Темні алеї (збірка) - Бунін Іван

Вірогідно, стерво, що дуже береже себе і знає собі ціну. І скоріш за все дурна… Але яка ж гарна! І знову ночувати поруч з нею! Він встав, відчинив скляні двері на кам'яні сходи у парк, почув тьохкання солов'їв за його шумом, але тут так понесло прохолодним вітром по якихось молодих деревах ліворуч, що він скочив у кімнату. Кімната потемніла, вітер летів по цих деревах, пригнув їх свіжу зелень, і скло дверей і вікон заіскрилося гострими бризками дрібного дощу.

— А їм усе байдуже! – голосно сказав він, слухаючи то далеке, то близьке тьохкання солов'їв, що долітало з усіх боків з-за вітру. І тої ж хвилини почув рівний голос:

— Добрий день.

Він поглянув і оторопів: в кімнаті стояла вона.

— Прийшла поміняти книгу, — сказала вона з привітною незворушливістю. – Тільки й радощів, що книги. – додала вона з легкою посмішкою і підійшла до полиць.

Він пробурмотів:

— Добрий день. Я і не чув, як ви ввійшли.

— Дуже м'які килими, — відповіла вона і, обернувшись, вже довго подивилась на нього своїми некліпаючими сірими очима.

— А що ви любите читати? – запитав він, трохи сміливіше зустрічаючи її погляд.

— Зараз читаю Мопассана, Октава Мірабо…

— Ну так, це зрозуміло. Мопассан усім жінкам подобається. У нього все про любов.

— А що ж може бути кращим за любов?

Голос її був скромним, очі тихо посміхались.

— Любов, любов! – сказав він зітхаючи. – Бувають дивні зустрічі, але… Ваше ім'я, по-батькові, сестро?

— Катерина Миколаївна. А ваше?

— Зовіть мене просто Павликом, — відповів він, все більше смілішаючи.

— Ви думаєте, що я вам теж у тітки годжуся?

— Дорого б я дав мати таку тьотю! Поки що я тільки ваш нещасний сусід.

— Невже це нещастя?

— Я чув вас нині вночі. Ваша кімната, виявляється, поруч з моєю.

Вона байдуже засміялася:

— І я вас чула. Недобре підслухувати і піддивлятися.

— Яка ви недозволенно гарна! – сказав він, розглядаючи впритул її сірі очі, матову білизну її обличчя і лиск темного волосся під білою косинкою.

— Ви так вважаєте? І хочете не дозволити мені бути такою?

— Так. Одні ваші руки можуть з розуму звести…

І він з веселою зухвалістю схопив лівою рукою її праву руку. Вона, стоячи спиною до полиць, поглянула через його плече у вітальню і не відняла руки, дивлячись на нього з дивною усмішкою, ніби чекаючи: ну, а далі що? Він, не випускаючи її руки, міцно стиснув її, відтягуючи донизу, правою рукою охопив її поясницю. Вона знову поглянула через його плече і злегка відкинула голову, немов би захищаючи лице від поцілунку, але притиснулась до нього вигнутим станом. Він, з трудом переводячи подих, потягнувся до її напіврозкритих вуст і посунув її до дивану…

Наступного ранку він прокинувся в її постелі – вона повернулася в нагрітій за ніч, зім'ятій постільній білизні на спину, закинувши голу руку за голову. Він розплющив очі і радісно зустрів її відвертий погляд, із запамороченням відчув терпкий запах її пахви.

У двері хтось квапливо постукав.

— Хто там? – спокійно спитала вона, не відштовхуючи його. – Це ви, Маріє Іллівно?

— Я, Катерино Миколаївно.

— В чому справа?

— Дозвольте ввійти, боюсь хто-небудь мене почує, побіжить і налякає генеральшу…

Коли він заскочив у свою кімнату, вона не поспішаючи повернула ключ у замку.

— Його превосходительству щось недобре, треба, думаю, зробити догляд, — зашепотіла, входячи, Марія Іллівна, — слава богу, генеральша ще спить, ідіть скоріше…

Очі Марії Іллівни вже круглилися, як у змії: вона раптом побачила біля ліжка чоловічі туфлі, — студент утік босим. І вона теж побачила туфлі і очі Марії Іллівни.

Перед сніданком вона пішла до генеральші і сказала, що змушена раптом поїхати: почала спокійно брехати, що одержала листа від батька, — звістку, що її брат тяжко поранений у Маньчжурії, що вдівець-батько зовсім один у такому горі...

— Ах, як я розумію вас! – сказала генеральша, що вже все знала від Марії Іллівни. Ну що ж робити, їдьте. Тільки пошліть зі станції депешу лікарю Кривцову, щоб він негайно приїхав і побув у нас, доки ми знайдемо іншу сестру…

Потім вона постукала до студента і сунула йому записку: "Все пропало, я від'їжджаю. Стара побачила біля ліжка ваші туфлі. Не згадуйте лихим словом".

За сніданком тьотя була тільки трішки печальна, та говорила з ним наче й не було нічого.

— Ти чув? Сестра від'їжджає до батька, він один, брат її тяжко поранений.

— Чув, тьотю. От нещастя ця війна, скільки горя усюди. А що все-таки було з дядею?

— Ах, слава богу, нічого серйозного. Він жахливо недовірливий. Нібито серце, але все це від шлунку…

О третій годині Антігону відвезли трійкою на станцію. Він, не піднімаючи очей, попрощався з нею на пероні, нібито випадково вибігши, щоб наказати осідлати коня. Він готовий був кричати від відчаю. Вона помахала йому з коляски рукавичкою, сидячи вже не в косинці, а в гарненькому капелюшку.

2.10.40

СМАРАГД

Нічна синя чорнота неба, по якій тихо пливуть хмарки, всюди білі, а біля високого місяця голубі. Придивишся – не хмарки пливуть – місяць пливе, і біля нього, разом з ним, ллється золота сльоза зірки: місяць плавно здіймається у висоту, якій немає дна, і підносить з собою все вище і вище зірку.

Вона боком сидить на підвіконні відкритого вікна і, відхиливши голову, дивиться вгору – голова у неї трохи паморочиться від руху неба. Він стоїть біля її колін.

— Який це колір? Не можу визначити! А ви, Толю, можете?

— Колір чого, Кісо?

— Не називайте мене так, я вже тисячу раз говорила вам…

— Слухаюсь, Ксеніє Андріївно.

— Я кажу про це небо поміж хмарок. Який дивний колір! І страшний і дивний. От вже справді небесний, на землі такого немає. Смарагд якийсь.

— Якщо він у небі, то, звичайно, небесний. Тільки чому смарагд? І що таке смарагд? Я його в житті ніколи не бачив. Вам просто це слово подобається.

— Так. Ну, я не знаю, — може, не смарагд, а яхонт… Тільки такий, що, певне, тільки в раю буває. І коли ось так дивишся на все це, як же не вірити, що є рай, ангели, божий престол…

— І золоті груші на вербі…

— Який ви зіпсований, Толю. Правду каже Марія Сергіївна, що найгірша дівчина все-таки краща за всякого молодого чоловіка.

— Сама істина глаголить її вустами, Кісо.

Сукенка на ній ситцева, рябенька, черевики дешеві; литки і коліна повні, дівочі, кругла голівка з невеликою косою круг неї так мило відкинута назад… Він кладе руку на її коліно, другою обіймає її за плечі і напівжартома цілує у привідкриті губи. Вона тихо звільняється, знімає його руку з коліна.

— Що таке? Ми образились?

Вона притискається потилицею до лутки вікна, і він бачить, що вона, прикусивши губу, стримує сльози.

— Та в чому справа?

— Ах, облиште мене…

— Та що сталося?

Вона шепоче:

— Нічого…

І, скочивши з підвіконня, біжить геть.

Він знизує плечима:

— Дурна до святості!

3.10.40

ГІСТЬ *

* переклад цього твору українською поки відсутній; подаємо російською. В рукописі твір має назву "Паша", за ім'ям основної героїні. В остаточній редакції її звуть Саша.

Гость позвонил раз, другой – за дверью тихо, никакого ответа. Нажал кнопку еще, звоня долго, настойчиво, требовательно – послышались тяжело бегущие шаги – и отворила и с недоумением смотрит невысокая, плотная, как рыба, девка, вся пахнущая чадом кухни: мутные волосы, в толстых ушных мочках дешевые сережки с бирюзой, чухонское лицо в рыжих веснушках, налитые сизой кровью и точно масленые руки. Гость быстро, сердито и весело напал на нее:

– Что ж ты не отворяешь? Спала, что ли?

– Никак нет, с кухни ничего не слышно, очень плита шумит, – ответила она, продолжая растерянно глядеть на него: он худ, смугл, зубаст, в черной жесткой бородке, с пронзительными глазами; на руке серое пальто на шелковой подкладке, серая шляпа сдвинута со лба.

– Знаем мы вашу кухню! Верно, у тебя пожарный кум сидит?

– Никак нет…

– Ну то-то же, смотри у меня!

Говоря, он быстро взглянул из прихожей в освещенную солнцем гостиную с гранатовыми бархатными креслами и портретом широкоскулого Бетховена в простенке.

– Да ты кто такая?

– Как кто?

– Новая кухарка?

– Так точно…

– Фекла? Федосья?

– Никак нет… Саша.

– И господ, значит, нет дома?

– Барин в редакции, а барыня поехали на Васильевский остров… в эту, как ее? воскресную школу.

– Досадно. Ну ничего, завтра еще зайду. Так скажи им: мол, приходил страшный, черный господин, Адам Адамыч. Повтори, как я сказал.

– Адам Адамыч.

– Правильно, фламандская Ева. Смотри же помни. А пока вот что…

Он живо еще раз оглянулся, бросил пальто на вешалку возле сундука:

– Иди-ка скорей сюда.

– Зачем?

– Вот увидишь…

И в одну минуту, со шляпой на затылок, повалил ее на сундук, вскинул подол с красных шерстяных чулок и полных колен цвета свеклы.

– Барин! Я на весь дом закричу!

– А я тебя задушу. Смирно!

– Барин! Ради господа… Я невинная!

– Это не беда. Ну, поехали!

И через минуту исчез. Стоя у плиты, она с упоением тихо плакала, потом стала рыдать и все громче, рыдала долго, до икоты, до самого завтрака, до хозяйского звонка. Барыня, молоденькая, в золотом пенсне, энергичная, уверенная в себе, быстрая, приехала первая. Войдя, тотчас спросила:

– Никто не заходил?

– Адам Адамыч.

– Ничего не велел передать?

– Никак нет… Завтра, сказали, еще зайдут.

– А что это ты вся заплаканная?

– От луку…

Ночью в кухне, блиставшей чистотой, новыми бумажными фестончиками по краям полок и красной медью расчищенных кастрюль, горела на столе лампочка, было очень тепло от не остывшей еще плиты, приятно пахло остатками кушаний под соусом с лавровым листом, милой обыденной жизнью. Забыв погасить лампочку, она крепко спала за своей перегородкой – как легла не раздеваясь, так и заснула, в сладкой надежде, что Адам Адамыч завтра опять придет, что она увидит его страшные глаза и что, бог даст, господ опять не будет дома.

Но утром он не пришел. А за обедом барин сказал барыне:

– А знаешь, Адам уехал в Москву. Мне Благосветлов сказал. Верно, забегал вчера проститься.

3 октября 1940

ВОВКИ

Пітьма теплої серпневої ночі, ледве видні тьмяні зірки, що де-не-де миготять в захмареному небі. М'яка, нечутна від глибокого пилу дорога в полі, по якій котиться візок з двома молодими сідоками – дрібнопомісною панянкою і юнаком гімназистом. Похмурі зірниці освітлюють інколи пару робочих коней зі сплутаними гривами, що рівно біжать у простій упряжі, картуз і плечі хлопця в плоскінній сорочці на козлах, на мить відкривають попереду поля, спустілі після робочої пори, і дальній печальний лісок.