Війна і мир - Толстой Лев

Читаємо онлайн Війна і мир - Толстой Лев

Мені спокійно, твердо. Я знаю, що кращих за нього не буває людей, і так мені спокійно, гарно тепер. Зовсім не так, як раніш...

Микола висловив Наташі своє незадоволення з того, що весілля було відкладено на рік; але Наташа злісно накинулась на брата, до-водячи йому, що й не могло бути інакше, що погано було б увійти в сім'ю проти батькової волі, що вона сама цього хотіла.

— Ти зовсім, зовсім не розумієш,— казала вона. Микола замовк і погодився з нею.

Брат часто дивувався, спостерігаючи її. Зовсім не було схоже, щоб вона була закохана наречена в розлуці зі своїм нареченим. Вона була рівна, спокійна, весела, так само, "к і раніш. Миколу це дивувало і навіть викликало недовіру до сватання Волконського. Він не вірив у те, що її долю вже вирішено, тим більш, що він не бачив з нею князя Андрія. Йому все здавалося, що що-небудь не те в цьому гаданому одруженні.

"Чому відстрочка? Чому не заручились?" — думав він. Розговорившись раз з "матір'ю про сестру, він, на подив свій і почасти на задоволення, побачив, що мати так само у глибині душі іноді недовірливо дивилась на цей шлюб.

— Ось пише,— казала вона, показуючи синові листа князя Андрія з тим затаєним почуттям недоброзичливості, що завжди є у матері проти майбутнього подружнього щастя дочки,— пише, що не приїде раніш як у грудні. Яка ж це справа може затримати його? Мабуть, хвороба! Здоров'я кволе дуже. Ти не кажи Наташі. Ти не дивись, що вона весела: це вже останній дівочий час доживає, а я знаю, що з нею робиться кожного разу, як листа його одержує. А втім, бог дасть, все й гаразд буде,— закінчувала вона щоразу,— він прекрасна людина.

II

Перший час після свого приїзду Микола був серйозний і навіть скучний. Його мучила доконечна потреба неодмінного втручання в ті дурні справи господарства, для яких мати викликала його. Щоб швидше скинути з плечей цей тягар, на третій день після свого приїзду він сердито, не відповідаючи на запитання, куди він іде, пішов з насупленими бровами у флігель до Митеньки" і зажадав від нього рахунків усього. Що таке були ці рахунки всього, Микола знав ще менше, ніж зляканий і розгублений Митенька. Розмова та обрахунок Митеньки тривали недовго. Староста, виборний і земський, які дожидалися в передпокої флігеля, зі страхом і втіхою чули спочатку, як загудів і затріскотів, наче все підвищуючись, голос молодого графа, чули лайливі і страшні слова, що сипалися одно за одним.

— Розбійник! Невдячна тварюка!.. Порубаю собаку... Не з татусем... Обікрав...— і т. ін.

Потім ці люди з неменшими втіхою і страхом бачили, як молодий граф, весь червоний, з налитими кров'ю очима, за барки виволік Митеньку, ногою та коліном дуже влучно якраз між своїми словами штовхнув його під зад і закричав: "Геть! щоб духу твого, мерзотнику, тут не було!"

Митенька сторч головою злетів з шести східців і втік у клумбу. (Клумба ця була відомою місцевістю порятунку злочинців у Отрадному. Сам Митенька, приїжджаючи п'яним з міста, ховався в цю клумбу, і багато хто з мешканців Отрадного, що ховалися від Митеньки, знав рятівну силу цієї клумби.)

Дружина Митеньки і своячениці із зляканими обличчями виставилися в сіни з дверей кімнати, де кипів чистий самовар і височіло прикажчицьке високе ліжко під стьобаною ковдрою, пошитою з маленьких шматочків.

Молодий граф, задихаючись, не звертаючи на них уваги, рішучими кронами пройшов повз%них і пішов у дім. *

Графиня, узнавши відразу через дівчат про те, що сталося у флігелі, з одного боку заспокоїлась щодо того, що тепер становище їхнє повинно покращати, з другого боку, вона турбувалася про те, як перенесе це її син. Вона підходила кілька разів навшпиньки до його дверей і слухала, як він курив люльку за люлькою.

Другого дня старий граф відкликав убік сина і з боязкою усмішкою сказав йому:

— А знаєш, ти, голубчику, даремне погарячився! Мені Митенька розповів усе.

"Я знав,— подумав Микола,— що ніколи нічого не зрозумію тут, у цьому дурному світі".

— Ти розсердився, що він не вписав ці сімсот карбованців. Вони ж у нього написані транспортом, а на другу сторінку ти не подивився.

— Татусю, він мерзотник і злодій, я знаю. І що зробив, те зробив, а якщо ви не хочете, я нічого йому не казатиму.

— Ні, голубчику. (Граф був збентежений теж. Він почував, що він був поганим розпорядником маєтку своєї дружини і винний перед своїми дітьми, але не знав, як виправити це.) Ні, я прошу тебе взятися до справ, я старий, я...

— Ні, татусю, ви пробачте мені, коли я зробив вам неприємність; я менше за вас умію.

"Чорт з ними, з цими селянами і грішми і транспортами по сторінці,— думав він:—Ще від кута на шість ставок я розумів колись, але по сторінці транспорт — нічого не розумію",— сказав він сам до себе і відтоді більш не втручався у справи. Тільки одного разу графиня покликала до себе сина, сказала йому про те, що в неї є вексель Анни Михайлівни на дві тисячі, і спитала Миколу, що він думає зробити з ним.

— А ось що,— відповів Микола.— Ви мені сказали, що це від мене залежить. Я не люблю Анни Михайлівни і не люблю Бориса, але вони були дружні з нами і вони бідні. Так ось що! — і він розірвав вексель, і цим вчинком сльозами радості змусив ридати стару графиню. Після цього молодий Ростов, уже не беручись більше ні до яких справ, з гарячим захопленням зайнявся ще новими для нього справами псової охоти, що широко була поставлена у старого графа.

III

Уже перепадав сніжок, ранкові приморозки заковували змочену осінніми дощами землю, уже вруна уклочились і яскравою зеленню виділялись поруч з бурими смугами витовченої худобою озимої і ясножовтої ярової стерні з червоними смугами гречків я. Верховіття^і ліски, що були наприкінці серпня ще зеленими островами між чорними полями озимини і стернями, стали золотавими і яскравочервоними островами посеред яскравозеленої озимини. Русак уже до половини затерся (перелиняв), лисячі виводки починали розбредатися і молоді вовки були більші за собаку. Був найкращий мисливський час. Собаки завзятого молодого мисливця Ростова вже не тільки увійшли в мисливське тіло, а й підбились так, що загальна рада мисливців вирішила три дні дати відпочити собакам і 16 вересня іти у від'їзд, починаючи з Діброви, де був незайманий вовчий виводок.

У такому стані були справи 14 вересня.

Цілий цей день охота була вдома; було морозно і колючо, але звечора стало хмурніти і відлигло. 15 вересня, коли молодий Ростов уранці в халаті виглянув у вікно, він побачив такий ранок, що кращого нічого не могло бути для полювання: наче небо тануло і без вітру спускалося на землю. Єдиним рухом у повітрі був повільний рух згори донизу мікроскопічних крапель мжички чи туману. На голому вітті саду висіли прозорі краплини і падали на щойно опале листя. Земля на городі, як мак, глянсувато-мокро чорніла і на недалекій відстані зливалася з тьмяним і вологим покровом туману. Микола вийшов на мокрий з нанесеним болотом ґанок; пахло прив'ялим лісом і собаками. Чорноряба широкозада сука Милка з великими чорними банькатими очима, побачивши господаря, встала, потягнулась назад і лягла по-русачому, потім зненацька скочила й лизнула його просто в ніс і вуса. Другий хорт, побачивши господаря з квітникової доріжки, вигинаючи спину, рвучко кинуяся до ґанку і, піднявши правило (хвіст), став тертися об Миколові ноги.

— О гой! — пролунав у цей час той незрівнянний мисливський поклик, що поєднує в собі і найглибший бас, і найтонший тенор; і з-за рогу вийшов доїжджачий і ловчий Данило, по-українському під скобку обстрижений, сивий, зморшкуватий мисливець з гнутим гарапником у руці і з тим виразом незалежності та презирства до всього на світі, що буває тільки у мисливців. Він скинув свою черкеську шапку перед паничем і презирливо подивився на нього. Презирство це не було образливим для панича: Микола знав, що цей Данило, до всього ставлячись з презирством і стоячи над усім, проте є його кріпаком і мисливцем.

— Даниле! — сказав Микола, боязко почуваючи, що видиво цієї мисливської погоди, цих собак і мисливця вже проймає його тим непереборним мисливським почуттям, в якому людина забуває всі попередні наміри, як закоханий у присутності своєї коханої.

— Що звелите, ваше сіятельство? — спитав протодияконський охриплий від порськання бас, і двоє чорних блискучих очей глянули спідлоба нав замовклого панича. "Що, хіба не витримаєш?" — наче сказали ці двоє очей.

— Гарний деньок, га? І гонити, і верхи літати, га? — сказав Микола, чухаючи Милку за вухами. Данило не відповів і покліпав очима.

— Уварку посилав послухати на світанку,— сказав його бас по хвилині мовчання,— каже, в Отрадненський запуст перевела, там вили. (Перевела — означало, що вовчиця, про яку вони обидва знали, перейшла з дітьми в отрадненський ліс — невелике відокремлене місце за дві версти від садиби.)

— А їхати ж треба? — сказав Микола.— Зайди-но до мене з Уваркою.

— Як накажете!

— То почекай же з годуванням.

— Слухаю.

Через п'ять хвилин Данило з Уваркою стояли у великому Миколовому кабінеті. Незважаючи на те, що Данило був невеликий на зріст, присутність його в кімнаті справляла таке враження, ніби бачиш коняку чи ведмедя на підлозі між меблею в обстановці людського життя. Данило сам це почував і, як звичайно, стояв біля самих дверей, намагаючись говорити тихо, не рухатись, щоб не поламати як-небудь панських покоїв, і поспішаючи все сказати і вийти на простір, з-під стелі під небо.

Закінчивши розпити і випитавши визнання Данила, що собаки нічого (Данилові й самому хотілось їхати), Микола сказав сідлати. Але тільки-но Данило хотів вийти, як до кімнати увійшла швидкими кроками Наташа, ще не причесана і не одягнута, у великій няниній хустці. Петя вбіг разом з нею.

— Ти їдеш? — спитала Наташа.— Я так і знала! Соня казала, що не поїдете. Я знала, що сьогодні такий день, що не можна не їхати.

— їдемо,— неохоче відповів Микола, якому сьогодні не хо* тілось брати Наташу і Петю, бо він мав намір розпочати серйозне полювання.— їдемо, та тільки по вовків: тобі нудно буде.

— Ти знаєш, що це найбільша моя втіха,— сказала Наташа.— Це негоже — сам їде, звелів сідлати, а нам нічого не сказав.

— "Тщетны россам все препоны", їдемо! — прокричав Петя.

— Та тобі ж не можна: матуся сказала, що тобі не можна,— промовив Микола, звертаючись до Наташі.

— Ні, я поїду, неодмінно поїду,— сказала категорично Наташа.— Даниле, звели нам сідлати, і Михайло щоб виїжджав з моєю зграєю,— звернулась вона до ловчого.

І так уже бути в кімнаті Данилові здавалось непристойним і важким, але мати яку-небудь справу з панночкою — для нього здавалось неможливим.

Відгуки про книгу Війна і мир - Толстой Лев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: