Війна і мир - Толстой Лев

Утішливу цю мрію і надію дали їй божі люди — юродиві та прочани, які одвідували її потай від князя. Чим більше жила княжна Марія, чим більше спізнавала вона життя і спостерігала його, тим більше дивувала її короткозорість людей, які ш.укають тут на землі утіх і щастя, працюють, страждають, борються і роблять зло одне одному для досягнення цього неможливого, облудного і порочного щастя. "Князь Андрій любив дружину, і вона померла, йому мало цього, він хоче зв'язати своє щастя з другою жінкою. Батько не хоче цього, бо бажає для Андрія більш знатної і багатої дружини. І всі вони борються, і страждають, і мучать, і псують свою душу, свою вічну душу, для досягнення благ, яким строк — одна мить. Мало того, що ми самі знаємо це,— Христос, син божий, зійшов на землю і сказав нам, що це життя є хвилеве життя, випробування, а ми все держимось за нього і гадаємо в ньому знайти щастя. Як ніхто не зрозумів цього? ^—думала княжна Марія.— Ніхто, крім цих зневажених божих людей, які з торбинками за плечима приходять до мене з чорного ґанку, боячись потрапити на очі князеві, і не для того, щоб не постраждати від нього, а для того, щоб його не призвести до гріха. Покинути сім'ю, батьківщину, усі турботи про земні блага для того, щоб, не приліплюючись ні до чого, 'ходити у плоскінному рам'ї під чужим іменем з місця на місце, не роблячи шкоди людям і молячись за них, молячись і за тих, які проганяють, і за тих, які заступаються: вищих за цю істину і життя нема істини і життя!"

Була одна прочанка, Федосенька, п'ятдесятилітня маленька, тихенька, ряба жінка, що ходила, вже понад тридцять років босоніж і в веригах. її особливо любила княжна Марія. Якось раз, коли в темній кімнаті, при світлі самої лише лампадки, Федосенька розповідала про своє життя,— княжні Марії'раптом так ясно спало на думку, що сама Федосенька знайшла правильний шлях життя, що й вона вирішила піти по світу. Коли Федосенька пішла спати, княжна Марія довго думала про це і нарешті вирішила, що, хоч як це чудно — їй треба йти мандрувати. Вона довірила свій намір тільки одному сповідникові-ченцеві, отцю Акинфію, і сповідник схвалив її намір. Під виглядом подарунку прочанам княжна Марія припасла собі повне вбрання прочанки: сорочку, личаки, каптан і чорну хустку. Часто, підходячи до завітного комода, княжна Марія зупинялася в нерішучості, думаючи про те, чи не настав уже час для здійснення її наміру.

Часто, слухаючи оповідання прочанок, вона так настроювалась їх простою, для них механічною, а для неї повною глибокого значення мовою, що кілька разів була ладна кинути все і тікати з дому. В уяві своїй вона вже бачила себе у грубому

рам'ї, з паличкою і з торбинкою, на курному шляху, наче йде вона з Федосенькою, спрямовуючи свої мандри без заздрості, без любові людської, без бажань, від угодників до угодників і кінець кінцем туди, де нема ні печалі, ні воздихання, а вічна радість і блаженство.

"Прийду до одного місця, помолюся; не встигну звикнути, полюбити — піду далі. І йтиму доти, поки ноги не підломляться, і ляжу і помру де-небудь, і прийду нарешті в ту вічну, тиху пристань, де нема ні печалі, ні воздихання!.."—думала княжна Марія.

Але потім, побачивши батька і особливо маленького Коко, вона ослабала в своєму намірі, потихеньку плакала й почувала, що вона грішниця: любила батька і небожа більше, ніж бога.

І

іблійний переказ каже, що відсутність праці — неробство було умовою блаженства першої людини до її падіння. Любов до неробства залишилась та сама в г,—-^-^==== людині і після падіння, але прокляття все ще тя-ШШшШШШ жить над людиною і полягає воно не тільки в тому, що ми в поті чола мусимо здобувати хліб собі, але й у тому, що внаслідок моральних властивостей своїх ми не можемо бути бездіяльними і спокійними. Таємний голос каже, що ми мусимо бути винні в тому, що ми — нероби. Якби могла людина знайти становище, в якому вона, будучи неробою, почувала б себе корисною і виконуючою свій обов'язок, вона б знайшла один бік первісного блаженства. 1 з такого становища обов'язкового і дозволеного неробства користується цілий прошарок — прошарок військових. От у цьому обов'язковому 1 дозволеному неробстві полягала й полягатиме головна принадність військової служби.

Микола Ростов почував повною мірою це блаженство, після 1807 року продовжуючи службу в Павлоградському полку, в якому він уже командував ескадроном, прийнятим від Денисова.

Ростов зробився загрубілим хлопцем-друзякою, якого московські знайомі визнали б трохи mauvais genre 1, але якого любили і поважали товариші, підлеглі і начальство, і який був задоволений своїм життям. Останнім часом, у 1809 році, він частіше в листах з дому знаходив нарікання матері на те, що справи розладнуються все більше й більше і що пора б йому приїхати додому, порадувати й заспокоїти батьків.

Читаючи ці листи, Микола боявся, що хочуть вивести його з того середовища, в якому він, убезпечивши себе від усієї життєвої плутанини, жив так тихо і спокійно. Він почував, що рано чи пізно доведеться знову поринути у той вир життя з розла-дженням і налагодженням справ, з обрахунками управителів, зі сварками, інтригами, зв'язками, з вищим світом, з Сониним коханням та обіцянкою, даною їй. Усе це було страшенно клопітне, заплутане, і він відповідав на материні листи холодними класичними листами, що починалися: Ma chère maman2 і кінчалися: votre obéissant fils3, не згадуючи про те, коли він має намір приїхати. У 1810 році він одержав листи рідних, в яких повідомляли його про змовини Наташі з Волконським і про те, що весілля буде через рік, бо старий князь не згоден. Цей лист засмутив, образив Миколу. По-перше, йому жаль було втратити з дому Наташу, яку він любив над усіх рідних; по-друге, він зі свого гусарського погляду жалкував, що його не було при тому, а то він показав би цьому Волконському, що зовсім не така велика честь родичатися з ним і що, коли він любить Наташу, то може обійтись і без дозволу навіженого батька. Хвилину він ваг*ався, чи не попроситись у відпустку, щоб побачити Наташу нареченою, та якраз надійшли маневри, виникли міркування про Соню, про плутанину, і Микола знову відклав. Але весною того ж року він одержав листа від матері, яка писала таємно від графа, і лист цей переконав його, шд треба їхати. Вона писала, що коли Микола не приїде і не візьметься до справ/ то все майно піде з молотка і всі підуть з торбами. Граф такий млявий, так довірився Митеньці, і такий добрий, і так усі його обдурюють, що все йде гірше І гірше. "Ради бога, благаю тебе, приїжджай зараз же, якщо ти не хочеш зробити мене і всю свою родину нещасними",— писала графиня.

Лист цей вплинув на Миколу. У нього був той здоровий розум посередності, який показував йому, що треба було робити.

1 поганого тону,

2 Люба матусю

3 ваш слухняний син,

Тепер треба було їхати, якщо не у відставку, то у відпустку. Чому треба було їхати, він не знав; але, виспавшись по обіді, він сказав осідлати сивого Марса, давно не їждженого і страшенно злого жеребця, і, повернувшись на вмиленому жеребці додому^ повідомив Лаврушку (лакей Денисова залишився у Ростова) і товаришів, які прийшли увечері, що подає у відпустку і їде додому. Хоч як важко і чудно було йому думати, що він поїде і не взнає зі штабу (що його особливо цікавило), чи буде він підвищений у ротмістри, чи одержить Анну за останні маневри; хоч як дивно було думати, що він так і поїде, не продавши графові Голухов-ському тройку буланих, яких польський граф торгував у нього і про які Ростов держав парі, що продасть за дві тисячі; хоч яким незрозумілим здавалося, що без нього буде той бал, що його гусари мали дати панні Пшаздецькій на зло уланам, які давали бал своїй панні Боржозовській,— він знав, що треба їхати з цього ясного,, гарного світу кудись туди, де все було дурницею і плутаниною. Через тиждень вийшла відпустка. Гусари, товариші не тільки по полку, а й по бригаді, дали обід Ростову, який коштував з душі по п'ятнадцять карбованців підписки,— грали два оркестри, співали два хори співаків; Ростов танцював тропака з майором Басовим; п'яні офіцери качали,обнімали і впустил" Ростова; солдати третього ескадрону ще раз качали його і кричали "ура!" Потім Ростова поклали в сани і провели до першої станції.

До половини дороги, як це завжди буває, від Кременчука до Києва, усі думки Ростова були ще позаду — в ескадроні; але переваливши за половину, він уже почав забувати тройку буланих, свого вахмістра Дожойвейка, і турботно почав питати себе про те, що і як він застане в Отрадному. Що ближче він під'їжджав, то сильніше, значно сильніше (наче моральне почуття було підпорядковане тому ж законові тяжіння обернено квадратам відстаней), він думав про свою домівку; на останній перед От-радним станції дав ямщикові три карбованці на горілку і, як хлопчик, задихаючись, вбіг на ґанок дому.

.Після бурхливих радощів зустрічі і після чудного почуття невдоволеності тим, що є, бо чекав чогось більшого,— усе те саме, чого ж я так квапився! — Микола став уживатися в свій старий світ домівки. Батько й мати були такі самі, вони тільки трохи постарішали. Новий у них був якийсь неспокій та іноді нелад, якого не бувало раніш і який, як незабаром узнав Микола, походив від поганого стану справ. Соні йшов двадцятий рік. Вона вже перестала кращати, нічого не обіцяла більше того, що в ній було; але й цього було досить. Вона вся пашіла щастям і любов'ю відтоді, як приїхав Микола, і вірна, непохитна любов цієї дівчини викликала в нього радість. Петя і Наташа найбільше здивували Миколу. Петя був уже великий, тринадцятилітній, вродливий, весело і розумно-пустотливий хлопчик, у нього вже ламався голос. З Наташі Микола довго дивувався і сміявся, дивлячись на неї.

— Зовсім не та,— казав він.

— Що, споганіла?

— Навпаки, але статечність якась. Княгиня! — промовив він до неї пошепки.

— Авжеж, авжеж,— радісно сказала Наташа.

Наташа розповіла йому свій роман з князем Андрієм, його приїзд до Отрадного і показала йому останнього листа.

— Що ж, ти радий? — спитала Наташа.— Я така тепер спокійна, щаслива.

— Дуже радий,— відповів Микола.— Він прекрасна людина. Що ж, ти дуже закохана?

— Як тобі сказати,— відповіла Наташа,— я була закохана в Бориса, в учителя, в Денисова, але це зовсім не те.