Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де

Підіймаю^ лея сходами, віп зустрів сестру й матір, і всі троє обнялися, на мить забувши про свої прикрощі. Майже в кожній родині люди миряться з бідою, і надія допомагав бачити втішні сни на твердому ложі нещастя. Якщо Люсьєн являв собою образ розпачу, він являв і образ поезії горя: сонце далеких доріг позолотило йому шкіру; глибокий смуток, відбитий у рисах обличчя, відкидав тінь па високе чоло поета. Така переміна свідчила про пережиті страждання, і кожен, хто бачив це обличчя, на якому горе залишило свій карб, міг спізнати одне тількп почуття: жалість. Уява, що витала далеко від лопа родпни, ПИІІІ зіткнулася із сумною дійсністю. Єва всміхалась радісно, але то була радість мучениці, яка приймає тортури. Печаль одухотворяє лице молодої вродливої жінки. Серйозність цього колись по-дитячому наївного обличчя, яким пам’ятав його Люсьєн перед від’їздом до Парижа, говорила поетові дуже багато й не могла не справити па нього гнітючого враження. Ось чому за першим поривом почуттів, таким безпосереднім і природним, настала мить ніяковості: кожен боявся озватися. Люсьєн несамохіть шукав поглядом того, хто був відсутній під час цієї зустрічі. Єва перехопила братів погляд і залилася слізьми, а за пою заплакав і Люсьєн. Що ж до пані Шар дон, то вопа була бліда і зовні незворушна. Єва підвелась і вийшла, щоб пе дорікпути братові лихим словом.

— Моя люба,— сказала вона, звертаючись до Маріон,— Люсьєп так любить полуниці, слід би пригостити його!..

— Я так і подумала, що ви захочете почастувати панича Люсьєиа. Будьте спокійні, я потурбувалася про сніданок та й на обід зготую чогось смачненького.

— Люсьєне! — сказала пані Шардон синові.— Тобі багато чого треба спокутувати. Ти поїхав у Париж, щоб стати нашою гордістю, а довів нас до злиднів. Ти майже вибив у Давіда з рук знаряддя, яким він хотів забезпечити добробут своєї пової родини. І ти винен не тільки в цьому...— ніби через силу промовила мати. Запала гнітюча пауза, і мовчанка Люсьєпа свідчила, що він визнав справедливість материнського докору.— Почни трудове життя,— тихо провадила пані Шардон.— Я не дорікаю тобі за те, що ти хотів відновити шляхетний рід, з якого я вийшла. Але щоб така спроба була успішною, потрібне багатство і почуття власної гідності: а ти не маєш ні того, пі того. Ми вірили в тебе — ти розбив нашу віру. Ти порушив спокій працьовитої і скромної родини, чиє життя і так складалось нелегко... Перші гріхи прощаються тільки раз. Не повторюй їх більше. Ми в дуже важких обставинах — будь розважливий, слухайся сестри. Лихо — мудрий учитель, і його нещадні уроки не минули для Єви марно. Вопа збагатилася життєвою мудрістю, вона мати, вона несе на собі весь тягар господарства — з любові до нашого дорогого Давіда. Коротко кажучи, вона, з твоєї вини,— моя єдина втіха.

— Ви могли б поставитись до мене й суворіше,— сказав Люсьєн, обіймаючи матір.— Я приймаю ваше прощення, більш мені не доведеться його благати.

Повернулася Єва; зі смиренної пози брата вона зрозуміла, що пані Шардон поговорила з ним. Добра усмішка з’явилась на її устах, і Люсьєн відповів на неї здушеними риданнями. Особиста присутність має чародійні властивості, вона пом’якшує і найворожіші почуття коханців, і розбрат у родині, хоч які сильні будуть причини взаємного невдоволення. Може, любов прокладає у серці стежки, на які людина завжди прагне повернутись? Чи не пояснюється подібне явище магнетизмом? А може, то тверезий глузд підказує нам, що треба або навіки розлучитись, або простити? І хай то буде голос розуму, якась фізична причина чи порух душі, але кожен, гадаю, мав нагоду переконатися, що погляди, жести, вчинки улюбленого створіння пробуджують колишню ніжність навіть у душі смертельно ображеної, скривдженої або приниженої людини. Хай розум і не схильний забувати, хай особистий інтерес досі страждає, серце, незважаючи ні па що, знову іде в неволю. Отак і бідолашна Єва, вислуховуючи до самого сніданку братові звіряння, не могла приховати ні лагідного виразу очей, коли дивилась на нього, ні тремтіння в голосі, коли озивалась її душа. Зрозумівши стихію паризького літературного життя, вона зрозуміла й те, чому Люсьєн не вистояв у боротьбі. Радість пестити малюка сестри й утішатись його дитячими витівками, щастя знову опинитись на батьківщині, серед своїх близьких, щастя, змішано з гірким смутком на думку, що Давід змушений ховатися, слоЬа пбчалі, які злітали з Люсьєнових уст, його розчулення, коли Маріон подала на стіл полуниці, цей зворушливий зн&ік того, що серед життєвих тривог сестра не забула про віїбдобання Люсьєна, і навіть турботи про .влаштування блудного брата й сина — усе це створювало в родині святковий настрій. То був наче перепочинок на шляху горя. Та Сешар-батько не пропустив нагоди вилити цебро холодної води на почуття жінок:

— Ви приймаєте його, неначе він привіз вам казна-які гроші!..

— А чого б і не відсвяткувати зустріч з моїм братом? Хіба він у чомусь завинив перед нами?..— вигукнула папі Сешар, ревниво приховуючи ганьбу Люсьєна.

Одначе перший порив ніжності минув, і невблаганна дійсність проступила назовні. Люсьєн незабаром помітив, як змінилося до нього ставлення Єви, як відрізнялося воно від тієї любові, що її вона колись до нього почувала. Да— віда глибоко шанували, тоді як Люсьєна просто любили, любили, незважаючи ні на що, любили, як, буває, люблять коханку попри всі прикрощі, яких вона завдає. У ставленні папі ІНардон до сина і сестри до брата бракувало пошани — твердої основи наших почуттів, яка надає їм спокійної упевненості й незрушної ваги. Люсьєн відчував, що його позбавлено довіри — бо бін утратив честь. Думка про Люсьс.іта, що її висловив у своєму листі д’Артез, стала думкою і його сестри; вона просвічувала у її погляді, в голосі, в рухах. Люсьєна жаліли! Але колишні мрії, що він стане славою і гордістю родини, героєм домашнього вогпища, усі ті чудові сподівання загинули безповоротно. Його легковажність лякала сестру й матір настільки, що від нього приховували, де знайшов собі притулок Давід. Єва, байдужа до ласкавих умовлянь, якими доймав її цікавий Люсьєн,— бо ж йому край хотілося побачити брата! — була вже не колишньою Євою з Умо, для якої досить було одпого погляду Люсьєна, і вона скорялася безвідмовно! Люсьєн обіпяв залагодити свою провину, похвалявся, що врятує Давіда. Єва відповідала йому: "Не втручайся краще! Не тобі змагатися з такими пройдисвітами та крутіями, як наші противники!" Люсьєн хитав головою, ніби кажучи: "Я змагався з парижанами..." — "І зазнав поразки!" — поглядом відповідала йому сестра.

"Мене більше не люблять,— думав Люсьєн.— Значить, і рідня — а не тільки світ — любить лише тих, хто домігся успіху". Минув тільки день, як поет повернувся додому, а віп уже. намагаючись пояснити собі, чому мати іі сестра ставляться до нього з очевидною недовірою, віддався якщо й не ворожим, то все ж таки гірким роздумам. Він міряв це патріархальне провінційне життя паризькою міркою, забуваючи, що через нього ж таки ця терпляча й порядна родина скотилася до такого убозтва. "Вони міщани, вони не можуть мене зрозуміти",— казав собі Люсьєн, подумки відокремлюючи себе від сестри, матері та Давіда, яких він більше не міг збити з пуття ні винятковістю своїх обдарувань. ні обіцянками.

Єва й пані Шардон з притаманною їм проникливістю, що загострилася під ударами стількох нещасть, вгадували пайпотаємніші думки Люсьєна, вони відчували, що він осуджує їх, що віп од них оддаляється. "Як змінив його Париж!" — казали вони в розмовах між собою. Власне, вони пожинали плоди його себелюбства, яке самі ж таки й виплекали. І з того боку, і з того ця закваска мала зашумувати, і вона зашумувала, а надто в Люсьєпа, хоч тепер він і почував себе винним. Що ж до Єви, то вопа була з тих сестер, які ладні сказати провинному братові: "Прости мені твої гріхи..." Коли душі поєднуються в такій досконалій гармонії, як це було на світанку життя між Євою та Люсьєном, усяка рана, завдана цьому ідеальному союзу почуттів,— смертельна. Якщо душогуби здатні помиритись навіть після того, як поб’ються на ножах, то ті, хто любить одне одного, навіки розлучаються через один погляд, через одне слово. У спогадах про нічим не затьмарене єднання сердець і криється таємниця розривів, часто непоясненних. Можна жити з недовірою в серці, якщо минуле не являє картину чистого й незахмареного почуття; але для двох істот, раніше поєднаних у глибокій душевній злагоді, спільне життя стає нестерпним, коли кожне слово, кожен погляд вимагають обережності. Тому великі поети примушують помирати своїх Поля та Віржінію ще в ранній юності. Чи ви можете уявити собі Поля й Віржінію у сварці?.. Відзначимо,— і це робить честь Єві та Люсьє— нові,— що матеріальні інтереси, які зазнали такої шкоди, не роз’ятрювали їхніх ран. І в бездоганної сестри, і в провинного брата усе засновувалось на почуттях; отож найменше непорозуміння, будь-яка дрібна сутичка, нова помилка з боку Люсьєна могли уже навіки роз’єднати їх або призвести до однієї з тих сварок, що непоправпо розколюють родину. З грішми все якось залагоджується, ало почуття невблаганні.

Наступного дня Люсьєн отримав номер ангулемської газети і зблід від утіхи, побачивши, що його особі присвячено одну з передовиць тієї достойної газетки, схожої на провінційні академії, котрі, за висловом Вольтера, як ото добре вихована дівиця, ніколи не дають приводу для розмов про себе.

"Хай Франш-Конте пишається тим, що він дав життя Вікторові Гюго, Шарлю Нодьє та Кюв’є; Бретань — Шато— бріанові та Ламенне; Нормандія — Казимірові Делавіню; Турень — авторові "Елоа". Віднині Ангумуа, де вже за Людовіка XIII проживав, будучи нашим співвітчизником, знаменитий Гез, більше відомий під прізвищем де Бальзака, не доведеться заздрити ні тим провінціям, ні Ліму— зену, де народився Дюпюїтрен, ні Оверні — батьківщині Монлозьє, ні Бордо, якому випало щастя бачити народження стількох великих людей! Тепер і ми маємо свого поета! Автор прекрасних сонетів під назвою "Стокротки" поєднав славу віршотворця зі славою прозаїка, бо це йому ми завдячуємо знаменитий роман "Лучник Карла IX". З часом наші онуки пишатимуться своїм земляком Люсьеном Шардоном, суперником Петрарки!!! (У тогочасних провінційних газетах знаки оклику скидались на hurra , якими публіка вітає speech на meeting у Англії).