Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Він став спокійнішим і простішим у хвилини кохання – вона швидко прилаштувалася до нього. Вона вся змінилася з тою швидкістю, на яку здатна молодість, зробилася рівна, безтурботно-щаслива, вже легко називала його Петриком і часом навіть прикидалась, ніби він докучає їй своїми цілунками: "Ох, господи, проходу мені від вас немає! Ледь побачить мене одну – зразу до мене!" — і це надавало їй особливу радість: значить, він любить мене, значить, він зовсім мій, якщо я можу говорити з ним так! І ще було щастя: виказувати йому свої ревнощі, своє право на нього:
— Слава богу, нема ніякої роботи на току, а то, були б дівки, я б вам показала, як ходити до них! – говорила вона. І додавала, раптом зніяковівши, зі зворушливою спробою посміхнутися: — Чи вам мало мене одної?
Зима настала рано. Після туманів завернув морозний північний вітер, скував маслянисте груддя доріг, скам'янив землю, спалив останню траву в саду і на дворі. Пішли білясто-свинцеві хмари, зовсім оголений сад шумів неспокійно, квапливо, ніби тікаючи кудись, вночі біла половинка місяця так і поринала у клубки хмар. Садиба і село здавалися безнадійно бідними і грубими. Потім став порошити сніг, забілюючи мерзлу грязюку ніби цукровою пудрою, і садиба і видні із неї поля стали сизо-білі і просторі. На селі кінчали останню роботу – засипали у льохи на зиму картоплю, перебираючи її, відкидаючи гнилу. Якось він пішов пройтись по селу, одягнувши кожушину на лисячому хутрі і натягнувши хутряну шапку. Північний вітер смикав йому вуса, обпікав щоки. Над усім висіло похмуре небо, сизо-біле похиле поле за річкою здавалось дуже близьким. У селі лежали на землі біля порогів лантухи з купами картоплі. На лантухах сиділи, працюючи, баби і дівки, закутані у пенькові шалі, у рваних куртках, в розбитих валянках, з посинілими обличчями і руками, — він з жахом подумав: а під подолами у них зовсім голі ноги!
Коли він прийшов додому, вона стояла у передпокої, обтираючи ганчіркою киплячий самовар, щоб нести його на стіл, і зразу сказала впівголоса:
— Це ви, певне, в село ходили, там дівки картоплю перебирають… Що ж, гуляйте, гуляйте, обирайте собі яка краща!
І, стримуючи сльози, вискочила у сіни.
Надвечір густо, густо повалив сніг, і, пробігаючи повз нього по залі, вона глянула на нього з нестримною дитячою веселістю і, піддразнюючи, шепнула:
— Що, багато тепер нагуляєтесь? Та чи те ще буде – собаки по всьому двору качаються – понесе така завірюха, що й носа з дому не висунете!
"Господи, — подумав він, — як же я наважусь сказати їй, що ось-ось поїду!"
І йому пристрасно захотілося бути якомога скоріше у Москві.
Мороз, заметіль, на площі, навпроти Іверської, парні санчата з буркотливими дзвіночками, на Тверській високе електричне світло ліхтарів у сніжних вихорах… у Великому Московському виблискують люстри, розливається струнна музика, і ось він, кинувши хутряне засніжене пальто на руки швейцарам, витираючи хусткою мокрі від снігу вуса, звично, бадьоро входить по червоному килиму в нагріту людну залу, в гамір, у запах страв і цигарок, у метушню лакеїв і у струнні хвилі, то розпусно-млосні, то відчайдушно-бурхливі, що покривають все…
Всю вечерю він не міг підняти очі на її безтурботну біганину, на її заспокоєне лице.
Пізно ввечері він одягнув валянки, стару єнотову шубу покійного Казакова, насунув шапку і через задній ганок вийшов на хуртовину – дихнути повітря, подивитись на неї. Але під навіс ганку вже нанесло цілий замет, він спіткнувся в ньому і набрав повні рукава снігу, далі було справжнє пекло, біле стрімке шаленство. Він з трудом, потопаючи, обійшов будинок, дістався до переднього ганку і, тупаючи, обтрушуючись, вбіг у темні сіни, що гуділи від бурі, потім у теплий передпокій, де на рундуці горіла свіча. Вона вискочила з-за перегородки боса, у тій же бумазейній спідничці, сплеснула руками:
— Господи! Та звідки ж це ви!
Він скинув на рундук шубу і шапку, обсипавши його снігом, і в божевільному захваті ніжності схопив її на руки. Вона в такому ж захваті вирвалась, схопила віник і почала обмітати його білі від снігу валянки і тягнути їх з ніг:
— Господи, і там повно снігу! Ви на смерть застудитесь!
Вночі, крізь сон, він іноді чув: одноманітно шумить з одноманітним натиском на дім, потім бурхливо налітає, сипле снігом у віконниці, струшуючи їх, — і падає, віддаляється, шумить присипляюче… Ніч здається нескінченною і солодкою – тепло постелі, тепло старого будинку, самотнього в білій пітьмі рухомого сніжного моря…
Вранці здалося, що це нічний вітер зі стуком розчиняє віконниці, б'є ними у стіни – відкрив очі – ні, вже світло, і звідусіль дивиться в заліплені снігом вікна біла, біла білизна, яку нанесло аж до підвіконь, а на стелі лежить її білий відблиск. Все ще шумить, віє, але вже тихше і вже по-денному. З узголів'я тахти видно навпроти два вікна з подвійними, почорнілими від часу рамами у дрібну клітку, третє, ліворуч від узголів'я, біліше і світліше за всі. На стелі цей білий відблиск, а в куті тремтить, гудить і постукує заслінка печі, яку втягує вогонь, що розгоряється – як добре, він спав, нічого не чув, а Таня, Танечка, вірна, кохана, розчинила віконниці, потім тихо ввійшла у валянках, вся холодна, в снігу на плечах і на голові, закутаній пеньковою хусткою, і, ставши навколішки, запалила піч. І не встиг він подумати, як вона ввійшла, несучи тацю з чаєм, вже без хустки. З ледь помітною посмішкою глянула, ставлячи тацю на столик біля узголів'я, в його по-ранковому ясні, від сну ніби здивовані очі:
— Що ж ви так заспались?
— А котра година?
Подивилась на годинник на столику і відповіла не відразу – досі не зовсім розбирає, котра година:
— Десять… За десять хвилин дев'ята…
Поглянувши на двері, він потягнув її до себе за спідницю. Вона відхилилась, відсторонюючи його руку:
— Ніяк не можна, всі прокинулись…
— Ну, на одну хвилинку!
— Стара зайде…
— Ніхто не зайде – на одну хвилинку!
— Ох, морока мені з вами!
Швидко витягнувши одна за одною ноги в шерстяних панчохах із валянок, лягла, озираючись на двері… Ах, цей селянський запах її голови, подиху, яблучний холодок щоки! Він сердито зашепотів:
— Знову ти цілуєшся зі стиснутими губами! Коли я тебе відучу!
— Я не панянка… Почекайте, я нижче ляжу… Ну, скоріше, боюсь до смерті.
І вони уп'ялися один одному в очі – пильно і безтямно, очікувально.
— Петрику…
— Мовчи. Навіщо ти говориш завжди у цей час!
— Та коли ж мені і поговорити з вами, як не в цей час! Я не буду більше губи стискати… Присягніться, що у вас нікого немає у Москві…
— Не обіймай мене так за шию.
— Ніхто в житті не буде так любити вас. Ось ви у мене закохались, а я ніби і сама в себе закохалась, усе радію за себе. А якщо ви мене кинете…
Вискочивши з гарячим обличчям під навіс заднього ґанку у заметіль, вона, стоячи, присіла на мить, потім кинулась назустріч білим вихорам на передній ґанок, потопаючи вище голих колін.
У передпокою пахло самоваром. Стара покоївка, сидячи на рундуці під високим вікном у снігу, сьорбала з блюдечка і, не відриваючись від нього, скосилася на неї:
— Куди це тебе носило? Вся заліплена снігом.
— Петру Миколайовичу чай подавала.
— Що ж ти йому в людську, чи що, подавала? Знаємо ми твій чай!
— Ну, знаєте, і на здоров'я. Пані встали?
— Надумалась! Раніше за тебе.
— І все чомусь ви сердитесь!
І, щасливо зітхнувши, вона пішла за перегородку, за своєю чашкою, і ледь чутно заспівала там:
Уж как выйду я в сад,
Во зеленый сад,
Во зеленый сад гулять,
Свово милова встречать…
Вдень, сидячи в кабінеті за книгою, слухаючи все той же шум, який то слабшав, то загрозливо зростав навколо будинку, що все більше тонув у снігах серед молочної білизни, яка неслася з усіх боків, він думав: як стихне, відразу поїду.
Ввечері він знайшов хвилину сказати їй, щоб вона прийшла до нього пізньої ночі, коли дім міцніше усього спить, — на всю ніч, до ранку. Вона похитала головою, подумала і сказала: добре. Це було дуже страшно, але тим солодше. Те ж саме відчував і він. І ще хвилювала жалість до неї: і не знає, що це їх остання ніч!
Вночі він то засинав, то в тривозі прокидався: чи наважиться прийти? Пітьма дому, шум навколо цієї пітьми, трясуться віконниці, в печі раз-у-раз завиває… Раптом він від страху отямився: не почув, — почути її у тій злочинній обережності, з якою вона пробиралася у густій темряві по дому, було неможливо, — не почув, а відчув, що вона, невидима, вже стоїть біля тахти. Він простягнув руки. Вона мовчки пірнула під ковдру до нього. Він чув, як стукає її серце, відчував її замерзлі босі ноги і шепотів найгарячіші слова, які тільки міг знайти і вимовити.
Вони довго лежали так, груди до грудей, цілуючись так міцно, що боляче було зубам. Вона пам'ятала, що він не велів їй стискати рот, і, намагаючись догодити йому, розкривала його, як галченя.
— Ти либонь зовсім не спала?
Вона відповіла радісним шепотом:
— Ні хвилиночки. Все чекала…
Намацавши на столику сірники, він запалив свічку. Вона ахнула у страху:
— Петрику, що ж це ви зробили? Ану ж бо стара прокинеться, побачить світло…
— Чорт з нею, — сказав він, дивлячись на її зашаріле личко. – Чорт з нею, я хочу бачити тебе…
Взявши її, він не зводив з неї очей. Вона прошепотіла:
— Я боюсь, — що це ви на мене так дивитесь?
— А те, що кращої за тебе немає на світі. Ця голівка з цією маленькою косою круг неї, як у молоденької Венери…
Очі її засяяли сміхом, щастям:
— Яка це Вінера?
— Та вже така… І ця сорочечка…
— А ви купіть мені міткалеву… Напевне, ви справді мене дуже любите?
— Нітрохи не люблю. І знову ти пахнеш чи то перепелом, чи то сухою коноплею…
— Чому ж вам це подобається? От ви казали, що я завжди говорю в цей час… а тепер… самі говорите…
Вона почала все міцніше притискати його до себе, хотіла ще щось сказати і вже не могла…
Потім він погасив свічу і довго лежав мовчки, курив і думав: а все-таки треба сказати, жахливо, але треба! І ледь чутно почав:
— Танечко…
— Що? – так само таємниче спитала вона.
— Адже мені треба їхати…
Вона навіть підвелась:
— Коли?
— Все-таки скоро… дуже скоро… У мене є невідкладні справи…
Вона впала на подушку:
— Господи!
Якісь його справи десь там, у якійсь Москві, викликали в неї щось подібне до благоговіння.
