Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Коли ж знову розплющив очі, за двома вікнами у двір і за бічним вікном у сад, повним світла, стояла осіння місячна ніч, порожня і самотньо прекрасна. Він знайшов у сутінках біля тахти черевики і пішов у сусідній з кабінетом передпокій, щоб вийти на задній ганок, — поставити йому на ніч, що потрібно, забули. Але двері передпокою виявились замкненими зовні на засув, і він пішов таємниче освітленим з двору домом на парадний ганок. Туди виходили через головний передпокій і великі дерев'яні сіни. У цьому передпокою, навпроти високого вікна над старим рундуком, була перегородка, а за нею кімната без вікон, де завжди жили покоївки. Двері у перегородці були трохи відчинені, за ними було темно. Він запалив сірник і побачив її сплячу. Вона навзнак лежала на дерев'яному ліжку, в одній сорочці і в бумазейній спідничці, — під сорочкою круглились її маленькі груди, босі ноги були заголені до колін, права рука, відкинута до стіни, і лице на подушці здавалися мертвими… Сірник погас. Він постояв – і обережно підійшов до ліжка…

Виходячи через темні сіни на ганок, він гарячково думав: "Як дивно, як несподівано! І невже вона справді спала?"

Він постояв на ганку, пішов по двору… І ніч якась дивна. Широкий, порожній, залитий світлом високого місяця двір. Навпроти сараю, укриті старою скам'янілою соломою, — скотний двір, каретний сарай, конюшні. За їх дахами, на північному небосхилі, повільно розходяться таємничі нічні хмари – мертві снігові гори. Над головою лиш легкі білі, і високий місяць алмазно сльозиться в них, раз-у-раз виходить на темно-сині прогалини, на зоряні глибини неба і ніби ще яскравіше осяває дахи і двір. І все навкруг якесь дивне у своєму нічному існуванні, відсторонене від усього людського, безцільно сяюче. І дивно ще тому, що ніби вперше бачить він весь цей нічний, місячний, осінній світ…

Він сів біля каретного сараю на підніжку тарантаса, закиданого засохлим брудом. Було по-осінньому тепло, пахло осіннім садом, ніч була урочиста, незворушна і благосна і якось дивовижно поєднувалася з тими почуттями, що виніс він від цього несподіваного єднання з напівдитячим жіночим єством…

Вона тихо заридала, прийшовши до тями і ніби тільки цієї хвилини зрозумівши те, що сталося. Але, можливо, не ніби, а справді? Все тіло її піддавалось йому, як неживе. Він спершу пошепки спробував пробудити її: "Послухай, не бійся…" Вона не чула або робила вигляд, що не чує. Він обережно поцілував її у гарячу щоку – вона ніяк не відгукнулась на цілунок, і він подумав, що вона мовчки дала йому згоду на все, що за цим може бути. Він роз'єднав її ноги, їх ніжне, гаряче тепло, — вона тільки зітхнула вві сні, слабко потягнулась і закинула руку за голову…

"А якщо ніякого удавання не було?" — подумав він, встаючи з підніжки і схвильовано дивлячись на ніч.

Коли вона заридала, солодко і гірко, він з почуттям не тільки тваринної вдячності за те несподіване щастя, яке вона несвідомо дала йому, але й захвату, любові став цілувати її у шию, у груди, все, що п'янко пахло чимось сільським, дівочим. І вона, ридаючи, раптом відповіла йому жіночим несвідомим поривом – міцно і теж ніби вдячно обняла і притисла до себе його голову. Хто він, вона ще не розуміла у напівсні, але все одно – це був той, з ким вона, в певний строк, вперше повинна була з'єднатися у найпотаємнішій і блаженно-смертній близькості. Ця близькість, обопільна, сталася і вже нічим у світі розірвана бути не може, і він навіки виніс її у собі, і ось ця незвичайна ніч приймає його у своє незбагненне світле царство разом з нею, з цією близькістю…

Як він міг, від'їжджаючи, згадувати її тільки випадково, забувати її милий щиросердний голосок, її то радісні, то сумні, але завжди люблячі, віддані очі, як він міг любити інших і декотрим з них надавати значно більшого значення, ніж їй!

Наступного дня вона прислужувала, не піднімаючи очей. Казакова спитала:

— Що це ти така, Таню?

Вона покірно відповіла:

— Чи мало у мене горя, пані…

Казакова сказала йому, коли вона вийшла:

— Так, звичайно: сирота, без матері, батько жебрак, непутящий мужик…

Під вечір, коли вона ставила на ганку самовар, він, проходячи, сказав їй:

— Ти не думай, я тебе давно полюбив. Кинь плакати, побиватися, цим нічому не допоможеш…

Вона тихо відповіла, зморгуючи сльози і засовуючи в самовар запалені тріски:

— Якби й справді полюбили, все ж би легше було…

Потім вона стала іноді поглядати на нього, начебто несміло питати поглядом: правда?

Якось ввечері, коли вона ввійшла поправляти йому постіль, він підійшов до неї і обійняв її за плече. Вона злякано глянула на нього і, зашарівшись, прошепотіла: — Відійдіть заради господа. Що, як стара зайде…

— Яка стара?

— Та стара покоївка, ніби не знаєте!

— Я до тебе нині вночі прийду…

Її ніби обпекло, — попервах стара наганяла на неї жах:

— Ой, що ви, що ви! Я від страху з розуму зійду!

— Ну, не треба, не бійся, не прийду, — сказав він поспіхом.

Вона служила тепер уже як раніше, швидко і турботливо, знову стала вихором носитись через двір у кухню, як носилась перше, і часом, у зручну хвилину, потайки кидала на нього погляди вже зніяковіло-радісні. І от одного ранку, ще вдосвіта, коли він ще спав, її послали в місто за покупками. За обідом Казакова сказала:

— Що робити, старосту з робітником я відіслала на млин, нікого послати за Танею на станцію. Може, ти б з'їздив?

Він, стримавши радість, відповів з награною недбалістю:

— Що ж, охоче проїдусь.

Стара покоївка, що подавала на стіл, насупилась:

— За що ж ви, пані, хочете дівку навік зганьбити? Що ж після цього почнуть говорити про неї по всьому селу?

— Ну, то їдь сама, — сказала Казакова. – Що ж їй, пішки, чи що, зі станції іти?

Біля четвертої він виїхав, у шарабані, на старій високій чорній кобилі і, боячись запізнитись до поїзда, добряче підганяв її за селом, підскакуючи на маслянистій, грудкуватій, підмерзлій і потім відсирілій дорозі, — останні дні були вологі, туманні, а в той день туман був особливо густим: ще коли він їхав по селу, здавалося, що надходить ніч, і в хатах вже видно було димно-червоні вогні, якісь дикі за сизістю туману. Далі, в полі, стало майже зовсім темно і від туману вже непроглядно. Назустріч тягнуло холодним вітром і мокрою млою. Але вітер не розігнав туману, навпаки, наганяв усе густіше його холодний, темно-сизий дим, душив ним, його пахучою сирістю, і здавалось, що за його непроглядністю немає нічого – кінець світу і всього живого. Картуз, чуйка, вії, вуса, все було у найдрібнішому мокрому бісері. Чорна кобила розмашисто неслася вперед, шарабан, підскакуючи на слизьких грудках, бив йому в груди. Він примудрився і закурив – солодкий, духмяний, теплий, людський дим цигарки змішався з первісним запахом туману, пізньої осені, мокрого голого поля. І все темнішало, все навкруг вкривав морок, вгорі і внизу, — майже не стало видно довгої шиї кобили, що невиразно темніла, її насторожених вух. І все посилювалось почуття близькості до неї – єдиної живої істоти у цій пустелі, у мертвій ворожості всього того, що праворуч і ліворуч, попереду й позаду, всього того невідомого, що так зловісно приховано у цій димній пітьмі, яка все густіше і чорніше набігала на нього… Коли він в'їхав у село при станції, його охопила відрада житла, жалюгідних вогників у вбогих віконечках, їх ласкавого затишку, а на станції все вокзальне здалося зовсім іншим світом, живим, бадьорим, міським. І не встигнув він прив'язати кобилу, як, гримлячи, заблищав до вокзалу світлими вікнами поїзд, обдавши сірковим запахом кам'яного вугілля. Він побіг у вокзал з таким почуттям, ніби чекав молоду дружину, і відразу побачив, як ввійшла вона вслід за вокзальним сторожем, що ніс два кульки покупок: вокзал був брудним, смердів керосином ламп, які тьмяно освітлювали його, а вона вся сяяла збудженими очима, юністю схвильованого незвичною мандрівкою лиця, і сторож щось говорив їй на "ви". І вона раптом зустрілась з ним поглядом і навіть зупинилась від збентеження: що таке, чому він тут?

— Таню, — поспіхом сказав він, — доброго вечора, я за тобою, нікого було послати…

Чи був коли-небудь у її житті такий щасливий вечір! Він сам приїхав за мною, а я з міста, я чепурна і така гарна, як він і уявити собі не міг, бачачи мене завжди лиш у старій спідничці, в ситцевій бідній кофтині, у мене лице, як у модистки, під цією шовковою білою хустинкою, я в новій гарусній коричневій сукні під суконною жакеткою, на мені білі паперові панчохи і нові півчобітки з мідними підківками! Вся тремтячи в середині, вона заговорила з ним таким тоном, яким говорять у гостях, і, злегка піднявши поділ, пішла за ним дамськими кроками, поблажливо дивуючись: "Ох, господи, як тут слизько, як натоптали мужики!" Вся завмираючи від радісного страху, високо підняла вона сукню над білою коленкоровою спідницею, щоб сісти на спідницю, а не на сукню, ввійшла у шарабан і сіла поруч з ним, ніби рівна йому, і незручно підібралась від кульків у ногах.

Він торгнув кобилу і погнав її у крижану пітьму ночі і туману, повз вогники, що де-не-де ряхтіли у хатах, по вибоїнах цієї нестерпної сільської осінньої дороги, і вона не сміла сказати слова, жахаючись його мовчання: чи не розсердився він на що-небудь? Він це розумів і навмисне мовчав. І раптом, виїхавши за село і поринувши вже в повний морок, перевів кобилу на крок, взяв віжки у ліву руку і стиснув правою її плечі у всипаній холодним мокрим бісером жакетці, бурмочучи і сміючись:

— Таню, Танечко…

І вона вся рвонулась до нього, притиснулась до його щоки шовковою хусткою, ніжним зашарілим лицем, повними гарячих сліз віями. Він знайшов її мокрі від радісних сліз губи і, зупинивши кобилу, довго не міг відірватись від них. Потім, як сліпий, не бачачи нічого в тумані і мороку, вийшов із шарабана, кинув чуйку на землю і потягнув її до себе за рукав. Все відразу зрозумівши, вона скочила до нього і, зі швидкою турботливістю піднявши весь свій заповітний убір, нову сукню і спідницю, навпомацки лягла на чуйку, навіки віддаючи йому не тільки все своє тіло, тепер уже в повну його власність, але і всю свою душу.

Він знову відклав свій від'їзд.

Вона знала, що це заради неї, вона бачила, який ласкавий він з нею, говорить вже як з близькою, своїм таємним другом у домі, і перестала боятися, тремтіти, коли він підходив до неї, як тремтіла перший час.