Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

Але "Олдгамія" не рухалася з місця.

Опівдні туман порідшав. Зліва позначилися скелі, покриті снігом, що височіли перед судном, наче білі чудиська. Деякі вершини гір підіймались більш ніж на версту над рівнем моря. Підніжжя скель заросли чагарником. Людям хотілося скоріш визволити корабель з цієї похмурої западні, і.вони без підганянь старанно працювали. В цьому важкому авралі пліч-о-пліч з матросами працювали і офіцери, і навіть сам командир. Була надія, що о четвертій годині вечора повний приплив води трохи підійме судно, і його легше буде зняти з мілини.

Але надія ця не справдилась. На всю силу запрацювала машина. Від напруження корабель тремтів бортами, наче сам розумів весь жах свого становища і намагався зірватися з припону. Не допоміг і приплив. Люди повечеряли, трохи відпочили і знову взялися за роботу. Вона не припинялася до півночі.

Було вже викинуто за борт близько п'ятнадцяти тисяч ящиків. Вони розбивалися об каміння, і звільнені від закупорки білі бляшанки з гасом танцювали на бурунах. А через борти продовжували ще летіти в воду ящики. Моряки так з ними намучились, що вже двоє не могли підняти один ящик. Довелось аврал припинити. Випили по чарці рому, і всі, не роздягаючись, розляглися де попало і міцно заснули.

В цю ніч остовими брижами закинуло корму "Олдгамії" ближче до берега. Підводною частиною корабель бився об каміння. Люди знову взялися за рятування судна, полегшуючи всі чотири трюми від вантажу. До четвертої години вечора з великими труднощами завезли становий якір. Запрацювала лебідка, машині дали задній хід. Але якір сповзав, а якщо й забирав грунт, то рвалися перліні. "Олдгамія" наче присохла до морського дна. З наступаючою темрявою збільшились брижі. Днище корабля десь проломилося, і в льялах показалася вода. Помпи не встигали її відкачувати. Вона почала заливати кочегарні відділення і головну машину. Щоб уникнути вибуху, командир розпорядився випустити пару з котлів. Залишатися на судні було небезпечно. Спустили дві чотиривеслові шлюпки і два рятувальні боти. Люди, захопивши з собою найнеобхідніше, перебралися на них. Але куди й як можна було пристати вночі і в таку— негоду? Боти і шлюпки поставили між берегом і кораблем, закріпились за його борт і почали чекати ранку. Тут, під захистом корпусу корабля, менше було вітру і брижів. І все-таки морякам було не до сну. Летіли на них бризки і давив морок, густий і непроникний, як чорна стіна. За другим бортом, ніби страждаючи від безсоння, ворушився і тяжко охав океан. А з боку берега долинав рокіт прибою, що розбивався об каміння. Здавалося, що хтось, надзвичайно сильний, знавіснівши від люті, намагається перекинути скелі в глибину вод.

Обидва боти стояли поруч, але з того й другого люди не бачили один одного. Тільки зрідка чулися їхні голоси, посилені, щоб перекричати буряний морок. Чийсь бас прохрипів:

— Гей, на боті! Як поживаєте? З другого бота відповіли:

— Живемо, хліб жуємо і думаємо про гарячі пироги. Почувся знайомий голос машиніста Кучеренка:

— Удень і то нічого не видно. Такі густі тумани, ніби вони зійшлись сюди з усіх кінців. А зараз наче у вогке чортове лігво потрапили.

— От і згадаєш свій корабель, як рідну домівку,— вставив матрос Леконцев.

Зазорів світанок, мутний і хмарний, але туман помітно розходився. І раптом з палуби корабля розлягся'протяжний спів півня, залишеного там на ніч в клітці разом з куркою. Ні високі широти півночі, ні вплив природних стихій не могли порушити інстинктивних звичаїв цього чуткого домашнього птаха. Невтомні літуни-чайки знизились до води і закружляли з криками біля самого бота, ніби бажаючи розгледіти голосистого співуна, може, вперше почутого ними в цих диких місцях. А півень ще декілька разів повторив свій задирливий салют туманному ранку на морі. Спів півня нагадав людям про далеку батьківщину, викликав приплив сил і жадобу життя, за яке їм ще доведеться тяжко боротися. Вони швидко почали підійматися на палубу.

"Олдгамія" за ніч прогнулася серединою корпусу. У командира склалося враження, що вона може розломитися навпіл. Він підганяв боцмана. Дошки, консерви, котли, різний посуд, муку, ящики з галетами, клітку з півнем іі куркою і все, що могло здатися для тимчасового життя на новому місці, намагалися забрати з собою на берег. Два боти і шлюпки довго шукали зручного пристановища і зупинилися за кілометр від корабля, але й тут підійти до берега заважали обмілини і каміння. Матроси по пояс сходили у воду і, раз у раз обливані бурунами і прибоєм, тягли захоплене добро на собі. Тільки опівдні закінчилася переправа на невідомий острів.

Командир і три матроси залишилися на судні. Трегубов наказав Кузьменку і Кошелєву запалити гас у двох трюмах на кормі, а Лекон-цев, як найсміливіша і найспритніша людина, те саме повинен був зробити у двох носових трюмах. Ці люди важили своїм життям. Під ними було біля трьохсот тисяч пудів горючого вантажу. Матроси розійшлися. Минуло декілька хвилин. Не бачачи ознак пожежі, командир від нетерпіння голосно закричав:

і— Чи скоро? Море, чи що, підпалюєте?

Нарешті всі чотири люки задимили. Матроси прибігли до штормтрапа. Вони посторонилися, щоб пропустити командира, але він, підштовхнувши їх, останнім зійшов у шлюпку. Тільки-но вона встигла відчалити від борту, як всередині судна щось з гуркотом загуло. В ту ж секунду над кораблем, як парус, встала червона висока стіна і віл пориву вітру повалилася вниз. Полум'я, витягнувшись, шугнуло до шлюпки. Здавалося, вогненний удав хльоснув хвостом людей, що сиділи в ній. їх обдало жаром, обпаливши брови та вуса.

— Налягай! — на всю силу легенів скомандував командир гребцям.

В наступну мить вітер підхопив полум'я вгору, і шлюпка вийшла з небезпеки. З кожною секундою вогонь на судні бурхав несамовитіше, і навіть злива, що хлинула, не могла побороти сили пожежі. В її світлі дощ був схожий на струмені розтопленого срібла, що падали з неба. Вибухи гасових бляшанок посилились, і здавалося, ніби невидимий противник стріляв в "Олдгамію".

Моряки зажили береговим життям.

Першу ніч провели, гріючись біля вогнища і прикриваючись від дощу брезентами. І все ж таки люди встигли відпочити і набратися сил. Рано-вранці, наче по команді, піднявся весь загін в сорок один чоловік.

Зголоднівши, перш за все взялися за сніданок: їли м'ясні й овочеві консерви та пили чай. Тільки тепер можна було оглядітися кругом. Куди їх занесло? Природа вражала своєю суворістю: спадисті скелі, прорізані береги, скелясті гори в снігу, дрібні чагарі в долинах, буруни серед каміння, млиста далечінь океану. Невгамовно шуміли солоні води, розбиваючись об рифи. Хмарами носилися чайки різних порід, то вмовкаючи, то раптом так деренькучо-верескливо кричачи, ніби серед пташиного царства трапилася якась надзвичайна подія. Але більш за все дивувало людей стовпище тисяч якихось птахів на стрімкій скелі маленького острова. Ці птахи сиділи мовчки, копошилися, деякі з них по-качиному шкандибали до краю кам'яної стіни і, падаючи, розправляли крила. Але на воді вони легко плавали і спритно пірнали. Незвичайне видовище являв собою берег моря проти табору — весь він був захаращений купами ящиків і білих бляшанок з гасом, дошками та різними дерев'яними речами. Все це було викинуте, як баласт, під час розвантажувального авралу, і потім хвилями прибите до острова. На березі валялися і мертві птахи з обпаленим пір'ям. Очевидно, вночі вони потрапляли в полум'я пожежі і, задихаючись, падали у воду. "Олд-гамія" все ще продовжувала горіти, піднімаючи вогняні язики до ста футів висотою, і від неї розпливалися клуби чорного диму, змішуючися з туманом і наче утворюючи грозові хмари, що нависли над морем.

За розпорядженням командира матроси взялися до устаткування табору. Дошки й брезенти, зняті з пароплава, пішли на будування палаток. Розпочинаючи роботу, люди виявили, що вони узяли з собою з кочегарки лопати, але сокиру та пилку з теслярської за поспіхом ніхто взяти не догадався. Ці інструменти довелося замінити ножами, що значно утруднило справу. Все ж таки надвечір на дикому місці табір мав устаткований вигляд: стояли недалеко одна від одної дві палатки, одну з них, офіцерську, назвали "кают-компанією", а другу — матроську—"кубриком"; викопана під продуктовий склад яма називалася по-корабельному "ахтерлюком"; зроблене в підгірку заглиблення з отвором для димоходу гордо іменувалося "камбузом". Головне багатство табору полягало у величезному запасі палива: з берега натаскали багато ящиків і бляшанок з гасом — згодяться для розпалювання вогнищ.

Командир і тут підтримував порядок і дисципліну. Щоранку старший офіцер Лейман шикував команду у фронт. Трегубов виходив із палатки, приймав рапорт від свого помічника і поважно, як на судні, вітався з матросами. Дехто з них чув, як він наказував своєму помічнику:

— Прошу вас тримати нижніх чинів у строгості. Я ні за яких обставин не допущу розбещеності. Якщо хто порушує дисципліну — повідомте мене, Я знайду міру покарання для винних.

Старший офіцер Лейман слабо заперечував:

— По-моєму, команда в нас хороша. І мені здається, нема потреби підтягати її. Ви самі бачили, як матроси працювали під час аварії на "Олдгамії". Тут всі стараються самі для себе.

— Я не кажу, що матроси в нас погані, але вони хороші, поки тримаєш над ними кулак напоготові. Треба, щоб кожен з них на кожному кроці відчував владу офіцера, як відчуває кінь узду свого хазяїна.

Три дні стояв туман. За цей час люди нічого не робили і тільки пили, їли та спали. Позмінно, вдень і вночі, чергував вартовий, охороняючи спокій табору і стежачи за мутним горизонтом — чи не з'явиться яке-небудь судно. Півень, прив'язаний на довгій мотузці до кілка, зустрічав кожний світанок голосистим співом. Це радувало нудьгуючих моряків. Але настав такий ранок, коли ніхто не почув його голосу. Виявилося, що вночі його вкрала лисиця. їй теж помстилися матроси — забрали в неї лисенят. Три ночі підряд вона приходила до табору і тихим гавкотом і повискуванням манила своїх дітей з людського полону.

Офіцери продовжували гадати, куди вони потрапили. Командир запевняв, що "Олдгамія" наткнулась на острів Ітуруп. Але яке ж було його здивування, коли 25 травня розвіявся туман і по сонцю вдалося нарешті визначити своє місцезнаходження: широта 45° 55' нордова і довгота 150° остова.