Втрачені ілюзії - Бальзак Оноре де
"Вийшли б за мене заміж, хіба мучилися б ви так?" Ця думка прозирала крізь усі фрази куценького аптекаря. Повернувшись додому, Постель наразився на прикру сімейну сцену, бо жінка приревнувала його до дивовижної краси пані Сешар і була розлючена, що чоловік зустрів гостю так люб’язно; та, зрештою, Леоні втішилася, повіривши запевненням аптекаря, що, як на нього, то маленькі руді жіночки куди кращі, ніж високі брюнетки, котрі, на його думку, як і породисті кобили, годяться тільки на те, щоб красуватись у стайні. Він, безперечно, дав їй докази своєї щирості, бо вже наступного дня пані Постель манірно лащилась до чоловіка.
— Ми можемо бути спокійні,— сказала Єва матері й Маріон, котрі, як висловилася служниця, досі тіпалися зі страху.
— Вони вже поїхали,— повідомила Маріон, коли Єва мимохіть заглянула до спальні.
— Кути ми тепер? — запитав Кольб, проскакавши близько одного льє по великому паризькому шляху.
— В Марсак,— відповів Давід.— Якщо ти вже вивіз мене на цю дорогу, я хочу востаннє випробувати батьківське серце.
— Легше атакуфати патарея, по фаш патько не має серця.
Старий друкар не вірив у свого сина; він судив про нього, як судять люди,— за його успіхами. Насамперед йому й на думку не спадало, що він пограбував Давіда. Не розумів старий і того, що часи змінилися, отож він казав собі: "Я дав йому друкарню, з якою сам чудово справлявся, а він, хоч і вченіший від мене в тисячу разів, а не зміг дати їй ради!" Нездатний зрозуміти сина, він осуджував його і, втішаючися своєю вдаваною вищістю над цією високообдарованою натурою, міркував: "Я для нього ж таки приберігаю шматок хліба". Ніколи ревні поборники моралі не дійдуть до повного розуміння того, який вплив мають почуття на розрахунок. Цей вплив не менш сильний, ніж вплив розрахунку на почуття. Давід розумів батька і, як людина великодушна, прощав його.
Давід і Кольб прискакали в Марсак о восьмій годині, коли Сешар-батько уже кінчав вечеряти, а після вечері він мав звичай зразу лягати спати.
— Ага, з’явився! — сказав старий.— За це я маю дякувати правосуддю,— докинув віп з єхидною посмішкою.
— Ну як мій хасяїн міг пачитися с фами? Фін фитаф у непесах, а фи сафшти тлупафся у финогратник!...—
обурено вигукнув Кольб.— Плати, плати! Ось така (},аша патькіфська люпоф.
— Гаразд, гаразд, Кольбе, відведи-но коня у стайню до пані Куртуа, щоб не турбувати батька, і не забувай, що з батьками не Сперечаються.
Ііольб пішов, буркочучи собі під ніс. Так ото гарчить пес, коли хазяїн нагримає на нього за надмірну запопадливість,— скоряючись і все ж виявляючи незгоду. Давід, пе звіряючи батькові таємницю свого винаходу, пообіцяв дати найочевидніший доказ свого відкриття і запропонував старому стати пайовиком у ділі в розмірі тієї суми, яка була потрібна йому, Давідові,— почасти для того, іцоб негайно відкупйтись від судового переслідування, почасти — для якнайскорішого запровадження ви 11 :і ходу у виробництво.
— Ану, подивімось, як ти зможеш мені довести, що ти майстер виготовляти з нічого першосортний папір, який нічого пе коштує,— мовив старий друкар, втупившись у сина п’яним, але пильним, доскіпливим і жадібним поглядом. Той погляд можна було порівняти з блискавкою, яка сяйнула з грозової хмари. Річ у тім, що ста— риіі Ведмідь, вірний своїм звичаям, ніколи не вкладався спати, пе зарядившись на ніч. Заряджався він із двох пляшок доброго старого вина, яке він, за його висловом, цмулив.
— Це простіше простого,— відповів Давід.— Звичайно, при собі паперу в мене нема, адже я опинився тут мимохідь, утікаючи від Дублона. Але по дорозі до Мар— сака мені раптом спало на думку, що ви ж можете виручити мене на тих умовах, на яких виручив би, скажімо, лихвар. Як бачите, приїхав я сюди з порожніми руками— зі мною лише та одіж, що на мені. Замкніть мене в надійному місці, куди ніхто не зміг би увійти, куди жодне чуже око не могло б зазирнути, і...
— Що, що? — сігозав старий, кинувши на сипа злісний погляд.— Ти не дозволиш мені поглянути, як воно у тебе все вийде?..
— Батьку,— відповів Давід,— ви самі довели мені, що коли йдеться про справи, то нема ні батьків, пі дітей...
— Я дав тобі життя — а ти мені не довіряєш? '
— Ви ж мене й позбавили засобів до життя...
— Кожен дбає сам 8а себе, ти правду кажеш! — погодився старий.— Ну гаразд, замкну тебе в коморі.
— Замкніть мене там разом з Кольбом і дайте казан — я приготую в ньому паперову масу,— сказав Давід, не помітивши, яким поглядом глипнув на нього батько.— Потім принесіть мені стебла артишока, заячого холодку, кропиви жалючої та очерету — його можна нарізати на берегах вашої річечки. Завтра вранці я винесу з комори папір найвищого гатунку...
— Якщо це не вигадки...— скрикнув Ведмідь, пересмикнувшись від гикавки,— я тобі, може, й дам... там побачимо, дам чи ні... е-е... двадцять п’ять тисяч франків, але пам’ятай: я повинеп заробляти стільки ж щороку...
— Випробуйте мене, я згоден! — вигукнув Давід.— Сідлай коня, Кольбе! Поїдь у Манль, купи там у бондаря велике волосяне сито, купи кЛею у бакалійника і чимдуж назад.
— Випий-но...— сказав батько, ставлячи перед сином пляшку вина, хліб і рештки холодного м’яса.— Підживись, а я піду припасу тобі зеленого ганчір’я. Бо воно таки зелене, твоє ганчір’я! Боюся навіть, чи не надто воно зелене.
Через дві години, близько одинадцятої вечора, старий замкнув сина й Кольба в суміжній із льохом комірчині, критій черепицею, де було приладдя, потрібне для перегонки ангулемських вин, що з них, як відомо, виготов— люють усі різновиди виноградної горілки, йменованої коньяком.
— О, та тут ціла гуральпя! Ось і дрова, і казани! — вигукнув Давід.
— Отже, до завтра,— сказав Сешар-батько.— Зараз я замкну вас і спущу з ланцюга своїх двох собак. Я хочу напевне знати, що ніхто вночі не принесе вам сюди паперу. Завтра покажеш мені, що ти тут виготовив. Коли справді папір буде добрий, я увійду з тобою до паю. Але щоб усе було мені гладесенько-рівнесенько...
Старий замкпув Давіда й Кольба в комірчині, й години дві вони товкли там і розминали стебла за допомогою двох дерев’яних товкачів. Палахкотів вогонь, булькотіла вода. Десь о другій ночі Кольб, не такий заклопотаний роботою, як Давід, почув зітхання, схоже на гикавку п’яного. Він узяв одну з двох лойових свічок і став розглядатись по комірчині; ось тут Кольб і побачив лілову пику татуся Сешара, що затулила собою квадратне віконечко над дверима, крізь які гуральня сполучалася з льохом і які були завалені порожніми бочками. Старий хитрун завів сина
й Кольба до гуральні знадвору — там, де викочували барильця з коньяком на продаж. Другі, внутрішні двері давали ^могу вкочувати бочки з льоху до гуральні, не витягуючи їх на подвір’я.
— Еге, татусю! Це фам не іграшки, фи хочете опшахру— фать фаиі син... Снаете, що фи ропите, коли фипивайт топре фино? Фи напуфайт шахрая.
— Ох, батьку! — сказав Давід.
— Я прийшов довідатися, чи вам чогось не треба,— мовив вппоградар, майже протверезівши.
— То фи тля нас приносиф оцей трапина?..— сказав Кольб, коли, відкотивши бочки, він відчинив двері й побачив старого в нічній сорочці,— той стояв на короткій драбині, приставленій до стіни.
— Ви хоч би своє здоров’я поберегли, батьку! — докірливо кинув Давід.
— Чи ти ба, я, мабуть, став сновидою,— сказав присоромлений виноградар, злізаючи з драбини.— А все через тебе! Рідному батькові не довіряєш, от мені й почало казна-що верзтися. Думаю, а що, як мій синок і справді злигався з чортом? Бо як інакше зробиш із трави папір?
— Самі фи протались чортофі за черфіщі! — огризнувся Кольб.
— І чіть спати, батьку,— сказав Давід.—Замкніть нас, якщо бажаєте, але не завдавайте собі клопоту повертатись. Кольб стоятиме на чатах.
Другого дня о четвертій пополудні, знищивши усі сліди своєї роботи, Давід вийшов з гуральні і показав батькові аркушів із тридцять паперу, топкого, білого, цупкого і міцного — кращого годі було й бажати. За філігрань на ньому правив відбиток волосяного сита. Старий узяв зразки п лизнув їх, як то й належить Ведмедеві, ще змолоду привченому визначати якість паперу на смак; він обмацував папір, жмакав, згортав, тобто піддавав усім випробуванням, до яких удаються друкарі, коли перевіряють якість паперу, і, хоч прискіпатись не було до чого, він не хотів визпати себе переможеним.
— Треба ще подивитись, чи годиться він для друку! — сказан Сешар-батько, аби тільки не хвалити сина.
— Тифак! — вигукнув Кольб.
Старий споважнів, прикриваючи виразом батьківської суворості свої нещирі вагання.
— Я не стану обманювати вас, батьку. Цей папір, як мепі здається, обійдеться все ж таки надто дорого... Крім того, я хочу знайти спосіб, як проклеювати його в чані... Мені лишилося здолати тільки цю одпу перешкоду...
— Ага! То ти хотів мене ошукати!
— Скажу вам чисту правду. Проклеювання в чані йде успішно, але поки що клей розчиняється, в масі нерівномірно, й папір виходить дуже шорсткпн.
— Ну що ж! Удоскональ проклеювання в чані, а тоді вже проси грошей.
— Фсе отно мовму хасяїну не пачити фаиіих грошей яп сфоїх фух!
Певне, старий хотів помститися Давідові за ганьбу, яку йому довелося пережити вночі, тому він обходився з ним більш ніж холодно.
— Я ніколи не осуджував вас, батьку,-— сказав Давід, відіславши Кольба,— ні за те, що ви оцінили вашу друкарню втридорога, ні за те, що продали її мені за цією вигаданою розцінкою. Я завжди шанував вас як батька. Я казав собі: "Старий скуштував чимало горя в своєму житті, він дав мені освіту, кращу, ніж можна було сподіватись у моєму становищі, тож хай він мирно і по-своєму втішається здобутками своєї праці. Я навіть відступив вам посаг матері й, не ремствуючи, погодився нести тягар боргів, на які ви мене прирекли. Я дав слово, що здобуду собі багатство, не надокучаючи вам. І ось я зробив відкриття, працюючи як проклятий, відмовляючи собі в шматку хліба, змучений боргами, що їх наробив не я... Я боровся вперто, до цілковитого виснаження. Можливо, вам усе-таки слід би допомогти мені!.. Але подумайте вже не про мене, подумайте про нещасливу матір, про свого малого онука!..— Тут Давід не зміг стримати сліз.— Потурбуйтеся за них, заступіться! Невже Маріон і Кольб добріші за вас — адже вони віддали мені всі свої заощадження! — в розпачі вигукнув син, бачачи, що батько його лишається холодним, як мармур друкарського верстата.
— А тобі все мало! — вигукнув старий, не почуваючи найменшого сорому.— Та якби твоя воля, ти розорив би й Францію!..
