Цусіма - Новиков-Прибой Олексій
На його обов'язку лежало заспокоювати людей. Широкий, чорнобородий, з срібним хрестом на опуклих грудях, він сам злякано озирався, бачачи навколо себе не уявне, а реальне пекло, населене божевільними істотами і стогнучими! примарами, повне гарматного гуркоту. Священик щось бурмотів про "христолюбиве воїнство", але його ніхто не слухав. Навколо лазарету, перетвореного в операційний пункт, де працював старший лікар Герцог з фельдшерами, збільшувалась юрба поранених. Одні з них стояли, чекаючи допомоги, інші лежали, корчачись від болю. Своїм рваним і кривавим м'ясом, своїми поламаними кістками і опіками, своїм стогоном і скаргами вони тільки посилювали панік^ ослябців. А тут ще розірвалися від ворожого вогню снаряди в бесідці, щойно піднятій з носового погреба нагору, і дванадцять чоловік впали в жилу палубу трупами.
Одне діло бути під обстрілами, маючи в руках зброю або стояти при механізмах, які допомагають обороні. Тут можна на деякий час забутися, захопитися і, збуджуючись, навіть вчинити якийсь подвиг. Зовсім в іншому становищі була ослябська команда, беззбройна, силою загнана в закрите, але слабо броньоване приміщення. Що цим людям лишалося робити? Тільки чекати, щоб повторились учорашні жахливі події. Але це було понад їх сили.
На кораблі розривалося залізо, палав вогонь. Внизу на маленькій площадці, обведеній бортами і непроникливими перебірками, відділеній від суші просторами моря, ослябці то лягали на палубу, то схоплюва* лись, металися сюди й туди, кружляли, як сліпі, і безтямно розмахували руками, наче комусь погрожуючи. Хтось плакав, хтось проклинав... Один сигнальник з піною на губах бився в епілепсії. Комендор з червоною нашивкою на рукаві, без кашкета, звивався на палубі і, тримаючи в одній руці скручену парусинову койку, а другою — розмахуючи, наче вигрібаючи на воді, голосно горлав:
— Рятуйте... Потопаю... Рятуйте...
Тут же на рундуку сидів матрос, зі скроні в якого точилася кров, і, щось бурмочучи, то роздягався догола, то знову вдягався з поквапною заклопотаністю. Декотрі поховалися по кутках і, тремтячи, мовчки чекали провалу в безодню. Частина матросів на чолі з підполковником Осиповим і іншими офіцерами напирала на трап, намагалася вискочити через форлюк, викрикуючи на різні голоси:
— Чому нас тримають тут, як арештантів?
— Нас навмисне хочуть утопити?
— Треба білий прапор підняти!
З диким обличчям, трясучи сивою бородою, найбільше хвилювався підполковник Осипов і, звертаючись до мічмана Сенявського та прапорщика Августовського, хрипів:
— Я топитися вдруге не хочу! Я сам — штаб-офіцер. Мене ніхто не сміє тут затримувати!..
Але Сенявський і Августовський, що стояли на сторожі біля люка, були невблаганні. їм допомагали стримувати юрбу свої матроси.
Розірвався великий снаряд у жилій палубі і цілком знищив кондукторську кают-компанію. Проти неї, в правому борту, відкрився зяючий пролом на два квадратні сажні. Цим вибухом чоловік шість з осляб-ської команди було вбито і близько десяти поранено. Священик Добро-вольський став на коліна і закрив руками обличчя, ніби хотів сховатися від смерті. Але він зараз же був зім'ятий ногами ошалілої юрби. Бурхливий потік людських тіл, колихаючись, з тваринним ревом кинувся до форлюка. Сторожа, що стояла біля нього, була зім'ята в одну мить. Панікою заразились і матроси свого крейсера, що були в бомбових погребах, і теж полізли нагору. Ті, хто встиг вирватися з жилої палуби, очманіло, з перекошеними обличчями, бігали по судну, не знаючи, де шукати порятунку. Декотрі забралися на ростри. Прапорщик запасу Мамонтов сховався в шафочці, в якій звичайно зберігалися снаряди для перших пострілів 47-міліметрової кормової гармати.
Це був рідкісний випадок, коли обидві сторони здавалися праві: і та, що бунтувала, і та, що втихомирювала. Ослябці не могли більше витримувати наростаючого жаху: напруження людських нервів має свою межу. Але й командний склад не міг допустити бунту під час битви, та ще на кораблі, який і так знемагав у нерівному бою. Блохін, зійшовши з містка, негайно мобілізував офіцерів, кондукторів і унтерів. Серед безумства, що діялося навкруги, він почав порядкувати з тим гідним подиву кам'яним спокоєм, яким володіють сміливі приборкувачі звірів. І почалося втихомирення юрби під гуркіт своїх гармат, під вибухи снарядів, в диму і полум'ї пожеж, що розгорялись. Били в обличчя чим попало не тільки ослябських матросів, але й їхніх офіцерів. На них знову направили із шлангів сильні струмені води, в них стріляли з револьверів. Все це скидалося швидше на маячню, на кошмарний сон, ніж на дійсність. На щастя Блохіна, з жилої палуби встигла вирватися тільки частина людей, а решта застряла в люках, забивши їх своїми тілами. Так чи інакше, але порядок на крейсері був наведений 8в.
"Донской", весь побитий, з течею в трюмах, з креном на п'ять градусів, продовжував свою тяжку путь. На ньому мало лишилось гармат, але він уперто відбивався від японців. Передня труба на ньому була вся подірявлена осколками, а задня була розбита знизу доверху. Тяга впала, хід зменшився, але крейсер, наче занепокоєний своєю власною долею, рухався далі вперед, несучи на собі трупи, кров і біль, відчай і надію всіх, хто топтав його палуби. Порятунок був у тому, що японці не зрозуміли його маневру і вчасно не загородили йому дорогу,— він ввійшов у тіньову смугу. Відразу стало темно. Артилерійський бій припинився. Успішно були відбиті мінні атаки, при чому на одному міноносці була збита димова труба. Швидко настала ніч.
"Донскому", якому вдалося сховатися від ворога, тепер не було потреби розбиватися об гранітні скелі. Він кинув якір недалеко від східного боку Дажелета. Негайно спустили випадково уцілілі шлюпки — баркас № 2 і шестірку — і приступили до висадки екіпажу на берег. Насамперед постаралися позбутись ослябців, які й далі чинили на судні паніку. З ними разом відправили командира Лебедева 37. Потім почали перевозити поранених, яких було більше ста чоловік. Користуючись носилками, койками і матрацами, їх переносили на шлюпки в цілковитій темряві. Вони стогнали і охали. До їхнього болю приєднала свій біль нікому не потрібна поранена свиня, даючи про себе знати надривним вереском звідкись із палуби, обгорненої мороком. Чоловік тридцять, скористувавшись розбитим погребом, перепилися. Вони поводилися галасливо і, нікого не боячись, проклинали війну. Декого з них зв'язали, інші, яким море тепер було по коліна, кинулися за борт і, горлаючи, вплав добиралися до берега.
До світанку на крейсері лишилися тільки вбиті. Знову з'явились японські судна. Але "Дмитрий Донской", відведений на півтори милі в море, лежав на глибокому дні з відкритими кінгстонами. Японцям дістались у полон тільки люди.
САСЕБО ЗАМІСТЬ ВЛАДИВОСТОКА
"Грозный", завдавши пошкоджень ворожому міноносцеві і відбившись від нього, і далі самотньо тікав на північ. Йому теж довелося потерпіти. Один снаряд попав у борт біля ватерлінії, зробив пробоїну в другому командному приміщенні, розбив парову трубу і вбив стройового квартирмейстера Федорова. Пробоїну негайно залатали. Другим снарядом знесло прожектор. Двоє людей при цьому поплатились життям: мічман Дофельт і підшкіпер Рядов. Командир Андржієвський був поранений в обидві руки, ноги й голову.
Вночі "Грозный" ішов з закритими вогнями. Більше ніхто вже не переслідував його. На другий день, 16 травня, після полудня кінчилося все вугілля. Почали кидати в топки всі дерев'яні речі, різні вироби, паруси, зібраний у ямах вугільний пил і лили мастило,— палили все, що тільки могло горіти. Таким чином, хоч з трудом, але до вечора добралися до острова Аскольд і, зробивши по бездротовому телеграфу позивні в свій порт, кинули якір. Вранці 17 травня, коли з Владивостока доставили на міноносець вугілля, він перейшов у Золотий Ріг.
Так само міг вчинити і "Бедовый", але ні адмірал, ні чини його штабу чомусь не захотіли попасти у вітчизняні води. З того місця, де він здався, "Сазанамі" взяв його на буксир і повів у Японію, як водять на аркані тварин. Так посувалися до ночі.
Хвилювання на "Бедовом" вляглося. Людям нічого стало робити, всі турботи відразу відпали — адже вони тепер були тільки полонені. Матроси збиралися в жилій палубі і мирно обговорювали недавню подію. Найбільше цікавило всіх питання: "Чому це начальству так хотілося здатися в полон?"
Говорили різне, поки не висловив свої міркування машиніст самостійного управління Попов. Всі втупили очі в цього високого і худого хлопця з матовою блідістю на витягнутому обличчі, з спокійним осіннім сумом у карих очах. Начитаний і з природи розумний, завжди тверезий, він користувався серед команди великим авторитетом. Всі замовкли, коли почули його глухуватий голос:
— Невже, братці, ви не догадуєтесь, яка тут махінація вийшла? Припустімо, що "Бедовый" наш прийшов би у Владивосток. А далі що? Зібралось би на наш міноносець все вище начальство: і капітани всіх рангів, і адмірали, і генерали. Як дивитися їм у вічі? І кожен з них почав би звертатися до Рожественського: "Ваше превосходительство, а де ваша ескадра?" А він і сам не знає, де, тому що покинув її і втік з поля бою. Пішло б тут перешіптування — от він, скажуть, який національний геройї Але головне ще не це. Яку телеграму він мусив би скласти цареві? "Ваша імператорська величність, я з своїм штабом щасливо прибув на міноносці "Бедовый" у Владивосток, а де перебуває решта доручених мені суден — поки що про них мені нічого невідомо". Рожественський — людина горда і вважав себе розумнішим від усіх на світі. Але японський адмірал Того взяв та й розмагнітив його. Повіситись можна від сорому! От він і вирішив до багатьох своїх злочинів додати ще один — здатися в полон.
— Вірно сказано! — крикнув кочегар Воробйов.
З думкою машиніста погодились і інші матроси. Попов додав:
— І от тепер нашого адмірала, чинів його штабу, суднових офіцерів і нас, грішних, японці везуть у свою вітчизну, як поросят у клітці.
Хтось із злобою сплюнув, хтось сильно вилаявся.
З суднового командного складу лишився на "Бедовом" тільки командир, давши слово честі японському офіцерові, що він не заподіє міноносцеві ніякої шкоди. В кают-компанії зібрались усі офіцери.
