Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Іноді там щось обережно шаруділо. Вона підіймала голову:

— Чекай, що це?

— Не бійся, це, певно, жаба виповзає на берег. Або їжак у лісі…

— А якщо козерог?

— Який козерог?

— Я не знаю. Та ти тільки подумай: виходить з лісу якийсь козерог, стоїть і дивиться… Мені так хороше, мені хочеться базікати страшні дурниці!

І він знову притискав до губ її руки, іноді як щось священне цілував холодні груди. Якою зовсім новою істотою стала вона для нього! І стояло і не гасло за пітьмою низького лісу зеленувате напівсвітло, що слабко відбивалося вдалині у плоскій поверхні води, різко, селерою пахли росисті прибережні рослини, таємниче, благально нили невидимі комарі – і літали, літали з таким тріском над човном і далі, над цією нічною світлою водою, страшні, безсонні бабки. І все десь невідомо що шаруділо, повзло, продиралося…

Через тиждень він був обурливо, з ганьбою, приголомшений жахом раптової розлуки, вигнаний із дому.

Якось після обіду вони сиділи у вітальні і, торкаючись головами, дивились картинки у старих номерах "Ниви".

— Ти мене ще не розлюбила? – тихо питав він, роблячи вигляд, що уважно дивиться.

— Дурний. Жахливо дурний! – шепотіла вона.

Раптом почулись м'які швидкі кроки – і на порозі стала в чорному шовковому пошарпаному халаті і витертих сап'янових черевиках її божевільна мати. Чорні очі її трагічно блищали. Вона вбігла, немов на сцену, і крикнула:

— Я все зрозуміла! Я відчувала, я слідкувала! Негіднику, їй не бути твоєю!

І, скинувши вгору руку в довгому рукаві, оглушливо вистрілила із старовинного пістолета, яким Петрик лякав горобців, заряджаючи його тільки порохом. Він, у диму, кинувся до неї, схопив її чіпку руку. Вона вирвалась, ударила його пістолетом в чоло, до крові розсікла йому брову, жбурнула ним у нього і, чуючи, що по дому біжать на крик і постріл, стала кричати з піною на синіх губах ще театральніше:

— Тільки через мій труп переступить вона до тебе! Якщо втече з тобою, того ж дня повішусь, кинусь із даху! Негіднику, геть з мого дому! Маріє Вікторівно, обирайте: мати чи він!

Вона прошепотіла:

— Ви, ви, мамо…

Він отямився, відкрив очі – так само неухильно, загадково, могильно дивилося на нього із чорної темряви синьо-лілове вічко над дверима, і так само неухильно рвався вперед, швидко нісся, пружинячи і розгойдуючись, вагон. Вже далеко, далеко лишився той печальний полустанок. І вже цілих двадцять років тому було все це – переліски, сороки, болота, латаття, вужі, журавлі… Так, адже були ще й журавлі – як же він забув про них! Усе було дивне в те дивовижне літо, дивна і пара якихось журавлів, що час від часу прилітали звідкись на прибережжя болота, і те, що вони тільки її одну підпускали до себе і, вигинаючи тонкі, довгі шиї, з дуже строгою, але прихильною цікавістю дивились на неї згори, коли вона, м'яко і легко розігнавшись до них у своїх різнокольорових чуньках, раптом сідала перед ними навпочіпки, розпустивши на вологій і теплій зелені прибережжя свій жовтий сарафан, і з дитячим захватом заглядала у їх прекрасні і грізні чорні зіниці, оточені кільцем темно-сірої райдужки. Він дивився на неї і на них здаля, в бінокль, і чітко бачив їх маленькі блискучі голівки, — навіть їх кістяні ніздрі, шпари їх міцних, великих дзьобів, якими вони з одного удару вбивали вужів. Їх куці тулуби з пухнастими жмутиками хвостів були туго вкриті сталевим пір'ям, лускаті тростини ніг надміру довгі і тонкі – у одного зовсім чорні, у іншого зеленуваті. Іноді вони обоє годинами стояли на одній нозі у незрозумілій непорушності, іноді знічев'я підстрибували, розкриваючи великі крила; а то поважно прогулювались, виступали повільно, розмірено, піднімали лапи, стиснувши три їх пальці, а ставили, розсуваючи їх, як хижі кігті, і весь час хитали голівками… Втім, коли вона підбігала до них, він вже ні про що не думав і нічого не бачив – бачив тільки її розпущений сарафан, здригаючись у смертній знемозі при думці про її смугле тіло під ним, про темні родимки на ньому. А в той останній їх день, коли вони востаннє сиділи поруч у вітальні на дивані, над томом старої "Ниви", вона теж тримала в руках його кашкет, притискала його до грудей, як тоді, у човні, і говорила, зблискуючи йому в очі радісними чорно-дзеркальними очима:

— А я так люблю тебе тепер, що мені немає нічого милішого навіть цього запаху всередині кашкета, запаху твоєї голови і твого гидкого одеколону!

-----------------------------------

За Курськом, у вагоні-ресторані, коли після сніданку він пив каву з коньяком, дружина сказала йому:

— Що це ти стільки п'єш? Це вже, здається, п'ята чарка. Все ще сумуєш, згадуєш свою дачну дівицю з кістлявими ступнями?

— Сумую, сумую, — відповів він, неприємно усміхаючись. – Дачна дівиця… Amata nobis quantum amabitur nulla. (Кохана нами, як ніяка інша коханою не буде).

— Це на латині? Що це значить?

— Цього тобі не потрібно знати.

— Який ти грубий, — зневажливо сказала вона, зітхнувши, і стала дивитись у сонячне вікно.

27 вересня 1940

КРАСУНЯ

Чиновник Казенної палати, літній вдівець, одружився з молоденькою красунею, дочкою військового начальника. Він був мовчазний і скромний, а вона знала собі ціну. Він був худорлявий, високий, сухотної статури, носив окуляри кольору йоду, говорив дещо глухувато і, якщо хотів сказати щось голосніше, зривався на фальцет. А вона була невеличка, відмінно і міцно складена, завжди гарно одягнена, дуже уважна і хазяйновита по дому, погляд мала зіркий. Він здавався настільки ж нецікавим у будь-якому відношенні, як більшість губернських чиновників, але й першим шлюбом був жонатий на красуні – і всі тільки руками розводили: за що і чому йшли за нього такі?

І от друга красуня спокійно зненавиділа його семирічного хлопчика від першої, зробивши вигляд, що зовсім не помічає його. Тоді і батько, зі страху перед нею, теж прикинувся, ніби у нього нема і ніколи не було сина. І хлопчик, від природи жвавий, ласкавий, став у їх присутності боятися слово сказати, а там і зовсім причаївся, зробився немов би неіснуючим в домі.

Відразу після весілля його перевели спати із батьківської спальні на диванчик у вітальню, невелику кімнату поруч із їдальнею, обставлену синіми бархатними меблями. Але сон у нього був неспокійний, він щоночі збивав простирадло і ковдру на підлогу. І незабаром красуня сказала покоївці:

— Це неподобство, він весь бархат на дивані зітре. Стеліть йому, Настя, на підлозі, на тому матраці, який я звеліла вам сховати у велику скриню покійної барині у коридорі.

І хлопчик, у своїй цілковитій самотності на всьому світі, почав жити зовсім самостійним, зовсім відокремленим від усього дому життям, — нечутним, непомітним, однаковим з дня на день: покірно сидить собі в куточку вітальні, малює на грифельній дошці будиночки або читає по складах усе одну й ту саму книжечку з картинками, куплену ще при покійній мамі, дивиться у вікна… Спить він на підлозі між диваном і діжкою з пальмою. Він сам стелить собі постельку ввечері і сам старанно збирає, згортає її вранці і відносить у коридор в мамину скриню. Там сховане і все інше його добро.

23.9.40

ДУРНЕНЬКА

Дияконів син, семінарист, що приїхав у село до батьків на канікули, прокинувся якось темної гарячої ночі від жорстокого тілесного збудження і, полежавши, розпалив себе ще більше уявою: вдень, перед обідом, піддивлявся з прибережного лозняку над заводдю річки, як приходили туди з роботи дівки і, скидаючи зі спітнілих білих тіл через голову сорочки, з шумом і реготом, задираючи лиця, вигинаючи спини, кидались у блискучу воду; потім, не володіючи собою, встав, прокрався в темряві через сінці в кухню, де було чорно і жарко, як у напаленій печі, намацав, протягуючи вперед руки, нари, на яких спала кухарка, бідна, безрідна дівка, яку вважали дурненькою, і вона, від страху, навіть не крикнула. Жив він із нею з тих пір все літо і нажив хлопчика, який і став рости при матері в кухні. Диякон, диякониха, сам батюшка і весь його дім, вся сім'я крамаря і урядник з дружиною, всі знали, від кого цей хлопчик, і семінарист, приїжджаючи на канікули, не міг його бачити від злісного сорому за своє минуле: жив з дурненькою!

Коли він закінчив курс, — "блискуче!", як усім розповідав диякон, — і знову приїхав до батьків на літо перед вступом у академію, вони у перше ж свято зізвали до чаю гостей, щоб похизуватися перед ними майбутнім академіком. Гості також говорили про його блискуче майбутнє, пили чай, їли різні варення, і щасливий диякон завів серед їх жвавої бесіди грамофон, що спершу зашипів, а потім голосно закричав. Усі замовкли і з посмішками задоволення стали слухати завзяті звуки "По улице мостовой", як раптом в кімнату влетів і незграбно, не в лад затанцював, загупав кухарчин хлопчик, якому мати, думаючи всіх розчулити ним, шепнула здуру: "Біжи, потанцюй, дитино". Всі розгубились від несподіванки, а дияконів син, почервонівши, кинувся на нього, як тигр, і з такою силою жбурнув його геть з кімнати, що хлопчик сторчака покотився у вітальню.

Другого дня диякон і диякониха, на його вимогу, кухарку прогнали. Вони були люди добрі і жалісливі, дуже звикли до неї, полюбили її за безвідмовність, покірність і всіляко просили сина змилостивитися. Та він залишився непохитний, і його не посміли не послухати. Надвечір кухарка, тихо плачучи і тримаючи в одній руці свій вузлик, а в другій ручку хлопчика, пішла з двору.

Все літо після того вона ходила з ним по хуторах і селах, жебраючи іменем Христа. Вона обносилась, обшарпалась, спеклася на вітрі і сонці, схудла до кісток і шкіри, але була невтомна. Вона йшла боса, із торбою з ряднини через плече, підпираючись високою палицею, і в селах мовчки кланялася перед кожною хатою. Хлопчик ішов за нею позаду, теж з мішком через плече, в її старих черевиках, розбитих і затверділих, як ті опорки, що валяються де-небудь у яру.

Він був виродком. У нього було велике, плоске тім'я в кабанячій червоній шерсті, носик приплющений, з широкими ніздрями, очі горіхові і дуже блискучі. Та коли він усміхався, він був дуже милим.

28.9.40

АНТІГОНА

В червні, з маєтку матері, студент поїхав до дядька і тітки, — треба було відвідати їх, дізнатись, як вони поживають, чи здоровий дядько – генерал, що позбувся ніг.