Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
Здобувши в Парижі блискучу славу, наш юний поет, проте, згадав, що дім де Баржетонів був колискою його тріумфу, що апгулемська аристократія перша аплодувала його поезіям, що дружина графа дю Шатле, префекта нашого департаменту, заохочувала його перші кроки на ниві служіння Музам, і ось він знову серед нас!.. Усе передмістя Умо схвилювалося, коли вчора з’явився наш Люсьєн де Рюбампре. Звістка про його повернення повсюди викликала иапжвавіший інтерес, і, звичайно, Ангулем не дозволить Умо випередити себе в ушануванні, що, як кажуть, чекає па того, хто так славно представляв наше місто у паризькій пресі та в літературі. Люсьєн — поет католиків і роялістів — кинув виклик шаленству партій; кажуть, він повернувся в рідні краї відпочити від нещадної боротьби, яка виснажила б і атлета, а вони ж люди куди витриваліші, ніж натури, схильні до замріяності та поетичного світосприймання.
Ми вітаємо надзвичайно мудру й політично далекоглядну думку, подану, як кажуть, графинею дю Шатле, повернути нашому уславленому поетові титул і прізвище шляхетного роду де Рюбампре, єдиною спадкоємицею якого є пані Шардон, поетова мати. Омолодити блиском нових талантів і нової слави стародавні аристократичні роди, близькі до згасання, якнайкраще відповідає високому прагненню безсмертного творця хартії — невтомно запроваджувати в життя девіз, виражений у словах: "Єднання і забуття".
Наш поет зупинився у своєї сестри, пані Сешар".
У відділі ангулемської хроніки було вміщено таке повідомлення:
"Наш префект, граф дю Шатле, уже призначений камергером двору його величності, щоішо дістав звання державного радника для особливих доручень.
Учора всі представники влади відвідали пана префекта.
Графиня дю Шатле приймає у себе щочетверга.
Мер Ескарба, пан де Негрпеліс, представник молодшого пагона д’Еспарів, батько пані дю Шатле, нещодавно вша— новапіш графським титулом, званням пера Франції й командора королівського ордену Людовіка Святого, згідно 8 чутками, отримає посаду голови великої виборчої колегії на найближчих виборах у Ангулемі".
— Поглянь-но,— сказав Люсьєн, подавши сестрі газету.
Єва уважно прочитала статтю і з замисленим виразом
повернула газету братові.
— Ну, що ти про це скажеш?..—Запитав Люсьєн, здивований стримапістю Єви, можна навіть сказати, байдужістю.
— Мій друже,— відповіла вона,— ця газета належить Куепте, і тільки вони вирішують, яку статтю дати, а яку ні. Лише префектура або єпископство можуть щось надрукувати в ній усупереч їхній волі. Твій недавній суперник, а сьогодні префект, навряд чи настільки великодушний, щоб співати тобі хвалу — невже ти припускаєш таку можливість? А Куенте переслідують нас, прикриваючись ім’ям Метів’є, і, безперечно, хочуть притиснути Давіда, щоб скористатися вигодами його відкриття,— хіба ти про це вже забув?.. Хай там від кого походить ця стаття, вона тривожить мене. Досі до тебе ставилися тут із ненавистю й заздрістю. Тебе обмовляли й паплюжили, виправдовуючи відоме прислів’я: "Немає пророка на своїй батьківщині", і ось раптом усе змінюється, мов за помахом чарівної палички.
— Ти не знаєш, які марнославні провінційні міста,— відповів Люсьєн.— В одному південному містечку городяни врочисто зустрічали біля міської брами юнака, що всього-на-всього дістав першу нагороду на конкурсному іспиті, вітаючи в ньому майбутню знаменитість.
— Послухайся мене, любий Люсьєне. Я не хочу надокучати тобі повчаннями, але одне скажу: не довіряй тут нікому й нічому.
— Ти маєш рацію,— відповів Люсьєн, прикро вражений, що сестра анітрохи не поділяє його захвату.
А сам поет умлівав від блаженства, побачивши, що його принизливе, безславне повернення в Ангулем раптом обернулося на тріумф.
— Ви не вірите у крихту слави, що обходиться нам так дорого! — вигукнув Люсьєн після довгої мовчанки, яка тривала майже годину і протягом якої у нього в грудях шаленіла гроза.
Замість відповіді Єва тільки подивилась на брата, і цей німий докір змусив його присоромлено замовкпути.
Перед самим обідом посильний із префектури приніс листа, адресованого панові Люсьєпу Шардопові; той лист нібито виправдовував гордипю поета, якого світ прагнув відібрати в родини.
Це було запрошення на обід:
Граф Сікст дю Шатле і графиня дю Шатле просять пана Люсьена Шардона зробити їм честь і завітати до них на обід п'ятнадцятого вересня цього року.
До листа було прикладено візитну картку:
ГРАФ СІКСТ ДЮ ШАТЛЕ Камергер двору його величності, префект Шарапти, державний радник.
— Ви в пошані,— сказав Сешар-батько.— У місті про вас тільки й мови, наче про якусь поважну персону... Ангулем і Умо сперечаються за честь покласти вам па голову віпок...
— Моя люба Єво,— прошепотів Люсьен на вухо сестрі.—* Я зараз у тому самому становищі, як тоді, коли збирався ; їхати до Парижа з пані де Баржетон: я хочу прийнятні запрошення префекта, але в мене немає фрака.
— Ти хочеш прийняти це запрошення? — з жахом вигукнула папі Сешар. і
З приводу того, йти чи не йти Люсьєнові на обід до пре^і фекта, між сестрою й братом виникла суперечка. Твере-Jj зий глузд провінціалки підказував Єві, що у світському^ товаристві слід з’являтися тільки з веселим обличчяікі у елегантному сюртуці, бездоганно вдягненим. Але своэд .справжні думки вона вголос не висловила: "Куди заведе^ Люсьєна цей обід у префекта? Чого хоче від нього вищні" світ Ангулема? Чи не снують проти нього якогось підступу?"
Скіпчилося тим, що Люсьєп сказав сестрі, перше ніж лягти спати:
— Ти не знаєш, який великий мій вплив; префектова дружина остерігається журналістів, а крім того, графиня дю Шатле — це та ж таки Луїза де Негрпеліс! Жінка, що домоглася стількох милостей, може врятувати Давіда! Я розповім їй про братів винахід, і для неї нічого не варто виклопотати урядову допомогу в десять тисяч франків.
Об одинадцятій вечора Люсьєна, його сестру, матір, старого Сешара, Маріон і Кольба підняв на ноги міський оркестр, до якого приєднався гарнізонний; майдан Мюрьв вирував пародом. Ангулемська молодь виконувала се^ реиаду на честь Люсьєна Шардона де Рюбампре. Люсьен підійшов до вікна у спальні сестри і посеред глибокої; мовчанки, що запала після того, як відлунав останній куплет серенади, сказав:
— Дякую землякам за виявлену мені шану і постараюся бути гідним її. Дозвольте, я на цьому закінчу, бо Я надто хвилююсь і не в спромозі говорити.
— Слава авторові "Лучника Карла Дев’ятого"!.. Слава авторові "Стокроток"!.. Слава Люсьєнові де Рюбампре!
Після цього триразового вигуку привітань, викрикнутих кількома голосами, у вікно влетіли з вулиці три вінки і букети квітів. Через десять хвилин майдан Мюр’є був уже порожній, і там запанувала тиша.
— Я волів би, щоб мені кинули десять тисяч франків,— сказав старий Сешар, з єхидною посмішкою перевернувши та оглянувши з усіх боків вінки й букети.— Але ви під— неслн їм стокротки, а вони віддячили вам букетами; ви провадите комерцію, платячи одне одпому квітами замість грошей.
— Ось як цінуєте ви почесті, що ними вшанували мене земляки! — вигукнув Люсьєн, і вираз його обличчя свідчив, що він забув усі свої знегоди: воно так і сяяло самовтіхою.— Якби ви краще знали людей, дядечку Сешар, ви зрозуміли б, що такі хвилини в житті не повторюються. Тільки щирий захват може вилитись у подібне величе нпя!.. Такі події, мої любі матусю й сестро, змушують забути і невдачі, й горе.— Люсьєн поривчасто обняв сестру й матір, як обіймають у ті хвилини, коли радість паростає в душі могутньою хвилею і хочеться перелити її в серця друзів. ("А як нема поруч друга,—сказав одного разу Біксіу,— то сп’янілий від успіху автор обіймає свого лакея").— Ну, ну, люба моя дитино,— мовив він до Єви,— чого ти плачеш?.. А, розумію... від радості...
— Гай-гай! — сказала Єва матері, коли вони залишилися в кімнаті самі й вона стала роздягатися, щоб лягти в постіль.— У характері нашого поета є щось від гарненької жінки найпижчого гатунку...
— Ти маєш рацію,— відповіла мати, хитаючи головою.— Люсьєн уже забув не тільки про свої прикрощі, а й про наші.
Мати й дочка розлучилися, не зважуючись висловити свої думки до кінця.
У країнах, де панує почуття суспільного непослуху, прикритого словом "рівність", кожен тріумф є одним 8 тих чудес, котрі, як і деякі власне чудеса, не можуть відбутися без певних підготовчих заходів. Скажімо, коли славлять знаменитих людей, які здобувають визнання у себе па батьківщині ще за життя, то з десяти таких випадків, дев’ять пояснюються причинами, що не стосуються увінчаного генія. Хіба тріумф Вольтера на сцені французького театру не був тріумфом філософії того сторіччя? У Франції слава приходить лише в тому разі, коли, кладучи вінок на голову переможця, кожен подумки увінчує самого себе. Отож Єва і пані Шардон мали усі підстави тривожитись. Бучне вшанування провінційного генія надто суперечило застояним звичаям Ангулема і вочевидь було влаштоване невідомим режисером з корисливою чи якоюсь іншою метою; у будь-якому випадку воно свідчило про лукавий підступ. Єра — втім, як і більшість жінок — жила почуттям, а не розумом, і тому їй важко було збагнути причину своєї недовіри. Засинаючи, вона міркувала: "Хто ж тут так любить брата, щоб розбуркати усе місто?.. "Стокротки" досі не видані... Хіба можна вітати з успіхом книжки, якої ніхто не читав?.."
І справді, весь цей гармидер підняв Пті-Кло. Того са-" мого дня, коли мароакський кюре сказав йому про повер-,; нення Люсьєна, стряпчий уперше обідав у пані де СеноншЛ і мав офіційно просити руку її вихованки. Це був один*} з тих сімейних обідів, урочистість якого виражаєтьсяV більше в уборах, ніж у великому напливі гостей. Хоч усе: було влаштовано по-сімейному, кожен знав, що йдеться;1 про оглядіти і намагався показати себе з найкращого,/ боку. Франсуаза була виряджена, як на виставку. Пані | де Сенонш виступала під знаменами свого найвишуканіг| шого убрання. Пан дю Отуа вдягнув чорний фрак. Пан "! де Сеігонш, якого дружина повідомила в своєму листі, що ■< графиня дю Шатле, приїхавши до Ангулема, має вперше/ з’явитись перед очі місцевого світського товариства в їхньому домі, на вечірці, де буде відрекомендовано гостям ^ нареченого Франсуази, визнав за потрібне покинути пана З де Пімантеля і прибути на знаменні оглядини.
