Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

А це означало, що вони потрапили на більш північний острів — Ур>|п, який відділявся від гаданого протокою Фріза. Командир пояснив своїм офіцерам:

— Значить, ось у чому була наша помилка. Згідно з настановами флагманського штурмана, я брав до уваги течію на вест-зюйд-вест. А її тут зовсім нема. Ось чому ми врізалися в середину острова Уруп.

Прапорщик Потапов заперечив:

— Так, але той самий флагманський штурман попереджав нас бути якомога обережнішими біля Курильського пасма. Ми не повинні були входити в протоку, поки точно не визначимо свого місцезнаходження. В противному разі нам треба було діждатися поки розсіється туман. Самі ми помилку зробили...

Трегубов спалахнув і хотів відповісти на це різкістю, але стримався. Люди відпочивали ще три дні, і, нарешті, зібравши офіцерів і команду, командир заявив:

— На шлюпках нам рисковано добиратися до Сахаліну. Треба придумати щось інше. По карті в десяти милях від нас буде маленький порт Товано. Якщо там буде яке-небудь судно, то ми або наймемо його, або захопимо збройною силою. Знайдуться охочі в розвідку?

Першим назвався машиніст Кучеренко, другим — матрос Леконцев, а за ними ще десять чоловік. їх розділили на два рівних загони. Один з них, під командою прапорщика Леймана, попрямував на північ, другий, на чолі з самим командиром, пішов на південь. Харчів з собою взяли на тиждень, озброїлись гвинтівками і револьверами.

Труднощі походу почалися відразу: ніяких доріг і навіть стежок ніде не виявилось. Доводилося то пробиватися крізь колючий чагарник, то підійматися по зривистих скелях, то спускатися в ущелини і переходити гірські річки по пояс у воді. За два дні подолали не більше семи миль. Ця відстань була дуже мала порівняно з окружністю острова, довжина якого становила більше п'ятисот миль. Знесилившись, обидві партії повернули назад, не принісши ніяких втішних відомостей. Уруп, очевидно, був безлюдний.

Перед моряками постало питання: як бути далі? За розрахунками, провізії в них вистачить тільки на два місяці. За цей чає тут може не з'явитися жодне судно. І тоді їм загрожуватиме голодна смерть.

Залишалося тільки одне — нехай який-небудь бот добереться з частиною людей до Сахаліну і дасть знати про інших. Командир наказав матросам шукати підходящі дерева для спорудження щогл. Далеко від табору були знайдені дві товсті колоди, прибиті до берега морем. Намоклі, вони були такі важкі, що їх ледве приволокли ближче до табору. З них треба було зробити дві щогли — по одній на кожний бот. Спочатку вирішили устаткувати один бот. Без сокири, без пилки, без рубанка, з одними тільки кухонними і кишеньковими ножами узялися за роботу. Стругали і різали товсту колоду, перетворюючи її в шлюпочну щоглу певної довжини і в руку завтовшки. Вбік летіли лише тоненькі стружечки. Особливо довго доводилося затримуватися, коли траплявся сучок, твердий, наче кістка. Машиніст Кучеренко, сидячи верхи на колоді і працюючи, бурчав на боцмана Гоцку, що стояв поруч:

— Хороший ти в нас начальник, а ось забув усе-таки найголовніше— сокиру і пилку. Тепер длубайся з цією справою. Це все одно, що гору язиком злизувати.

Боцман виправдувався:

— Не те в голові в мене було. Командир мене затуркав. Поспіх, метушня. А втім, не журіться, хлопці. Бобри самими зубами діють, та й то з деревом чудеса роблять. А у вас — ножі.

Табір набрав вигляду імпровізованої суднобудівельної верфі. Тих матросів, що втомлювалися, боцман зараз же заміняв іншими. Робота ні на одну хвилину не припинялася. І все-таки справа повільно посувалася вперед. Надвечір люди з подивом побачили, що колода мало зменшилася в своїй товщині.

В той час, коли частина команди була зайнята виробленням щогли, інша розпорювала широкі шлюпкові чохли. З них ворсою, розкрученою з прядив'яного канату, шили паруси. З цієї самої ворси вили шкоти.

Нарешті через чотири дні бот номер перший був оснащений для далекого плавання. Все населення табору, обрадуване закінченням робіт, вийшло на берег. Вітер надув саморобні паруси, і окрилене суденце плавно вийшло в море на випробування. Воно пройшло повз "Олдга-мію", яка ще продовжувала горіти, і повернулося до берега. Командир, переконавшись, що їхня праця не пропала марно, тут же призначив свого помічника, прапорщика Леймана, начальником першої партії в складі десяти матросів. Відпливаючі озброїлись, запаслися прісною водою і провізієїр на два тижні. Умовились, що командир чекатиме на острові від Леймана звістки на протязі п'ятнадцяти-двадцяти днів.

За ніч туманна погода змінилася на ясну. Ранком 4 червня знову всі вийшли на берег проводжати бот. Прощаючись з Лейманом, командир сказав:

— Постарайтеся захопити яку-небудь зустрічну японську шхуну. Тоді ми зможемо всі зразу знятися з острова. Якщо в дорозі ніхто не трапиться, то спішіть на Сахалін і швидше за нами судно присилайте. Ну, бажаю вам попутного вітру.

Командир був серйозний. Потискуючи руку своєму помічникові, він суворо, по-начальницькому дивився на нього чорними очима. Прапорщик Лейман посміхався, наче він мав тільки прогулятися по морю.

Бот здригнувся, коли легкий вітерець надув його паруси, і попрямував до протоки Буссолі. В таборі залишилось ще тридцять чоловік. Всі вони стояли і дивились на своїх товаришів, що віддалялися, переживаючи змішане почуття: і заздрість до тих, хто скоро буде на батьківщині, і страх за них, бо вони можуть загинути в хвилях, і пробуджену надію, що тільки від них можна чекати допомоги. І люди не розходились доти, доки бот не зник зовсім.

На острові Уруп кілька днів спочивали. Жадібні до знання тинялися по берегу, придивляючись до диких місць. Ще раз організувалася партія для розшуків житла на острові, але й вона повернулася ні з чим. Від неї тільки дізналися, що в трьох милях від табору е річка з великою кількістю риби. Матроси часто почали ходити туди і все придумували, як би скористуватися водяною живністю. В них не було ні вудочок, ні сітей. Виручив усіх матрос Леконцев. У нього в чемодані випадково збереглися сіі'ки, якими на вахті кочегари втирають піт. З цих сіток він потайки зв'язав сачок, по боках якого надв'язав дві простині. Вийшов майже волок. Коли Леконцев оголосив привселюдно, що він напевно впіймає рибу, йому не повірили і обсміяли його.

Командир, посміхаючись, заявив:

— Якщо хоч одну штуку впіймаєш, дарую тобі пляшку рому.

Леконцев запросив з собою трьох товаришів і пішов на рибну ловлю.

Години через чотири рибалки повернулися, зустрінуті радісними вигуками. Риби було притягнуто коло двох з половиною пудів, і якої риби! Тут була форель і сьомга. Це було дуже до речі: запаси провізії зменшувалися з кожним днем, а поповнити їх не було звідки. Всі дякували Леконцеву за винахідливість. І сам командир дивувався, але слова свого дотримав — з охотою видав йому пляшку рому. Юшка була жирна і смачна. Частину риби було закопано в сніг, що зберігся в лощовинах. З цього дня рибні запаси в природному холодильнику табору не переводилися.

За розпорядженням командира, почали устатковувати другий бот. Знову позмінно самими ножами матроси вистругували з колоди щоглу. У них вже в цьому^був деякий досвід. Цього разу міцніше і краще зшили паруси і скрутили з ворси шкоти. І коли робота підходила до кінця, у боцмана вийшла сутичка з командиром. Гоцка впевненим тоном доводив, що бот в такому вигляді не годиться для далекого плавання — при сильній хвилі він може розвалитись. Треба під кіль пропустити стальний трос і закріпити його кругом щогли. Таким чином і бот буде надійнішим, і щогла міцніше триматиметься. Трегубов заперечував, що ці заходи збільшуватимуть тертя і зменшуватимуть хід. Довго сперечалися, гарячкували. Боцман все-таки зробив по-своєму. А другого дня група матросів у виступі скелі копала землянку. Але ніхто з них не міг догадатися, для чого вона раптом знадобилась командирові. Це стало ясно для всіх, коли в цю землянку, як у карцер, був замкнений боцман Гоцка. Біля її входу стояв вартовий. Арешт боцмана справив на команду гнітюче враження. Увечері біля вогнища машиніст Кучеренко, розмовляючи з товаришами, обурювався несправедливістю командира.

— Адже ось що образливо — чоловік до діла радив. Можна сказати, про життя свого ж начальника піклувався. А він на чужій землі — під арешт його. Ну, там, скажемо, в Петербурзі, віками кам'яні тюрми будувалися. Власть імущих, зрозуміло, кортить вишукувати пожильців за ці грати. А тут навіщо тюрму робити? Адже й без того ми знаходимося далі від самого Сахаліну, куди каторжан посилають. І взагалі невідомо, чи будемо ми живі.

— Так, нам і так тут гірше, ніж у тюрмі,— промовив хтось похмуро. Кучеренко, подумавши, додав:

— Невже люди ніколи і ніде не можуть обійтися без тюрми? І всього нас тут три десятки. А коли б двоє залишились на острові — значить, знову один для другого збудував би тюрму?

Пройшло два тижні з того дня, як розлучилися з першим ботом, а з Росії не було ніякої допомоги і ніяких звісток. В таборі всіх хвилювало питання: що з ним трапилось? Або він потрапив до японців у полон, або загинув у морі. Командир вирішив сам спробувати щастя і вирядитися в рискований рейс. Він знав, що в боті буде тісно, і все-таки взяв з собою тринадцять матросів. В його розрахунки входило, щоб тих, що залишалися, було якомога менше, інакше на двох маленьких шлюпках, якщо потрібно буде, не зможуть навіть перебратися з одного острова на другий. Вечір пройшов у приготуванні до відплиття. На бот навантажили провізію, анкерок і бляшанки з-під гасу, налиті прісною водою, запаслися компасом, хронометром, секстантом і біноклем. Крім того, взяли чотири гвинтівки і п'ять револьверів. Випущений на волю боцман порався біля бота,, намагаючись так покласти різні предмети, щоб вони не заважали гребцям працювати.

До пізньої ночі в офіцерській палатці було чути збуджені голоси. Це сперечалися між собою командир Трегубов і прапорщик Потапов. Виявилось, Потапов був иезадоволений командировим наказом. В ньому говорилося, що начальником табору на березі залишається прапорщик по механічній частині Зайончковський — по старшинству років, а Потапову доручалося командування на морі, як більш досвідченому судноводієві.

З раннього ранку 22 червня почалася посадка на бот.

В цей час збуджений прапорщик Потапов наздогнав командира на березі і вручив йому папір.