Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Почалось дивне явище — вітер поволі слабшав, а брижі все збільшувались. На середині шляху в повітрі настало повне затишшя, паруси обвисли, як шмаття, а бот зовсім зупинився. Але кругом, на всьому просторі протоки між островами, вода вирувала, як окріп у каструлі на пекучому вогні. Тут не було правильного чергування хвиль, які звичайно ходять по морю. Короткі і круті, ніби виштовхувані знизу, вони дибилися на висоту до двадцяти п'яти футів, і, як кудлаті велетні, з люттю обрушувались одна на одну, роздрібнюючись і обливаючи людей солоними бризками.

Усе це походило від того, що тут стикалися дві протилежні течії: одна — холодна з Охотського моря, друга — тепла з боку Великого океану. Таким чином океан і море провадили тут віковічну боротьбу. Багато морів уже поглинув Великий океан і ще хотів поглинути одне, але воно відгородилося від нього Курильським пасмом. В цій битві море висунуло проти океану острови, наче неприступні фортеці, а протоки між ними були ареною запеклого бою. Утлий бот з російськими моряками потрапив тут у суперечку стихій і на собі відчував бурхливу війну течій, що натискали одна на одну з двох боків — від моря і океану. Він повертався, крутився, танцював на хвилях, але не рухався з місця, наче стояв на приколі.

— Знову ми в мертвому просторі! — з досадою сказав командир. Моряки зрозуміли, що справа їхня погана, і почали щосили гребти.

Однак вони не могли на веслах справитися з натиском води, щоб спрямувати бот по своєму шляху: він бовтався, як тріска в ополонці. Багатьох з команди це доводило до відчаю, вони не знали, що робити, як не знали й того, чи довго будуть перебувати в такому становищі. Була загроза, що бот може розвалитися. Частина людей відливала воду, інші поправляли ті місця в пазах, де ослабла конопатка.

Минуло декілька годин.

— Вся наша надія на вітер,— ослаблим голосом сказав Трегубов, похмуро оглядаючи стомлену команду.

Рульовий Рекстен, що дрімав напівлежачи, відкрив карі очі, сунув у рот вказівний палець правої руки і потім підняв його високо вгору над собою. На мокрому пальці він відчув холодок від легкого подуву південного вітерця, якого інакше ніяк не можна було відчути.

— Ага! Скоро рушимо, ваше благородіє! Поки ледве-ледве віє попутний зюйд. Мабуть, розійдеться.

Від вживання солоних консервів всім дуже хотілося пити, але вдосталь прісної води не видавалось. Люди починали курити, підганяли матроса Леконцева швидше розігрівати чайника на його саморобній залізній пічці, влаштованій в носовій частині на камінні. Від розпаленого вугілля потягло димком, запах його був приємний морякам, він нагадував мирне домашнє життя на далекій батьківщині.

— Самоваром запахло! — зітхнувши, сказав хтось.— Зараз би цілий самовар сам випив за одним заходом.

— Чи прийдеться нам взагалі попити чаю вдома?..— відповів інший голос.

Слабкий південний вітерець став відчутним для всіх. На щоглі спішно підняли парус. А коли закипів чайник і Леконцев почав урочисто розливати чай по кухлях, налетів сильний шквал, вдарив у парус і різко хитнув бот вбік. Збитий з ніг поштовхом, Леконцев повиснув за бортом, тільки стиснені в тісноті ноги вдержали його від падіння у воду, але чайник з окропом вирвався з його рук, впав за борт і потонув. Матроси вибухли лайкою. Всім було жаль дорогоцінної води, кожна крапля якої була на обліку.

— Не лаятись, а радіти треба. Вітер — рятівник нашого життя,— виправдувався ображений Леконцев, що невдало виконував роль кока.

Хоч яка велика була неприємність втратити чайник з окропом, але причина, що викликала її, одночасно принесла людям і радість: паруси під вітром і на додаток до них весла тепер перемагали зустрічну течію, і бот продовжувавЛти по протоці.

Увечері бот порівнявся з крайнім мисом острова Кунашір, і перед людьми відкрився широкий простір Охотського моря.

Командир вийняв кишеньковий годинник, подивився на нього — стрілка показувала цифру сім. Він наказав повернути до берега, щоб запастися прісною водою,— вона вже кінчалась. Але через деякий час стало ясно видно, як високо підіймався морський прибій, ударяючись об круті кам'янисті обриви острова.

— До берега, мабуть, не приступитися — розіб'ємось. Потерпимо, хлопці, до Сахаліну. Економніше будемо обходитися з водою. А поки що скористаємося з попутного вітру.

В голосі командира бринів жаль.

В морі бот пішов під самими парусами. Вітер розтулювався, а через три години плавання досяг шести балів. Хвилі, посилюючись, переливались через борт. Вночі люди не гребли, але втомились більше, безперервно відливаючи воду.

Вранці, озираючись, вони з подивом помітили, як'недалеко від них були береги. Вершини гір здалеку здавалися ще вищими, ніж вони були зблизька, а з лівого борту привабливо й близько виднілась велика земля. Командир дізнався, що це був острів Ієзо з зручними для стоянки бухтами, де можна перебути й запастися прісною водою. Але підійти до нього, густо заселеного японцями, означало неминуче попасти в полон.

Бот пішов далі. Береги зникали з очей. Вперше люди опинилися у відкритому морі. І для них, що знесилились вже раніше, повільно почали чергуватися дні і ночі, без сну і відпочинку, то підбадьорюючі, то загрозливі. Життя на боті, в якому не було остаточно припинено течу, залежало від капризів погоди, а вона весь час змінювалась. Коли огортав море густий туман, плавання продовжувалось наосліп, і не було можливості визначити своє місце. Вітер, змінюючи напрям, іноді мовби співчував нещасним блукачам і гнав їх по курсу, а іноді немов ставав поперек шляху і не пускав їх вперед. Особливо їм перепало під час нордового шторму. Пронизуючи крижаним холодом, він відкинув їх назад на десятки миль. Всім здалось, що настав кінець. Ця думка особливо лякала їх тому, що їм нічого не було відомо про першу партію, яка подалася на Сахалін, і вони вважали її загиблою. Вони теж чекали такої долі. Але бот якимсь чудом поки що вцілів, і закляклі на ньому люди все ще копошились, перебуваючи по пояс у воді і не перестаючи відливати її за борт. Не було спокою і під час затишшя — доводилось гребти. В тісноті не можна було ні прилягти, ні витягнути затерплі ноги. Навіть у ті рідкі години, коли можна було б заснути, люди сиділи і, скорчившись, тільки дрімали. З того часу, як вони залишили острів Уруп, на них жодного разу не просохла вогка одежа, і вони мокли в солоній воді, як у розсолі. Тіла їхні зморщилися, посиніли.

Команда похмуро мовчала. А якщо хтось починав говорити, то інші не відразу підтримували його, наче не розуміючи, про що йде мова. В словах прохоплювалися думки про інше життя, ніж на цьому страшному боті.

— Той, хто залишиться з нас живий, ніколи не забуде про наші пригоди,— наче крізь сон пробурмотів Кошелєв.

Через хвилину заговорив Леконцев:

— А в мене на батьківщині зараз весна в розпалі: бузок цвіте, солов'ї співають.

— Ех, повалятися б на пахучій травичці, під гарячим сонцем,— мріяв уголос Кошелєв.

— А ну вас до дідька з такими розмовами! — розсердився Кучеренко.

Хвилин десять тривала мовчанка, і знову подав голос Леконцев.

— Чуло моє серце — погано буде. Як мені не хотілося розлучатися з броненосцем!

Слова Леконцева нагадали людям про ескадру. Всіх цікавило питання: що сталося з нею? Ніхто не думав про перемогу над японцями, але всі були певні, що більшість російських кораблів стоїть уже у Владивостоку. І знову думка поверталась до берега:.

— Наші товариші, мабуть, в місті погулюють або в трактирі чайком тішаться.

— А в кого кохані є — тим ще краще.

— А у нас прісної води вдосталь нема.

— Нам хоча б годинки зо три в теплі полежати, руки й ноги розпростати, відпочити...

Кучеренко, намагаючись відвернути команду від тяжких думок, заговорив про інше:

— Знав я одного пана. Великий офіцерський чин мав. Багатства в ньрго за рік не злічити. І простяга був надзвичайний. Коли варили для нього яйця в шкаралупі, то він брав тільки яйця, а бульйон від них віддавав своєму вістовому. Ось які бувають добрі пани.

Деякі матроси втомлено посміхнулись на слова Кучеренка.

В інший час і|в іншому місці за таку мову командир покарав би матроса. Але тепер він тільки глянув на Кучеренка і нічого не сказав. Може, він інакше почав розцінювати своїх підлеглих, які під час цього тяжкого плавання проявили справжню мужність. Не. можна було не поважати людей, які відважно боролися зі смертю. Від неї відділяли їх тільки тонкі дощечки, але вона все-таки проникала в бот через щілини, вона лізла через борти зеленою шумуючою масою хвиль, проймаючи тіла холодом. В даному випадку жарт, хоч і ущипливий, не прозвучав для Трегубова як зухвальство. Мабуть, він зробив висновок, що ці люди, які невтомно боролися з перепонами на шляху до батьківщини, так само доблесно поводилися б і в бойовій обстановці.

З кожним днем становище команди погіршувалось. Виснажувались останні сили. А навкруги нічого не було видно, крім мутного неба та хитливої поверхні моря. Даремно погляди, звернені вперед, шукали землю. Острів Сахалін, що служив місцем заслання за тяжкі злочини, а зараз вабив цих моряків, як бажаний притулок, не показувався, ніби назавжди зник у нескінченному водному просторі. Холодом, гребінним, спрагою, недоїданням, безсонням, безперервним виливанням води з бота, чеканням загибелі у хвилях люди були доведені до нестямного відчаю. Вони втратила уявлення про час і, опам'ятавшись від забуття, не знали, яка частина дня проходить перед ними — вечір, ранок чи полудень. Дехто з них починав марити.

Командир не працював, але і в нього був вигляд замученої на смерть людини. Він їв і пив нарівні з командою, ніскільки не збільшуючи собі порцію, а спав менше за інших, боячися збитись з курсу. Схудле обличчя його посіріло, обросло чорною щетиною, очі втратили колишній блиск і потьмяніли, ніби налилися мутною водою. Насилу відкриваючи обважнілі повіки, він підбадьорював своїх підлеглих, доводячи, що скоро з'явиться на горизонті Сахалін.

І бот, навіть при затихлій погоді, під одними лише веслами, хоч повільно, але посувався вперед.

Місячної ночі 1 липня люди помітили чорноту на горизонті. Це була земля. Неясні обриси її повертали людей до життя. Бот, підходив ближче, і командир пояснив:

— Ось і Сахалін.