Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
Трегубов на ходу мовчки прочитав його, сів на бот і звідти, розмахуючи папером, різко викрикував:
— Це вам, прапорщику Потапов, так не минеться. Ваш,обурливий рапорт я представлю в Петербурзі в головний штаб.
— Я цього тільки й хочу — там нас розсудять,— відповів Потапов і, відвернувшись, попрямував до табору39.
Вслід ботові лунали з берега прощальні привітання, а він, підштовхуваний легким вітерцем, під парусами попрямував вздовж острова на південь. Командир сподівався через протоку Фріза пройти в-Охотське море. Всі чотирнадцять товаришів по плаванню відчули полегшення. Давно вже не було такого веселого настрою. Іншими очима і без смутку вони в останній раз подивилися на те місце, де так сумно обірвався їхній рейс і де було пережито стільки гірких хвилин. "Олдгамія" зали-
шалася в попередньому стані, але вже обгризена пожежею, вона була схожа на спотворений кістяк. Капітанський місток, штурманська рубка та інші верхні надбудови, що раніш виблискували емалевою фарбою, перетворилися на купу обгорілого заліза, з якої стирчали щогли і труби. Підпалена місяць тому, вона все ще диміла, вогонь усе ще знаходив пальне у величезних трюмах цього океанського пароплава.
Сірі хмари, наче осідаючи, нижче опустилися над океаном. Бот склав свої парусинові крила, але продовжував посуватися вперед. Вісім гребців, згинаючи спини, старанно налягали на весла. В матросів затерпли ноги, зігнуті в тісноті, але всі були бадьорі. Адже з кожним змахом весел скорочувалася путь, що вела людей до їхньої мети. Так гребли моряки до пізнього вечора, поки не трапилась вигідна бухточка, Куди вони й повернули.
Не виходячи на берег, вони ночували в боті і по черзі вартували, щоб не винесло їх у (море. На світанку прокинулись, поснідали і вирушили далі. Ранок був туманний, безвітряний, з проливним дощем. Бот під веслами повільно посувався вперед і, боячись пройти повз протоку, тримався ближче до берега.
Опівдні помітили, що високий гірський кряж острова Уруп робився все нижче, потім скат його обривався мисом. Далі починалася протока Фріза.
— Нобунотс,— сповістив командир назву цього мису по лоції.— Тут на милю тягнеться підводний каменистий риф. Не будемо відразу звертати в протоку, гребіть прямо на протилежний берег острова Ітуруп.
Праворуч увагу всіх привернула своїм чітким рисунком скеля, що височіла окремо. В північно-західному напрямі, за милю від мису, в протоці вона стояла, як на постаменті. Своєю примхливою формою вона нагадувала величезний макет старовинного корабля. Здавалось, не природа, а майстерна рука скульптора висікла з кам'яної глиби і корпус його і високі, надуті вітром паруси над ним. Мабуть, така схожість цієї скелі з кораблем вразила уяву мореплавця, що перший побачив її, і за нею назавжди збереглася і увійшла в лоцію назва, що найбільш підходить їй — "Парус".
Протока мала завширшки близько тридцяти миль. На її просторі одразу змінилася погода: подув норд-вестовий вітер,— він помітно посилювався і свіжішав, йти стало легше. З моря пасмами зганяло туман.
Раптом з лівого борту виник сильний шум, розпізнати причину якого зразу не могли навіть досвідчені моряки. Він наближався з боку океану.
— Не зрозуміло що!
— Невже японський катер?
Ці злякані вигуки заглушив голосним викриком матрос Кощелєв, що сидів на носу:
— Кит! Просто на нас пре!
З туману на бот насувалася чорна вилискуюча брила, довжиною з велику баржу, попереду над нею віялом високо хльостав шумний фонтан бризок.
— Держи праворуч! — скомандував Трегубов рульовому.
Близькість морського чудиська, порівняно з яким бот здавався іграшкою, злякала людей. Дехто вхопився за гвинтівки, але стріляти не довелось. Кит зробив крутий поворот уліво, зметнувши могутнім хвостом. Високий вал захльоснув бот, обіллявши людей холодною солоною водою. Дехто охнув чи то від переляку, чи то від подиву, але всі одразу відчули, що холод доходить до колін. Бот наповнився водою до банок. Всі кинулись вичерпувати воду, хто чим міг: чайниками, кухлями.
Кит зник в туманній далечині океану, а бот, що повернув від кита праворуч, опинився на своєму курсі і продовжував путь протокою Фрі-за. Показався північно-східний край острова Ітуруп. Командир одразу пізнав його по високому і зривистому мису з трьома примітними сосками гірських скель, позначених в лоції.
Вітер свіжішав і, досягнувши п'яти балів, зняв великі брижі. Що більше бот заглиблювався у протоку, то труднішим ставало плавання. Доводилось лавірувати в бурхливому безладді серед бистрин і вирів. Боячись, щоб вітром не зломило щоглу, зменшили площу паруса, але разом з тим, щоб не зменшився хід бота, матроси знову запрацювали на веслах. Надвечір сяк-так подолали протоку і вийшли в Охотське море. Але в цій відчайдушній боротьбі бот був покалічений: штовханами і брижами його так розхитало, що він по пазах дав течу. Та й зверху, через борти, його захльостувало хвилями. Вода піднялася вище колін. Матроси безперервно її виливали, але вона все прибувала. Частина команди захворіла на морську хворобу і нічого не могла робити.
Боцман Гоцка залишився на острові Уруп, але тепер про нього згадували з вдячністю.
— Молодець боцман — примусив тросом скріпити бот. Без цього наше суденце розвалилося б, як старе корито,— першим заговорив машиніст Кучеренко.
Леконцев, озирнувшись на командира, що заглибився в морську карту, підтакнув:
— Так, якби не трос — давно б нам бути на дні моря.
Командир наче не чув цих розмов. Мабуть, він і сам телер розумів, що боцман мав рацію, і, відірвавшись від карти, подивився вперед. Перед ним, хвилюючись, грізно розстилалася імлиста далечінь Охот-ського моря. Пускатися в плавання на боті, що протікає, було рисковано. Вода в ньому, прибуваючи, скоро може з'єднатися з.рівнем моря, і тоді — всім кінець. Трегубов, звертаючись до команди, мирно заговорив:
— Дивився зараз по карті. На всьому північному березі острова Ітуруп нема жодної затоки, де б можна було сховатися від вітру і відпочити. Та й бот треба полагодити. Спробуємо в Кунашірській затоці своє щастя. За цей час погода, може, покращає.
Назад по протоці бот понісся майже з попутним вітром. Весла були вже непотрібні. У людей тепер була одна турбота— боротися з течею. Крім Леконцева і Кучеренка, воду почали відливати ще двоє: рульовий Рекстен і матрос Кошелєв. Так пливли близько двох годин.
Північно-східний край острова Ітуруп обходили вже в темряві. Тут розташована зручна Ведмежа бухта, де можна було переночувати. Але, наближаючись до неї, моряки помітили вогонь на березі. Безперечно, це були японські рибалки. Щоб не потрапити в полон, бот пішов далі і сховався за виступом скелі. Захищений від вітру, він зупинився. Командир наказав направити його ближче до берега, але підійти до нього не вдалося — перешкоджало підводне каміння. Всю цю тиху й темну ніч по черзі відливали воду. На світанку 24 червня всі взялися за ремонт бота, законопачуючи пази клаптями одягу, сигнальними прапорцями і носовими хусточками.
До восьмої години ранку боротьба за плавучість судна була закінчена— теча припинилась. Люди почали снідати. Раптом з північного сходу налетів шквал, надув парус, бот вибрався з-за прикриття скелі і попрямував на південь вздовж острова Ітуруп. Течі більше не було. Це втішало людей, ресь день була хороша погода. Люди могли відпочити і набратися сил. Але увечері вітер затих, і моряки знову взялися за весла. Бот пішов повільніше.
Вночі наплив густий туман. Чергуючись з дощем, він не припинявся ще два дні, які без вітру були дуже тяжкими для людей. Відстань понад сто миль вздовж острова Ітуруп було пройдено. Вони порівнялися з південно-східним мисом цього острова, що обривався скелястим підвищенням. Тут починався вхід у північну Кунашірську протоку. Моряки спершу зраділи, але тут же з жахом побачили, що течією протоки їх несе в океан. Для них це означало загибель. Люди напружили останні зусилля, але бажана протока від них віддалялася: течія була значно бистріша, ніж хід бота. Догадалися стороною підійти до попереднього місця, але при спробі ввійти в протоку їх знову підхопило тією ж течією і понесло на схід. Так повторювалось декілька разів. Вони, як люди, що видираються по крутому підйому льодяної гори, сковзаючи, котилися вниз. Змученим гребцям нічого більше не залишалось, як переночувати під берегом острова.
Ранок 17 червня приніс нещасним бл у качам полегкість: подув південний вітер. Вони обійшли мис і при попутному вітрі, перемагаючи течію, увійшли в північну Кунашірську протоку. Ліворуч на північному березі острова Кунашір, поблизу якого вони держались, височіла величезна гора. Вона мала форму двох зрізаних сопок, що виходять одна з другої, і нагадувала собою роблений обеліск.
— Це відомий пік Антонія, висотою понад сім тисяч футів,— пояснив командир, дивлячись на карту.
Матрос, що сидів, склавши руки під парусом, відповів йому:
— От гора! Як справжній пам'ятник!
— Дивіться — маяк перед нею стирчить, як сірник перед телеграфним стовпом,— сказав його сусід, показуючи рукою на шестикутну білу вежу.
Матрос Леконцев, що сидів на носу і мав дивитися вперед, неголосно вигукнув:
— На березі бачу сигнали прапорцями. Нас помітили японці.
— Це, мабуть, їхній телеграфний пост,— мовив командир.
При цих словах всі люди, як по команді, пригнулись на сидіннях" а бот, ніби виконуючи їхнє бажання, продовжував іти своїм шляхом. Але чомусь погоні за ним не було. Мабуть, японцям і в голову не могла прийти думка, що росіяни можуть опинитися в такому глибокому їх тилу, в необжитій, суворій місцевості.
Небезпека зустрічі з японцями минула. Бот, який підганяли попутний вітер і течія, мчав по хвилях, як на гоночних змаганнях. Всіх здивувало— чому при вході в протоку течія була в зворотний бік, а тепер, наче змилостивившись над моряками, вона несла їх вперед.
— Як на тройці скачемо по вибоях! — вигукнув хтось на носу, а голос з корми йому відповів:
— Так ми через два дні будемо на Сахаліні чай пити.
Скоро маяк залишився позаду ледве помітною білою вишкою, і тільки величезний пік Антонія, що упирається в небо, все ще добре було видно здаля. Проходячи повз північний берег острова Кунашір, моряки дивились на голі відроги трьох гірських кряжів, на лісисті ущелини між ними і долини.
Ідучи під парусами, люди відпочивали і, розважаючись новими краєвидами, що відкривались, почали забувати про перенесені злигодні тяжкого шляху, але знегоди наче підстерігали їх кожного разу.
