Війна і мир - Толстой Лев

Припряжні налягали на голоблі і вгрузали, вивертаючи як цукор міцний і блискучий сніг.

Микола рушив за першою тройкою; ззаду зашуміли і завищали інші. Спочатку їхали повільною риссю по вузькій дорозі. Поки їхали повз сад, тіні від оголених дерев лежали густо поперек дороги і ховали яскраве сяйво місяця, але тільки-но виїхали за огорожу, алмазно-блискуча, з сизим відблиском снігова рівнина, вся облита місячним сяйвом і непорушна, відкрилася з усіх боків. Раз, раз штовхнуло на вибої передні сани; так само штовхнуло другі сани і треті, і, зухвало порушуючи заковану тишу, став розтягатися ключ саней.

— Слід заячий, багато слідів! — прозвучав у морозному скованому повітрі Наташин голос.

— Як видно, Nicolas! — сказав Сонин голос. Микола оглянувся на Соню і пригнувся, щоб ближче розглядіти її обличчя. Якесь зовсім нове, миле лице з чорними бровами і вусами, в місячному сяйві близько й далеко, виглядало із соболів.

"Це перше була Соня",— подумав Микола. Він ближче придивився до неї і усміхнувся.

— Ви ЧОГО, Nicolas?

— Нічого,— сказав він і повернувся знову до коней. Виїхавши на вторований битий шлях, примяслений полозами

і геть посічений слідами шипів, видними в сяйві місяця, коні самі стали натягати віжки й піддавати ходу. Лівий припряжний, загнувши голову, стрибками пошарпував свої посторонки. Голобельний розгойдувався, поводячи вухами, наче питаючи: "починати чи рано ще?" Попереду, вже далеко відділившись і все далі подзвонюючи густим дзвінком, ясно виднілася на білому снігу чорна Захарова тройка. Чутно було з його саней покрикування і регіт, і голоси ряджених.

— Ну бо ви, милесенькі! — крикнув Микола, з одного боку посмикуючи за віжку й одводячи з батогом руку. І тільки по тому, як посилився наче назустріч вітер та по шарпанню припряжних, що натягали і все піддавали скоку, помітно було, як швидко полетіла тройка. Микола оглянувся назад. З галасом і вереском, махаючи батогами і примушуючи йти в галоп голобельних, поспівали інші тройки. Голобельний стійко погойдувався під дугою, не думаючи збивати і обіцяючи ще й ще піддати, коли треба буде.

Микола наздогнав першу тройку. Вони з'їхали з якоїсь гори, в'їхали на широко роз'їжджену дорогу лукою біля річки.

"Де це ми їдемо? — подумав Микола.— Косою лукою, мабуть. Та ні, це щось нове, чого я ніколи не бачив. Це не Коса лука і не Дьомкіна гора, а бозна-що таке! Це щось нове і чарівне. Ну, хоч би що там було!" — І він, крикнувши на коней, став обминати першу тройку.

Захар стримав коней і обернув своє вже вкрите інеєм до брів обличчя.

Микола пустив своїх коней; Захар, витягнувши вперед руки, цмокнув і пустив своїх.

— Ну, держись, паничу,— промовив він. Ще швидше поруч полетіли тройки, і швидко перемінювались у бігу ноги коней. Микола став забирати вперед. Захар, не змінюючи положення витягнених рук, підняв одну руку з віжками.

— Брешеш, паничу,— прокричав він до Миколи. Микола галопом пустив своїх коней і випередив Захара. Коні засипали дрібним, сухим снігом обличчя сідоків, поруч з ними звучали дрібні перебори і плутались у бистрому русі ноги і тіні випереджуваної тройки. Свист полозів по снігу і жіночий вереск розтиналися з усіх боків.

Знову зупинивши коней, Микола оглянувся круг себе. Навколо була все та ж пройнята наскрізь місячним сяйвом чарівна рівнина з розсипаними по ній зорями,

"Захар кричить, щоб я взяв ліворуч; а нащо ліворуч?—думав Микола.— Хіба ми до Мелюкових їдемо, хіба це Мелюковка? Ми бозна-де їдемо і бозна-що з нами діється — і дуже дивне і гарне те, що з нами діється".— Він оглянувся в сани.

— Подивись, у нього і вуса і вії — усе біле,— сказав один з тих, що сиділи, чудний, гарненький і чужий, з тонкими вусами та бровами.

"Цей, здається, була Наташа,— подумав Микола,— а це т-те БсЬозз; а може, й ні; а цей черкес з вусами — не знаю хто, але я люблю її".

— Не холодно вам? — спитав він. Вони не відповіли і засміялися. Діммлер з задніх саней щось кричав, мабуть, смішне, але не можна було розібрати, що він кричить.

— Так, так,— сміючись відповіли голоси.

Однак ось якийсь чарівний ліс з мінливими чорними тінями та блискітками алмазів і з якоюсь анфіладою мармурових сходів і якісь срібні дахи чарівних будівель, і пронизливе скавучання якихось звірів. "А якщо й справді це Мелюковка, то ще чудніше, що ми їхали бозна-де, а приїхали в Мелюковку",— думав Микола.

Справді, це була Мелюковка, і на під'їзд вибігли дівки та лакеї зі свічками й радісними обличчями.

— Хто такий? — питали з під'їзду.

— Графські ряджені, по конях бачу,— відповіли голоси.

XI

. Пелагія Данилівна Мелюкова, широка, енергійна жінка, в окулярах і в капоті нарозхрист, сиділа у вітальні, оточена дочками, яким вона намагалася не дати нудьгувати. Вони повільно лили віск і дивились, які виходили фігури, коли в передпокої заступали й загомоніли приїжджі.

Гусари, панії, відьми, блазні, ведмеді, прокашлюючись і витираючи припалі інеем від морозу обличчя в передпокої, увійшли до зали, де квапливо засвічували свічки. Блазень Діммлер і пані Микола відкрили танець. Оточені галасливими дітьми, ряджені, закриваючи обличчя і змінюючи голоси, розкланювались перед господинею і ставали хто де в кімнаті.

— Ах, впізнати не можна! А Наташа ж бо! Подивіться, на кого вона схожа! Справді, нагадує когось. А Едуард Карлович який гарний! Я не впізнала. Та як танцює! Ой, матінко, і черкес якийсь; їй-бо, як до лиця Сонечці. А це ще хто? Ну, утішили! Столи он прийміть, Микито, Ваню. А ми так тихо сиділи!

— Ха-ха-ха!.. А гусар, гусар який! Наче хлопчик, і ноги!.. Я дивитись не можу...— лунали голоси.

Наташа, улюблениця молодих Мелюкових, з ними разом зникла в задні кімнати, куди було сказано дати корка і різні халати та чоловічий одяг, які у прочинені двері приймали від лакея оголені дівочі руки. Через десять хвилин уся молодь родини Мелюкових приєдналась до ряджених.

Пелагія Данилівна, розпорядившись очищенням місця для гостей і вгощенням для панів і дворових, не скидаючи окулярів, ходила, стримано усміхаючись, поміж рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але й ніяк не могла впізнати ні своїх дочок, ні тих чоловікових халатів та мундирів, що були на них.

— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина.— Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу.— Туркові он, туркові пастили подай,— казала вона буфетникові, що розносив солодощі,— це їхнім законом не заказано.

Іноді, дивлячись на чудні, але смішні па, які виробляли танцюристи, твердо вирішивши, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись,— Пелагія Данилівна закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.

— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона.

Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з'єднала всіх дворових і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні гри.

За годину всі костюми пом'ялися й розладнались. Коркові вуса та брови розмазались по спітнілих, зашарілих і веселих обличчях. Пелагія Данилівна стала впізнавати ряджених, захоплювалась тим, як гарно були зроблені костюми, як до лиця вони, особливо панночкам, і дякувала всім за те, що так повеселили її. Гостей покликали вечеряти до вітальні, а в залі розпорядилися вгощенням дворових.

— Ні, в лазні ворожити, оце страшно! — казала за вечерею стара дівиця, що жила в Мелюкових.

— Чому? — спитала старша дочка Мелюкових.

— Та не підете, тут треба хоробрості...

— Я піду,— сказала Соня.

— Розкажіть, як це було з панночкою? — сказала друга Ме-люкова.

— Та ось так, пішла одна панночка,— сказала стара дівиця,— взяла півня, два прибори — як слід, сіла. Посиділа, коли чує, раптом їде... з дзвінками, з бубонцями, під'їхали сани; чує, іде. Входить зовсім у образі людському, достеменно офіцер, прийшов і сів з нею за прибор.

— А! А!..— закричала Наташа, з жахом витріщаючи очі.

— Та як же він так, і говорить?

— Так, як людина, все як має бути, і почав, і почав умовляти, а їй треба було б затримати його розмовами до півнів; а вона сторопіла; тільки сторопіла й затулилася руками. Він її і підхопив. Добре, що якраз дівчата прибігли...

— Ну, нащо лякати їх! — сказала Пелагія Данилівна.

— Мамусю, ви ж самі ворожили...— сказала дочка.

— А як це в амбарі ворожать? — спитала Соня.

— Та ось хоч би тепер, підуть до амбара та й слухають.

Що почуєте: забиває, стукає — погано, а пересипає хліб — це на добре; а то буває...

— Мамо, розкажіть, що з вами було в амбарі. Пелагія Данилівна усміхнулася.

— Та що ж, я вже забула...— скачала вона.— Адже ніхто з вас не піде?