Цусіма - Новиков-Прибой Олексій

У них ішли свої розмови:

— Слава богу, кінчились наші муки.

— Побачимо, що являє собою Японія. Флаг-капітан засумував:

— Так-то воно так, але що буде, коли повернемося в Росію? Мічман Демчинський теж зітхнув:

— Так, чекають нас великі неприємності.

Лейтенант Леонтьев, кокетуючи красивими зубами, заперечив:

— Дрібниці! Ми рятували життя командуючого ескадрою. А потім — подумаєш, яке значення має для Росії втрата одного міноносця, коли вся наша ескадра розгромлена!

Його підтримав полковник Філіпповський:

— На "Суворове" всі чесно билися. Ми робили все, що від'нас залежало. А якщо нас обвинуватять, то разом з нами повинні будуть сісти на лаву підсудних і ті, хто зараз перебуває у Петербурзі під золотим шпилем Адміралтейства. Навіщо вони послали такий набрід на війну?

Найбадьоріше тримався командир Баранов, палко доводячи іншим:

— Власне кажучи, міноносця я не здавав. З того моменту, як тільки на ньому був піднятий прапор Червоного Хреста, він став госпітальним судном. Але японці зробили з ним неправильно — взяли і секвестрували його. О, коли б я не був зв'язаний присутністю пораненого адмірала, я показав би противникові, як зі мною битися! Один японський міноносець я потопив би мінами, а другий — артилерією.

В кают-компанію вбіг матрос і, звертаючись до командира, крикнув:

— Ваше високоблагородіє, буксир перервався! Командир, витягуючи шию, перепитав:

— А може, хто з матросів перерубав його?

— Ні, сам перервався. І японський міноносець кудись пішов. Зовсім навіть не видно його.

Люди, що сиділи за столом у кают-компанії, застигли на місці, наче почули не те, пЦо сповістив їм матрос, а щось страшніше — трюми наповнились водою або спалахнула пожежа у бомбових погребах. Але через хвилину офіцери вже вискакували з-за столу, кидались до трапу і швидко бігли по верхній палубі до містка. Всі були охоплені відчаєм: переможці втекли від полонених! Кожен пропонував свою пораду:

— Треба прожектори відкрити!

— Ні, краще ракети пустити!

— Давайте швидше сиренні гудки!

Але переполох був зайвий — в темряві побачили силует "Сазанамі". Він наближався до "Бедового", щоб знову взяти його на буксир. Офіцери могли знову спуститися в кают-компанію і спокійно розмовляти.

Цієї ночі від бриж лопався буксир ще кілька раз. Тому японці взяли з "Бедового" частину команди і, переправивши її на свій міноносець, замінили її своїми матросами. Заложників повернули назад. Після цього російському міноносцеві дали можливість іти власними силами, наказавши триматися в кільватері переможця.

Вдень 16 травня зустрілися з японським крейсером "Акасі". Він узяв "Бедового" на буксир і, супроводжуваний "Сазанамі", пішов далі.

Адмірал Рожественський і далі лежав на койці в командирській каюті. Обличчя його змарніло, потемніло, очі запали, як у мерця. Цілими годинами він ні з ким не розмовляв, перебуваючи в суворо-мовчазній самотності, наче заглиблений у свої чорні, як морська безодня, думи. Але іноді, сіпнувшись, він раптом схоплювався і, звісивши ноги з койки, починав скреготати зубами. В такі моменти вістовий Балахонцев, що доглядав його разом з лікарем, лякався його. Розкуйовджений, з вискаленими зубами, з пов'язкою на голові, з нерухомим, як у божевільного, поглядом, весь напружений, наче намірявся кудись кинутись, він справді був страшний. Які думки виникали в його враженому мозку? Може, йому ввижалися страшні утопленики? Тисячі їх загинуло з його вини біля острова Цусіма. А може, в пам'яті ще збереглась та особлива нарада, яка відбулася в Петергофському палаці 10 серпня 1904 року під головуванням самого царя? Так, саме тоді був зроблений ним величезний і непоправний промах. Рожественський був надто самовпевне-ний і вважав себе геніальним, але недооцінив здібностей свого противника. В нараді брали участь вищі чини: два великі князі — Олексій Олександрович і Олександр Михайлович, управитель морського міністерства генерал-ад'ютант Авелан, військовий міністр генерал-ад'ютант Сахаров, міністр закордонних справ граф Ламсдорф і командуючий Другою ескадрою, тоді ще контр-адмірал Рожественський. Було поставлено питання: чи час посилати 2-у ескадру на Далекий Схід? Командуючий висловився за негайну відправку ескадри на війну. Але він зустрів з боку деяких членів наради серйозні заперечення. Вони доводили, що після того, як 1-а ескадра 28 липня зробила невдалу спробу прорватися з Порт-Артура крізь японську блокаду, обстановка там сильно змінилася. Перше ніж Рожественський прибуде туди, фортеця наша неминуче впаде, а разом з нею загинуть і всі наші кораблі, які є там. Значить, 2-а ескадра повинна буде розраховувати тільки на свої сили. А в такому складі вона була надто слабка, щоб розбити противника і заволодіти Японським морем. Та й де знайде командуючий для неї базу? За таких умов 2-а ескадра буде приречена на знищення. Доцільніше було б лишити її на зиму в Балтійському морі, зайнятися бойовою підготовкою її, підсилити її суднами, які добудовуються і, можливо, купованими, і вже навесні послати її як грізну силу, що вирішить долю війни.

Але Рожественський, незважаючи на такі заперечення, уперто стояв на своєму — треба негайно відрядити ескадру в далекосхідні води. Він палко і впевнено доводив, що розіб'є японців. З ним погодився Авелан, а потім на його бік схилився і цар. На цьому засіданні, можливо, особливо ясно постав перед царем незабутній драматичний епізод із його подорожі за молодих років на Схід. Тоді Японія зустріла наслідника російського престолу негостинно: якийсь самурай-фанатик ударив високого гостя шаблею по голові. Цей замах був найбільшою образою царської особи в Країні сонячного сходу. І тепер російському імператорові, напевне, хотілося якомога скоріше порахуватися з мікадо.

Через кілька місяців були результати особливої наради: ескадру спіткала єгипетська кара, а той, кому Росія доручила свою долю і на кого вся армія покладала надії, сам на міноносці "Бедовый" здався в полон. Ще недавно, 26 квітня, коли приєднались до нас небогатовські кораблі, в наказі № 229 він проголосив гучні слова: "Господь зміцнив дух наш, допоміг подолати тяготи походу, досі небаченого. Господь зміцнить і десницю нашу, благословить на виконання заповіту государева і на те, щоб кров'ю змити гіркий сором вітчизни"... Але сталося інакше: автор цього наказу начебто забув про свою обіцянку і тільки ще збільшив "сором вітчизни".

Як міг дійти до цього сам начальник ескадри, генерал-ад'ютант, віце-адмірал Рожественський? Він був гоноровитий, і ця гоноровитість, ЯК мікроб, підточила його, підготувала його загибель, змусивши його кинутися в далекосхідну авантюру. Належачи вже до почту його величності, він хотів піднестися ще вище, мріяв уже про лаври переможця, а дійсність повалила його як нікчемність, заплямувала ганьбою. Що скаже тепер про нього цар, якого він так знеславив? Як почнуть тріпати його ім'я всі газети, що наперед підносили його як національного героя?

Якою ненавистю відповість йому вся країна і за безглузду загибель ескадри, і за марні жертви?

Так, тут було про що задуматися. Здавалося б, такому зарозумілому і з таким хворобливим самолюбством адміралові нічого не лишалося іншого, як розбити голову об залізну перебірку. Але цього він не зробив. Гордість і приниження уживалися в ньому разом. І це виявилося лише перед лицем ворога, як видно стає під час відпливу дно морської обмілини. Він падав на койку і, зітхаючи, лежав на ній, смутний і притихлий 38.

Вранці 17 травня прибули в японський порт Сасебо.

Ще здалека побачили там свої броненосці: "Император Николай І", "Адмирал Сенявин" і "Генерал-адмирал Апраксин". На них майоріли прапори Країни сонячного сходу. Баранов, кивнувши в їхній бік головою, весело заявив:

— Виходить,|не тільки ми здались.

Далі він був заклопотаний тільки своїми чемоданами, набитими казенним добром. їх було в нього дванадцять штук, але цієї кількості йому було замало. Довелося ще додати чотири: два великі і два маленькі. Потім він захопив суднову касу— шість тисяч фунтів стерлінгів. З такої великої суми він нічого не хотів дати не тільки матросам, але й офіцерам. Клап'є де Колонг, дізнавшись про це, ввічливо сказав Баранову:

— Я пропоную вам видати офіцерам по двадцять фунтів позичково. В Росії вони повернуть вам ці гроші.

Баранов скипів і, хоч "Бедовый" був під японським прапором, несподівано відрубав:

— Тут я командир! І ніхто не має права робити мені вказівки. Я за все відповідаю.

Але потім чомусь роздумав і видав кожному офіцерові по двадцять фунтів.

Настрій у Баранова, підігрітий наживою, був чудовий. Синявою пломеніли круглі очі. Як завжди, ретельно була розчесана атласна борода. Здавалося, в ній нема жодної зайвої волосинки. Покидаючи свій міноносець, він поляСкав долонею по його трубі, ніби віщий Олег свого коня, і ласкаво промовив:

— Прощай, рідний!

Японці, колись нагородивши Баранова своїм орденом Сонячного сходу 4-го ступеня, наче наперед знали, що він відплатить їм за це з подякою.

Чи згадав він у цей час про свого сина? Адже той, мічман Баранов, високий, худорлявий юнак, лишився на гинучому кораблі "Александр III" без надії на порятунок. При самій тільки думці про це мусило б здригнутися батьківське серце.

МИ ВСІ ПОМРЕМО, АЛЕ НЕ ЗДАМОСЯ

У серпні 1904 року, перед відходом 2-ї ескадри з Кронштадта, в розкішній кают-компанії броненосця "Александр III" дружини й родичі офіцерів та добірна цивільна публіка зібрались на прощальний банкет. Проводи були урочисті. Раз у раз над розкішно сервірованим столом, заставленим батареєю пляшок, стравами і квітами, піднімались бокали шампанського з тостами на славу російської зброї. Палкі були напутні промови гостей, побажання перемоги над ворогом і щасливого повернення на батьківщину. І саме в розпалі гучних овацій несподівано пролунали зловісні слова. Захопленій публіці відповів командир броненосця "Александр III", капітан 1-го рангу Бухвостов:

— Ви дивитесь і думаєте, як тут все добре влаштовано. А я вам скажу, що тут зовсім не все гаразд. Ви бажаєте нам перемоги. Нічого й казати, як ми її бажаємо. Але перемоги не буде!.. За одне я ручуся: ми всі умремо, а не здамося...

Бухвостов скінчив. У кают-компанії запала тиша, наче в моргу.

Нарядна аудиторія була приголомшена.