Війна і мир - Толстой Лев

"Ось вам і тисячні — чисте діло марш!"

— Ругаю, на лапку! — сказав він, кидаючи відрізану лапку з налиплою землею.— Заслужив, чисте діло марш!

— Вона вимахалась, три гонитви дала сама,— казав Микола, теж не слухаючи нікого і не турбуючись про те, слухають його чи ні.

— Та це що ж упоперекі — промовив ілагінський стременний.

— Та як осіклася, то навздогін кожна дворняжка піймає,— казав у той же час Ілагін, червоний, насилу переводячи дух від швидкої їзди та хвилювання. У той самий час Наташа, не переводячи духу, радісно і захоплено верещала так пронизливо, що •аж у вухах лящало. Вона цим вереском виявила все те, що виявляли й інші мисливці своєю одночасною мовою. І цей дикий вереск був такий чудний, що вона сама повинна була б соромитися його і всі повинні були дивуватися з нього, якби це було іншого часу. Дядечко сам приторочив русака, спритно і хвацько перекинув його через зад коня, ніби докоряючи всім цим перекиданням, і з таким виглядом, що він і говорити ні з ким не хоче, сів на свого буланого і поїхав собі. Всі, крім нього, сумні і ображені, роз'їхались і тільки нескоро згодом могли, як і раніш, прикидатися байдужими. Довго ще вони поглядали на червоного Ругая, який з забрудненою, горбатою спиною, побрязкуючи кільцем, зі спокійним виглядом переможця ішов за ногами дядечко-вого коня.

"Що ж, я такий самий, як і всі, коли не доходить до цькування. Ну, а вже тоді держись!" — говорив, здавалось Миколі, вигляд цього собаки.

Коли, не скоро по тому, дядечко під'їхав до Миколи і заговорив з ним, Миколу потішило те, що дядечко після всього, що було, ще удостоює його розмовою.

VII

Коли увечері Ілагін розпрощався з Миколою, Микола опинився на такій далекій відстані РІД дому, що він прийняв пропозицію дядечка залишити охоту> ночувати в нього, у дядечка, в його селі Михайловці.

— Т якби заїхали до мене — чисте діло марш! — сказав дядечко,— ще краще було б. Бачите, погода мокра,— говорив дядечко,— відпочили б, графинечку б одвезли на дрожці.— Дядечкову пропозицію було прийнято, за дрожкою послали мисливця в Отрадне; а Микола з Наташею і Петею поїхали до дядечка.

Чоловік із п'ять, великих і малих, дворових мужчин вибігло на парадний ґанок зустрічати пана. Десятки жінок, старих, великих і малих, виставилися з чорного ґанку дивитися на мисливців, що під'їжджали. Присутність Наташі, жінки, панни на коні, довела цікавість дядечкових дворових до того, що багато хто, не соромлячись її самої, підходили до неї, заглядали їй в очі і при ній робили свої зауваження .про неї, як про показуване чудо, що не є людиною і не може чути і розумітл, що говорять про нього.

— Аринко, глянь-но, на бочк^ сидить! Сама сидить, а поділ метляється... Бач, і ріжок!

— Матінко рідна, ножик он!

— Ач татарка!

— Як же ти не перекинулась через голову? — питала найсмі-ливіша, просто вже звертаючись до Наташі.

Дядечко зліз з коня біля ґанку свого дерев'яного зарослого садом будиночка і, оглянувши своїх домочадців, крикнув владно, щоб зайві відійшли і щоб було зроблено все потрібне для прийому гостей і охоти.

Усе розбіглося. Дядечко зняв Наташу з коня і за руку повів її хиткими дощаними східцями ганку. В будинку, не оштукатуреному, з брусованими стінами, було не дуже чисто,— не, видно було, щоб мета мешканців полягала в тому, щоб не було плям, але не було помітно й запущеності. У сінях пахло свіжими яблуками і висіли вовчі та лисячі шкури.

Через передпокій дядечко провів своїх гостей до маленької зали зі складаним столом і червоними стільцями, потім до вітальні з березовим круглим столом і.диваном, потім до кабінету з пошарпаним диваном, з затяганим килимом і з портретами Суворова, батька та матері господаря і його самого у військовому мундирі. В кабінеті дуже пахло тютюном і собаками.

У кабінеті дядечко попросив гостей сісти і розташуватися як вдома, а сам вийшов. Ругай з досі брудною спиною увійіиов до кабінету і ліг на диван, обчищаючи себе язиком та зубами. З кабінету ішов коридор, у якому видно було ширми з прорваними занавісками. З-за ширм чутно було жіночий сміх і шепіт. Наташа, Микола і Петя пороздягалися й посідали на диван. Петя схилився на руку, і зараз же заснув; Наташа і Микола сиділи мовчки. Обличчя в них пашіли, вони були дуже голодні й дуже веселі. Вони подивилися одне на одного (після полювання, в кімнаті, Микола вже не вважав за потрібне виявляти свою мужську вищість перед своєю сестрою); Наташа підморгнула братові,

І обоє стримувались недовго і дзвінко розреготалися, не встигнувши ще придумати приводу для свого сміху

Трохи згодом дядечко ввійшов у казакині, у синіх штанах і маленьких чоботях. І Наташа відчула, що цей самий костюм, в якому вона здивовано і глузливо бачила дядечка в Оградному,— був справжній костюм, нічим не гірший за сюртуки та фраки. Дядечко був теж веселий; він не тільки не образився зі сміху брата й сестри (йому й на думку не могло спасти, що могли сміятися з його життя), а й сам приєднався до їх безпричинного сміху.

— Оце графиня молода — чисте діло марш! — другої такої не доводилось бачити! — сказав він, подаючи одну люльку з довгим цибухом Ростову, а другий короткий, обрізаний цибух закладаючи звичним жестом між три пальці.

— День від'їздила, це й для чоловіка неабищо, і' як нічого й не було!

Незабаром після дядечка відчинила двері,— чутно було по кроках, боса — дівка, і в двері з великим заставленим підносом у руках ввійшла товста, рум'яна, гарна жінка років сорока, з подвійним підборіддям і повними, рум'яними губами. Вона з гостинною статечністю і привабливістю в очах і в кожному русі оглянула гостей і з привітною усмішкою шанобливо вклонилася їм. Незважаючи на опасистість більше ніж звичайну, що змушувала її виставляти вперед груди й живота і назад відкидати голову, жінка ця (дядечкова економка) ступала незвичайно легко. Вона підійшла до столу, поставила піднос і спритно своїми білими пухлими руками зняла й розставила по столу пляшки, закуски й угощення. Закінчивши з цим, вона відійшла і з усмішкою на обличчі стала біля дверей. "Ось яка я! Тепер розумієш дядечка?" — сказала Ростову її поява. Чом би й не розуміти: не тільки Ростов, але й Наташа зрозуміла дядечка — і значення насуплених брів, і щасливої, самовдоволеної усмішки, що трошечки морщила його губи в той час, як увіходила Онисія Федорівна. На підносі були наливки, травник, грибки, коржики з чорної муки на сколотинах, сотовий мед, мед варений і шипучий, яблука, горіхи сирові і пряжені і горіхи в медові. Потім Онисія Федорівна принесла і варення на медові і на цукру, і шинку, і курку> щойно засмажену.

Все це було господарства, збору і варіння Онисії Федорівни. Все це і пахло, і чимсь нагадувало, і мало смак Онисії Федорівни. Все чимсь нагадувало соковитість, чистоту, білість і приємну усмішку.

— Поїжте, панночко-графинечко,— примовляла вона, подаючи Наташі то те, то те. Наташа їла все, і їй здавалося, що таких коржиків на сколотинах, з таким букетом варень, на медові горіхів і такої курки ніколи вона ніде не бачила і не їла. Онисія Федорівна вийшла. Ростов з дядечком, запиваючи вечерю вишневою наливкою, розмовляли про минуле і про майбутнє полювання, про Ругая та про ілагінських собак. Наташа з блискучими очима рівно сиділа на дивані, слухаючи їх. Кілька разів вона намагалася розбудити Петю, щоб дати йому поїсти чого-небудь, але він говорив щось незрозуміле, очевидно, не прокидаючись. Наташі так весело було на душі, так гарно в цій новій для неї обстановці, що вона тільки боялася, що занадто скоро за нею приїде дрожка. Після випадково виниклої мовчанки, як це майже завжди буває у людей, що упарше приймають у своєму домі своїх знайомих, дядечко сказав, відповідаючи на думку, яка була в його гостей:

— Отак і доживав свого віку... Помреш,— чисте діло марші— нічого не залишиться. Нащо ж бо і грішити.

Обличчя в дядечка було дуже показне і навіть гарне, коли він говорив це. Ростов мимоволі згадав при цьому все, що він гарного чув від батька та сусідів про дядечка. Дядечко в усій околиці губернії мав репутацію дуже благородного і некорисливого дивака, його закликали розсуджувати родинні справи, йому доручали ■ виконувати духівниці, йому довіряли таємниці, його обирали суддею і на інші посади, але від громадської служби він завжди вперто відмовлявся, осінь і весну проводячи в полях на своєму буланому коні, зиму сидячи вдома, влітку лежачи у своєму зарослому саду. *

— Чому ж ви не служите, дядечку?

— Служив, та кинув. Не годжуся, чисте діло марш,— я нічого не розберу. Це ваша справа, а в мене розуму невистачить. От щодо полювання інша річ,— це чисте діло марш! Одчиніть-но двері он,— крикнув він.— Нащо зачинили! — Двері в кінці коридора (який дядечко називав колідор) вели в холостяцьку — мисливську так називалася челядня для мисливців. Босі ноги швидко зашльопали, і невидна рука відчинила двері до мисливської. З коридора ясно стало чутно звуки балалайки, на якій грав, очевидно, який-небудь майстер цього діла. Наташа вже давно прислухалася до цих звуків і тепер вийшла в коридор, щоб чути їх ясніше.

— Це в мене мій Митька-кучер... Я йому купив добру балалайку, люблю,— сказав дядечко. У дядечка було заведено, щоб, коли він приїжджає з полювання, у холостяцькій — мисливській Митька грав на балалайці. Дядечко любив слухати цю музику.

— Як гарно! Далебі, чудово,— сказав Микола з якоюсь мимовільною зневагою, наче йому совісно було признатися в тому, що йому дуже приємні ці звуки.

— Як чудово? — докірливо сказала Наташа, почуваючи тон, яким сказав це брат.— Не чудово, а це ж розкіш, що таке! — Як дядечкові грибки, мед та наливки здавались їй найкращими в світі, так само і ця пісня в цю хвилину здавалась їй чимсь неперевершено чарівним.

— Ще, будь ласка, ще,— сказала Наташа у двері, як тільки замовкла балалайка. Митька настроїв і знову задеренчав Бариню з переборами і з перехватами. Дядечко сидів і слухав, схиливши голову набік, з ледь помітною усмішкою. Мотив Барині повторився разів зо сто. Кілька разів балалайку настроювали" і знову деренчали ті самі звуки, і слухачам не набридало, тільки хотілося ще і ще чути цю гру. Онисія Федорівна увійшла і сперлася своїм опасистим тілом на одвірок.

— Зволите слухати? — сказала вона до Наташі, з усмішкою, надзвичайно схожою на усмішку дядечка.— Він у нас гарно грає,— сказала вона.

— Ось у цьому коліні не те робить,—раптом з енергійним жестом сказав дядечко.— Тут розсипати треба — чисте діло марш — розсипатиі

— А ви хіба вмієте? — спитала Наташа.