знову з риданням.
