Війна і мир - Толстой Лев
Я одного разу в полку не пішов на гуляння, а там грала музика... і так мені раптом гкучно стало...
— Ох, я це знаю. Знаю, знаю,— підхопила Наташа,— Я ще маленька була, то зі мною це було. Пам'ятаєш, раз мене *а сливки покарали, і ви всі танцювали, а я сиділа у класній ридала, ніколи не забуду: мені і смутно було, і жаль було всіх, і себе, і всіх-всіх жаль. І головне, я не була винна,— сказала Наташа,— ти пам'ятаєш?
— Пам'ятаю,— сказав Микола.— Я пам'ятаю, що я до тебе прийшов потім і мені хотілось тебе утішити і, знаєш, совісно було. Страшенно ми смішні були. У мене тоді була іграшка-бов-ванчик, і я його тобі віддати хотів. Ти пам'ятаєш?
— А пам'ятаєш ти,— сказала Наташа, в задумі усміхаючись,— як давно, давно, ми ще зовсім маленькі були, дядечко покликав нас до кабінету, ще в старому домі, а темно було — ми прийшли і раптом там стоїть...
— Арап,— закінчив Микола з радісною усмішкою,— чом би не пам'ятати? Я і тепер не знаю, чи то був арап, чи ми уві сні бачили, чи нам розповідали!
— Він сірий був, пам'ятаєш, і білі зуби — стоїть і дивиться на нас...
— Ви пам'ятаєте, Соню? — спитав Микола.
— Так, так, я теж пам'ятаю щось,— несміливо відповіла Соня.
— Я ж питала про цього арапа і папа і мама,— сказала Наташа.— Вони кажуть, що ніякого арапа не було. А ти ж ось пам'ятаєш!
— Аякже, як тепер пам'ятаю його зуби.
— Як це чудно, наче уві сні було. Я це люблю:
— А пам'ятаєш, як ми качали яйця в залі і раптом — дві баби, і стали по килиму крутитися. Це було, чи ні? Пам'ятаєш, як гарно було?
— Справді. А пам'ятаєш, як татусь у синій шубі на ґанку вистрелив з рушниці? — Вони перебирали, усміхаючись з утіхою вгадування, не сумовитого старечого, а поетичного, юнацького згадування, ті враження з найдальшого минулого, де сни зливаються з дійсністю, і тихо сміялися, з чогось радіючи.
Соня, як і завжди, відстала від них, хоч спогади їхні були спільні.
Соня не пам'ятала багато чого з того, що вони згадували, а й те, що вона пам'ятала, не підіймало в ній того поетичного почуття, що охоплювало їх. Вона тільки тішилася їхньою радістю, намагаючись підробитись під неї.
Вона взяла участь у їхніх спогадах лише тоді, коли вони згадували перший Сонин приїзд. Соня розповіла, як вона боялася Миколи, бо в нього на курточці були шнурки, і їй няня сказала, що її також у.шнурки зашиють.
— А я пам'ятаю: мені сказали, що ти під капустою народилася,— сказала Наташа,— і пам'ятаю, що я тоді не сміла не повірити, але знала, що це неправда, і так мені ніяково було...
Під час цієї розмови з задніх дверей диванної виставилась голова покоївки.
— Панночко, півня принесли,— пошепки сказала дівчина.
— Не треба, Полю, звели віднести,— сказала Наташа. Серед розмов, що точились у диванній, Діммлер увійшов до
кімнати і підійшов до арфи, яка стояла в кутку. Він зняв сукно, і з арфи зійшов фальшивий звук.
— Едуард Карлович, заграйте, будь ласка, мій улюблений Nocturne мосьє Фільда,— сказав голос старої графині з вітальні.
Діммлер узяв акорд і, обернувшись до Наташі, Миколи й Соні, сказав:
— Молодь як тихо сидить!
— Та ми філософствуємо,— сказала Наташа, на хвилину оглянувшись і продовжуючи розмову. Тепер йшлося про сни.
Діммлер почав грати. Наташа нечутно, навшпиньки, підійшла до столу, взяла свічку, винесла її і, повернувшись, тихо сіла на своє місце. В кімнаті, особливо на дивані, де вони сиділи, було темно, але у великі вікна падало на підлогу срібне сяйво повного місяця.
— Знаєш, я думаю,— сказала Наташа пошепки, присуваючись до Миколи й Соні, коли вже Діммлер перестав грати і все сидів, мляво перебираючи струни, видно, вагаючись, облишити чи почати щось нове,— що коли так згадуєш, згадуєш, усе згадуєш, до того дозгадуєшся, що пам'ятаєш те, що було ще раніш, ніж я була на світі...
— Це метампсихоз,— сказала Соня, яка завжди добре вчилася і все пам'ятала.— Єгиптяни вірили, що наші душі були у тваринах і знову підуть у тварини.
— Ні, знаєш, я не вірю цьому, щоб ми були у тваринах,— сказала Наташа так само шепотом, хоч музика й кінчилася,— а я знаю напевно, що ми були ангелами десь там і тут були, і тому ми все пам'ятаємо...
— Можна мені приєднатись до вас? — сказав, тихо підійшовши, Діммлер і сів біля них.
— Коли ми були ангелами, то за що ж ми потрапили нижче? — сказав Микола.— Ні, цього не може бутиі
— Не нижче, хто тобі сказав, що нижче?.. Звідки я знаю, чим я була раніш,— переконано відповіла Наташа.— Адже душа безсмертна... отже, коли я житиму завжди, то.я і раніш жила, цілу вічність жила.
— Так, але трудно нам уявити вічність,— сказав Діммлер, який підійшов до молоді з лагідною презирливою усмішкою, а тепер говорив так само тихо і серйозно, як і вони.
— Чому ж трудно уявити вічність? — сказала Наташа.— Сьогодні буде, завтра буде, завжди буде, і вчора було, і позавчора було...
— Наташо! тепер твоя черга. Заспівай мені що-небудь,— почувся голос графині,— чого ви повсідалися, наче змовники.
— Мамо! мені так не хочеться,— сказала Наташа, але разом з тим підвелася.
Усім їм, навіть і немолодому Діммлеру, не хотілось переривати розмови і виходити з куточка диванного, проте Наташа встала, і Микола сів за клавікорди. Як завжди, ставши на середину зали і вибравши найвигідніше місце для резонансу, Наташа почала співати улюблену п'єсу своєї матері.
Вона сказала, що їй не хотілось співати, але вона давно раніш і довго потім не співала так, як вона співала цього вечора. Граф Ілля Андрійович з кабінету, де він розмовляв з Митенькою, чув її спів і, як учень, що квапиться йти гратися, закінчуючи урок, плутався у словах, даючи розпорядження управителю, і, нарешті, замовк; і Митенька, теж. слухаючи, мовчки з усмішкою стояв перед графом. Микола не зводив очей з сестри і разом з нею переводив дихання. Соня, слухаючи, думала про те, яка величезна різниця була між нею та її другом і як неможливо було їй хоч трохи бути такою чарівною, як її кузина. Стара графиня сиділа зі щасливо-смутною усмішкою і зі сльозами на очах, зрідка похитуючи головою. Вона думала і про Наташу,
І про свою молодість, і про те, що в цьому майбутньому шлюбї Наташі з князем Андрієм є щось негоже і страшне.
Діммлер, підсівши до графині і заплющивши очі, слухав.
— Ні, графине,— сказав він нарешті,— це талант європейський, їй учитися нічого, цієї м'якості, ніжності, сили...
— Ой! як я боюсь за неї, як я боюсь,— сказала графиня, не пам'ятаючи, з ким вона говорить. її материнське чуття говорило' їй, що чогось занадто багато в Наташі, і їло.тому вона не буде щаслива. Наташа не закінчила ще співати, як до кімнати вбіг радісно-збуджений чотирнадцятилітній Петя із звісткою, що прийшли ряджені.
Наташа раптом зупинилась.
— Дурень! — закричала вона на брата, підбігла до стільця,, впала на нього і заридала так, що довго потім не могла стишитися.
— Нічого, матусю, далебі нічого, так: Петя злякав мене,— казала вона, намагаючись усміхатись, але сльози все текли і схлипування стискали горло.
Ряджені дворові: ведмеді, турки, трактирники, панії, страшні і смішні, принісши з собою холод і веселощі, спочатку боязко тиснулися в передпокої; потім, ховаючись одне за одного, випхались до зали; і спочатку ніяково, а потім усе веселіше і дружніше почались пісні, танці, хороводи і святкові гри. Графиня, пізнавши людей і посміявшись з ряджених, пішла до вітальні. Граф Ілля Андрійович з осяйною усмішкою сидів у залі і хвалив ряджених. Молодь кудись зникла.
Через півгодини у залі між іншими рядженими з'явилась ще одна стара пані у фіжмах — це був Микола. Туркеня — це був Петя, паяц — Діммлер, гусар — Наташа і черкес —Соня, з вусами і бровами, намальованими корком.
Після поблажливого дивування, невпізнавання і похвал з боку неряджених, молодь визнала, що костюми такі гарні, що треба їх показати ще кому-небудь.
Микола, якому хотілось по чудовій дорозі прокатати всіх на своїй тройці, запропонував узяти з собою з дворових чоловік з десять ряджених і їхати до дядечка.
— Ні, що це ви його, старого, схвилюєте! — сказала графиня.— Та й нема де повернутися в нього. Вже коли їхати, то до Мелюкових.
Мелюкова була вдова з дітьми різного віку, також з гувернантками та гувернерами; жила вона за чотири версти від Ростових, г
— От, ma chère, розумно,— підхопив, розворушившись цього вечора, старий граф.— Давай зараз наряджуся і поїду з вами. Вже я Пашету розворушу.
Та графиня не погодилась пустити графа: у нього всі ці дні боліла нога. Вирішили, що Іллі Андрійовичу їхати не можна, а що коли Луїза Іванівна (m-me Schoss) поїде, то панночкам можна їхати до Мелюкової. Соня, завжди боязка й соромлива,
'настійніше за всіх почала просити ЛуТзу Іванівну не відмовити їм.
Сонине вбрання було найкраще. її вуса та брови напрочуд були їй до лиця. Всі казали їй, що вона дуже гарна, і вона була в невластивому їй збуджено-енергійному настрої. Якийсь внутрішній голос говорив їй, що сьогодні або ніколи вирішиться її доля, і вона в своєму чоловічому одягу здавалася зовсім іншою людиною. Луїза Іванівна погодилась, і через півгодини чотири тройки з дзвінками та бубонцями, знімаючи вищання і свистіння тіідрізами по морозному снігу, під'їхали до ґанку.
Наташа перша дала тон святкових веселощів, і ці веселощі, заполонюючи одного по одному, дедалі більш посилювались і дійшли краю в той час, коли всі вийшли на мороз і, перемовляючись, перекликаючись, сміючись і кричачи, розсілися по санях.
Дві тройки були розгонні, третя тройка старого графа, з орловським рисаком у голоблях; четверта — власна Миколова, з •його низеньким косматим вороним голобельним конем. Микола у своєму баб'ячому вбранні, на яке він надів гусарського плаща і підперезав його, стояв усередині своїх саней, підібравши віжки.
Було так видно, що він бачив, як виблискували у місячному сяйві бляхи і очі коней, які злякано оглядалися на сідоків, що галасували під темним дашком під'їзду.
В Миколові сани сіли Наташа, Соня, m-me Schoss і дві дівчини. У сани старого графа сіли Діммлер з дружиною і Петя; в решту розсілися ряджені дворові.
— Паняй вперед, Захаре! — крикнув Микола до батькового кучера, щоб мати нагоду випередити його в дорозі.
Тройка старого графа, в яку сів Діммлер та інші ряджені, завищала полозами, наче примерзаючи до снігу, і побрязкуючи густим дзвінком, рушила вперед.
