Темні алеї (збірка) - Бунін Іван
Вчора ввечері на селі був шум, крик, боязке гавкання і виск собак: з дивовижною зухвалістю, коли по хатах вже вечеряли, вовк зарізав у одному дворі вівцю і мало не заніс її – вчасно вискочили на собачий ґвалт мужики з палицями і відбили її, вже здохлу, з розірваним боком. Тепер панянка нервово регоче, запалює і кидає в темряву сірники, весело вигукуючи:
— Вовків боюся!
Сірники освітлюють видовжене, грубувате лице юнака і її збуджене личко з широкими вилицями. Вона кругло, по-малоросійськи, пов'язана червоною хусткою, вільний виріз червоної ситцевої сукні відкриває її круглу, міцну шию. Хитаючись на бігу візка, вона палить і кидає в темряву сірники, немов не помічаючи, що гімназист обіймає її і цілує то в шию, то в щічку, шукає її губи. Вона відсуває його ліктем, він навмисно голосно і просто, маючи на увазі хлопця на козлах, говорить їй:
— Віддайте сірники. Мені нічим буде прикурити.
— Зараз, зараз! – кричить вона, і знову спалахує сірник, потім зірниця, і пітьма ще густіше сліпить теплою чорнотою, в якій усе здається, що візок котиться назад. Нарешті вона поступається йому довгим цілунком в губи, як враз, поштовхом мотнувши їх обох, візок ніби натикається на щось – хлопець круто осаджує коней.
— Вовки! – вигукує він.
В очі б'є заграва пожежі вдалині праворуч. Візок стоїть навпроти того ліска, що відкривався при зірницях. Лісок від заграви став тепер чорним і весь невиразно тремтить, як тремтить і все поле перед ним в похмуро-червоному трепету від того полум'я, що, жадібно злітаючи в небо, палає поміж хиткими тінями диму десь у версті від візка, нуртує все жаркіше і грізніше, охоплює горизонт все вище і ширше, — здається, що жар його вже доходить до обличчя, до рук, видно навіть над чорнотою землі червоне переплетення якогось згорілого даху. А під стіною лісу стоять, багрово сіріючи, три великих вовка, і в очах у них миготить то наскрізний зелений блиск, то червоний, — прозорий і яскравий, як гарячий сироп варення з червоної смородини. І коні, гучно захрипівши, раптом диким галопом кидаються вбік, ліворуч, по ріллі; хлопець, на віжках, валиться назад, а візок, зі стуком і тріском, мотаючись, б'ється по скибах…
Десь над яром коні ще раз зметнулись, та вона, скочивши, встигла вирвати віжки із рук ошелешеного хлопця. Тут вона з розмаху полетіла у козли і розсікла щоку об щось залізне. Так і залишився на все життя легкий шрам у куті її губ, і, коли у неї питали, звідки він, вона з задоволенням посміхалась.
— Діла давно минулих днів! – говорила вона, згадуючи те давнє літо, серпневі сухі дні і темні ночі, молотьбу на току, ожереди нової пахучої соломи і неголеного гімназиста, з яким вона лежала в них вечорами, дивлячись на яскраво-миттєві дуги зірок, що падали. – Вовки злякали, коні понесли, — говорила вона. – А я була гаряча, відчайдушна, кинулась зупиняти їх…
Ті, кого вона ще не раз любила у житті, казали, що нема нічого милішого за цей шрам, схожий на тонку постійну посмішку.
7.10.40
ВІЗИТНІ КАРТКИ
Був початок осені, по спустілій Волзі біг пароплав "Гончаров". Завітали ранні холоди, туго і швидко дув назустріч, по сірих розливах її азійського простору, з її східних, вже рудих берегів, студений вітер, який шарпав прапор на кормі, капелюхи, картузи і одяг тих, що ходили по палубі, зморщував їм обличчя, бив у рукави і поли. І безцільно та нудно проводжала пароплав єдина чайка – то летіла, дещо схилившись на гострих крилах, відразу за кормою, то косо відлітала вбік, у далеч, ніби не знаючи, що з собою робити в цій пустелі великої ріки і сірого осіннього неба.
І пароплав був майже порожнім, — тільки артіль мужиків на нижній палубі, а по верхній ходили вперед і назад, зустрічаючись і розходячись, всього троє: ті двоє із другого класу, що обидва пливли кудись у одне місце і були нерозлучні, гуляли завжди разом, все про щось діловито розмовляли і були схожі один на одного непомітністю, і пасажир першого класу, чоловік років тридцяти, письменник, що недавно уславився, помітний своєю чи то печальною, чи то сердитою серйозністю і почасти зовнішністю: він був високий, міцний, — навіть злегка гнувся, як деякі сильні люди, — гарно одягнений і своєрідно красивий: брюнет того східно-руського типу, що зустрічається в Москві серед її старовинного торгового люду; він і вийшов з цього люду, хоч нічого спільного з ним вже не мав.
Він самотньо ходив твердим кроком, у дорогому і міцному взутті, в чорному шевйотовому пальто і клітчастій англійській каскетці, крокував туди і сюди, то назустріч вітру, то під вітер, дихаючи цим сильним повітрям осені і Волги. Він доходив до корми, стояв на ній, дивлячись на ріку, що розстилалася і бігла сірими брижами позаду пароплава, і знову, різко повернувшись, ішов до носу, на вітер, нагинаючи голову у роздутій каскетці і слухаючи розмірений стук колісних плиць, з яких скляним полотном скочувалась і шуміла вода. Нарешті він раптом зупинився і похмуро посміхнувся: з'явився на сходах з нижньої палуби, з третього класу, чорний дешевенький капелюшок і під ним виснажене, миле обличчя тої, з якою він випадково познайомився вчора ввечері. Він пішов до неї назустріч широким кроком. Піднявшись на палубу, ніяково пішла і вона до нього і теж з посмішкою, хилячись від вітру, що підганяв її, притримуючи худою рукою капелюшок, у легкому пальтечку, під яким були видні тонкі ноги.
— Як зволили почивати? – голосно і мужньо спитав він на ходу.
— Дуже добре! – відповіла вона не в міру весело. – Я завжди сплю, як бабак…
Він затримав її руку у своїй великій руці і подивився їй в очі. Вона з радісним зусиллям зустріла його погляд.
— Що ж ви так заспались, ангеле мій, — сказав він фамільярно. – Добрі люди вже снідають.
— Все мріяла! – відповіла вона жваво, зовсім невідповідно всьому своєму вигляду.
— І про що ж?
— Багато про що!
— Ой, дивіться! "Так тонут маленькие дети, купаясь летнею порой, чеченец ходит за рекой".
— Ось якраз чеченця я і чекаю! – відповіла вона з тою ж веселою жвавістю.
— Ходімо краще горілку пити і їсти уху, — сказав він, думаючи: їй і снідати, мабуть, нема за що.
Вона кокетливо затупала ногами:
— Так, так, горілку! Чортова холоднеча!
І вони швидким кроком пішли у їдальню першого класу, вона попереду, він за нею, вже дещо жадібно оглядаючи її.
Він згадував про неї вночі. Вчора, випадково заговоривши з нею і познайомившись біля борту пароплава, що підходив у сутінках до якогось чорного високого берега, під яким вже були розсипані вогні, він потім посидів з нею на палубі, на довгій лавці, що проходить вздовж кают першого класу, під їх вікнами з білими наскрізними віконницями, але просидів мало і вночі жалкував про це. На своє здивування, він вночі зрозумів, що вже хотів її. Чому? За звичкою дорожнього потягу до випадкових і невідомих супутниць? Тепер, сидячи з нею в їдальні, цокаючись чарками під холодну зернисту ікру з гарячим калачем, він вже знав, чому так приваблює його вона, і нетерпеливо чекав доведення справи до кінця. Через те, що все це – і горілка і її розв'язність – дивно суперечило їй, він внутрішньо хвилювався все більше.
— Ну, ще по єдиній, і шабаш! – говорить він.
— І правда шабаш, — відповідає вона в тон йому. – А прекрасна горілка!
Звичайно, вона розчулила його тим, що так розгубилася вчора, коли він назвав їй своє ім'я, вражена була несподіваним знайомством з відомим письменником, — відчувати і бачити цю розгубленість було, як завжди, приємно, це завжди приваблює в жінці, якщо вона не зовсім дурна і негарна, відразу створює деяку інтимність між тобою і нею, дає сміливість у спілкуванні з нею і вже немов би деяке право на неї. Та не одне це збуджувало його: він, вочевидь, вразив її і як чоловік, а вона його зворушила саме своєю бідністю і щиросердністю. Він вже засвоїв собі безцеремонність з шанувальницями, легкий і швидкий перехід від перших хвилин знайомства з ними до вільності поводження, нібито артистичного, і цю награну простоту розпитувань: хто ви така? звідки? заміжня чи ні? Так розпитував він і вчора – дивився у сутінках вечора на різнобарвні вогні на бакенах, що видовжено відбиваються у темній воді навколо пароплава, на червоно палаюче вогнище на плотах, відчував запах димка звідти, думаючи: "Це треба запам'ятати – у цьому димку відразу ввижається запах ухи", — і розпитував:
— Можна дізнатися, як вас зовуть?
Вона швидко сказала своє ім'я та по-батькові.
— Вертаєтесь звідкись додому?
— Була у Свіяжську у сестри, у неї раптово помер чоловік, і вона, розумієте, залишилась у жахливому стані…
Вона спершу так ніяковіла, що все дивилась кудись вдалину. Потім стала відповідати сміливіше.
— А ви теж заміжня?
Вона якось дивно усміхнулася:
— Заміжня. І, на жаль, вже не перший рік…
— Чому на жаль?
— Вискочила по дурості занадто рано. Не встигнеш оглянутися, як життя пройде!
— Ну, до цього ще далеко.
— На жаль, недалеко! А я ще нічого, нічого не зазнала у житті!
— Ще не пізно спробувати.
І тут вона раптом з усмішкою струснула головою:
— І спробую!
— А хто ваш чоловік? Чиновник?
Вона махнула рукою:
— Ах, дуже хороший і добрий, але, на жаль, зовсім нецікава людина… Секретар нашої земської повітової управи…
"Яка мила і нещасна!" — подумав він і дістав портсигар:
— Хочете цигарку?
— Дуже!
І вона невміло, але відважно, закурила, швидко, по-жіночому затягуючись. І в ньому ще раз затремтіла жалість до неї, до її розв'язності, а разом з жалістю – ніжність і пристрасне бажання скористатися її наївністю і запізнілою недосвідченістю, яка, він вже відчував, неодмінно з'єднається з надзвичайною сміливістю. Тепер, сидячи в їдальні, він з нетерпінням дивився на її худорляві руки, на зів'яле і через це ще більш зворушливе личко, на буйне, сяк-так зібране темне волосся, яким вона все струшувала, знявши чорного капелюшка і скинувши з плечей, з бумазейної сукні, сіре пальтечко. Його розчулювала і збуджувала та відвертість, з якою вона говорила з ним вчора про своє сімейне життя, про свій немолодий вік, і те, що вона раптом так посмілішала тепер, робить і говорить якраз те, що так дивно їй не пасує. Вона злегка розчервонілась від горілки, навіть бліді губи її стали рожевими, очі налились сонно-насмішкуватим блиском.
— Знаєте, — сказала вона раптом, — ось ми говорили про мрії; знаєте, про що я більш за все мріяла гімназисткою? Замовити собі візитні картки! Ми зовсім збідніли тоді, продали залишки майна і переїхали до міста, і мені зовсім нікому було давати їх, а як я мріяла! Жахливо безглуздо…
Він стиснув зуби і міцно взяв її ручку, під тонкою шкірою якої відчувались усі кісточки, та вона, зовсім не зрозумівши його, сама, як досвідчена облесниця, піднесла її до його губ і млосно подивилась на нього.
— Ходімо до мене…
— Ходімо… Тут справді щось душно, накурено!
І, струснувши волоссям, взяла капелюшок.
Він в коридорі обійняв її.
