На кого вкаже палець - Крісті Агата

Зрештою, дружина вікарія могла б порадити і навіть застерегти. Бачте, люди слухаються її, а вона воліє стояти осторонь, чимдалі від усього. У неї дивна звичка співчувати людям, які того не варті.

– Це цікаво, – сказав я, переглянувшися з Джоанною.

– Хоча, мушу визнати, вона дуже вихована жінка. Місіс Дейн Калтроп з роду Фарроуей – дуже пристойна сім'я. Щоправда, ці старі родини бувають такі дивні. Її чоловік людина блискучого розуму, хоча інколи мені здається, що такий інтелект просто зайвий у провінції. Він добрий чоловік, а що вже щирий! Але його звичка цитувати латиною просто збиває мене з пантелику.

– Так, так, – палко підтримав я.

– Джеррі закінчив середню школу, тому він не любить латини, – хихикнула Джоанна.

Це дало міс Бартон нову тему для розмови.

– Ви знаєте, тутешня вчителька – страшенно неприємна молода особа. Вона чи не червона! – Слово "червона" міс Емілі вимовила ледь не пошепки.

Коли ми йшли додому, Джоанна сказала:

– А вона дуже приємна жінка.

Увечері за обідом Джоанна спитала Партрідж:

– Сподіваюсь, ви гарно провели час із Агнес? Партрідж почервоніла і ще більше замкнулась у собі.

– Дякую, міс, але Агнес не з'явилася.

– Шкода.

– Ет, про мене, – сердито відказала Партрідж.

Вона, знати, була переповнена образою і тепер вирішила вилити її нам:

– Я її не запрошувала! Вона сама подзвонила і сказала, що хоче щось розповісти. Їй можна було прийти, адже в неї сьогодні вихідний. Я погодилася її прийняти – ви ж дозволили. Але вона не прийшла і навіть не вибачилася. Напевне, завтра я одержу від неї листівку. Ці сучасні дівчата – ну просто жах. Ніякого уявлення про добрі манери.

Джоанна спробувала заспокоїти ображену Партрідж:

– Може, вона кепсько себе почуває? Ви їй дзвонили? Партрідж сахнулася від тих слів:

– Ні, не дзвонила, міс! Чого це я маю дзвонити? Ось я її зустріну і все викажу.

Коли розгнівана Партрідж вийшла з кімнати, ми з Джоанною розсміялися.

– Бідолашна Партрідж не розуміє, що все дуже просто, – пояснив я. – Агнес і її хлопець нагадують зараз одну з тих пар, на яку натрапляєш у темряві де-небудь під огорожею – тобі стає ніяково, а вони не звертають на тебе уваги.

Джоанна весело закивала головою і сказала, що так воно, напевне, і є. Потім ми почали мову про анонімки, і нам стало цікаво, як Неш і меланхолійний Грейвз почувають себе зараз.

– Рівно тиждень минув, відколи місіс Сіммінгтон наклала на себе руки, – сказала Джоанна. – Думаю, вони вже встигли щось встановити: відбитки пальців, почерк тощо.

Я відповів щось непевне. В душу раптом закрався неспокій. Все почалося зі слів Джоанни "рівно тиждень минув". Мені слід було б раніше все зіставити й проаналізувати, бо, схоже, десь у підсвідомості давно зродилися передчуття і підозри. Словом, хай би там як, а я відчув внутрішній неспокій. Щось почало ятрити мозок, пробиваючись до свідомості. Джоанна враз помітила, що я перестав слухати її схвильовану розповідь про події у містечку.

– Що тобі таке, Джеррі?

Я не відповів, бо подумки гарячково збирав докупи всі події: "Самогубство місіс Сіммінгтон… Того дня вона лишилася вдома сама… Сама, бо в прислуги був вихідний… Рівно тиждень тому…"

– Джеррі, що…

Я перебив її:

– Джоанно, у прислуги вихідний раз на тиждень?

– І раз на два тижні в неділю, – відповіла Джоанна. – Але до чого…

– Бог з ними, з неділями. У них вихідний у той самий день тижня?

– Звісно, так заведено, – спантеличено дивлячись на мене, відповіла Джоанна. Вона ще не збагнула ходу моїх думок. Я перебіг кімнату і подзвонив Партрідж.

– Скажіть, Партрідж, ця Агнес Водделл, вона що – служниця?

– Так, сер. У місіс Сіммінгтон, тобто у містера Сіммінгтона.

Я глибоко вдихнув повітря і подивився на годинник. Було чверть на одинадцяту.

– Як ви гадаєте, вона вже повернулася?

Партрідж осудливо глянула на мене:

– Так, сер. Прислуга має бути на місці о десятій. У них давні звичаї.

– Мені треба подзвонити, – сказав я і вибіг з вітальні.

Джоанна і Партрідж пішли слідом. Партрідж мінилася з люті. Джоанна нічого не могла зрозуміти.

– Що ти збираєшся робити, Джеррі? – спитала вона, коли я почав набирати номер.

– Хочу переконатися, що з дівчиною все гаразд.

Партрідж обурено пирхнула. Просто пирхнула, і край.

Але мені було на те начхати. Трубку взяла Елсі Холланд.

– Даруйте за дзвінок, – сказав я. – Це Джеррі Бертон говорить. Скажіть, будь ласка, Агнес уже прийшла? – Мовивши це, я раптом зрозумів, що роблю дурницю. Якщо дівчина прийшла і все гаразд, як я, у біса, збирався витлумачити свій дзвінок? Краще б доручив усе Джоанні, але й тоді треба було б щось пояснювати. Тепер слід чекати спалаху нових пліток у Лімстоку про мене і невідому мені Агнес Водделл.

Елсі Холланд дуже здивувалася:

– Агнес? Так, вона вже має бути.

Я почувався дурнем, але допитувався далі:

– Міс Холланд, не могли б ви це перевірити?

Слід сказати, що гувернантки завжди виконують усі прохання, їх не обходить, чому ви їх просите й для чого. Елсі Холланд поклала трубку і слухняно пішла поглянути, чи прийшла Агнес. За хвилину я почув її голос:

– Ви слухаєте, містере Бертон?

– Так.

– Дивно, але її немає.

Саме тоді Я пересвідчився, що мої непевні, підсвідомі передчуття були не марні. Потім трубку взяв містер Сіммінгтон:

– Алло, Бертоне, що скоїлося?

– Ваша служниця Агнес іще не прийшла?

– Ні, міс Холланд щойно дивилася. А в чім річ? Нещасливий випадок?

– Ніякого випадку, – відповів я.

– Ви хочете сказати, що з дівчиною щось сталося?

– Не здивуюсь, – похмуро відказав я.

Тієї ночі я спав препогано. В голові роїлися здогади. Якби тільки я міг зібрати їх докупи, зіставити і проаналізувати, то неодмінно знайшов би розв'язок. Бо надто вже вперто лізли вони мені в голову.

– Як багато ми знаємо в якийсь певний момент? Гадаю, значно більше, ніж нам здається. Адже більшість із того, що ми знаємо, лежить у підсвідомості. Тільки ми не можемо туди сягнути.

Я тривожно метався у ліжку. Знов і знов мене мучили невиразні здогади. Я відчував, що існує якась схема, тільки як її простежити – ось у чому вся складність. Треба було дізнатися, хто писав ці прокляті листи. Десь була ниточка до розгадки, але я ніяк не міг її вхопити.

Коли я поринав у сон, в моєму дрімотному мозку танцювали докучливі слова: "Немає диму без вогню. Немає вогню без диму. Дим… Дим? Димова завіса… Ні, це вже сфера війни – військовий термін. Війна… Клаптик паперу… Лише клаптик паперу. Бельгія, Німеччина…" Я заснув. Мені снилося, що місіс Дейн Калтроп перетворилася на хорта і я веду її на прогулянку в нашийнику і на повідцю.

Мене розбудив настирливий телефонний дзвінок. Я сів у ліжку й поглянув на годинник. Було чверть на восьму. Мене ніхто не кликав. Телефон висів у вітальні. Я скочив з ліжка, накинув халата і побіг униз. Вже у вітальні я випередив Партрідж, що виходила з кухні, і вхопив трубку.

– Алло!

– Ох! – почулося полегшене зітхання. – Це ви! – я впізнав голос Мейган – нещасний і переляканий. – О, прошу, приїдьте, приїдьте. Будь ласка! Ви зможете?

– Я негайно виїжджаю, чуєте, негайно!

Стрибаючи через дві сходинки, я побіг нагору і вдерся в кімнату Джоанни.

– Слухай, Джо, я їду до Сіммінгтонів.

Джоанна підвела кучеряву голівку з подушки і, як мале дитя, протерла очі.

– Чого, що скоїлося?

– Я ще не знаю. Дзвонила Мейган. Вона в нестямі.

– Як ти гадаєш, що могло скоїтися?

– Щось із Агнес, або ж я дуже помиляюся, – сказав я і вийшов.

Вже коли я зачиняв за собою двері, Джоанна гукнула:

– Зачекай, я встану й відвезу тебе.

– Не треба. Я сам поїду, – твердо заявив я.

– Ти не зможеш вести машини.

– Зможу.

І таки зміг. Трохи боліло у спині, але не дуже сильно. За чверть години я вже був біля будинку Сіммінгтонів – зовсім незле для мене.

Мейган, напевне, виглядала мене, бо коли я вийшов з машини, вона вибігла назустріч і впала мені на груди. Її нещасне маленьке личко було бліде й сіпалося.

– О, ви приїхали, ви приїхали!

– Ну, тримайтесь, дитинко, – заспокоював я. – Бачите ж, приїхав. То що у вас тут скоїлося?

Мейган затремтіла.

– Я… Я знайшла її.

– Ви знайшли Агнес Водделл?

– Під сходами, – провадила Мейган. – Там шафа. У ній рибальські снасті, гольф і всякий непотріб.

Я кивнув головою. Це була звичайна шафа. Мейган продовжувала розповідь:

– Вона була в ній, скорцюблена, і… І холодна… Страх яка холодна. Вона була мертва, розумієте, мертва!

– Що примусило вас зазирнути в ту шафу? – спитав я здивовано.

– Я… Я не знаю. Ви дзвонили вчора увечері, й нам стало цікаво, де ж ділася Агнес. Ми почекали трохи, але вона не з'являлася… Потім полягали спати. Я спала погано і рано прокинулася. В кухні поралася Роуз, наша кухарка. Вона була страшенно лиха на Агнес, що та не прийшла. Я пила молоко в кухні, коли раптом увійшла спантеличена Роуз і сказала, що вихідний одяг Агнес лежить у кімнаті. Її найкращий парадний одяг. І я подумала, а чи виходила вона з дому взагалі? Почала скрізь шукати, відчинила шафу під сходами, і вона була там…

– Сподіваюсь, хто-небудь зателефонував у поліцію?

– Так, вони вже тут. Мій вітчим одразу ж подзвонив їм. А потім мені стало страшно, і я подзвонила вам. Ви не ображаєтеся?

– Ні, не ображаюсь, – відповів я і уважно поглянув на Мейган.

– А чи хто-небудь додумався дати вам трошки бренді або кави після того, як ви знайшли її?

Мейган похитала головою. Я подумки прокляв усе Сіммінгтонове кодло. Цей кретин Сіммінгтон ні про що не подумав, тільки про поліцію. Ні кухарка, ні Елсі Холланд навіть не подумали, як вразила чутливу дівчину така знахідка.

– Ходімо на кухню, – сказав я їй.

Ми обійшли будинок і задніми дверима зайшли на кухню. Роуз, кругловида жінка років сорока, пила біля плити міцний чай. Вона привітала нас бурхливою розповіддю про те, як вона нажахалася, як калатало в неї серце, як їй навіть подумати страшно, що на місці Агнес могла бути вона, будь-хто з них, забитий у власному ліжку.

– Налийте міцного чаю міс Мейган, – перебив я. – Їй треба заспокоїтися, розумієте? Це ж вона знайшла тіло.

При слові "тіло" Роуз ледь знову не пустилася розповідати про свої переживання, та я зупинив її суворим поглядом. Вона квапливо схопила чашку і налила в неї темної рідини.

– Це вам, дівчино, випийте, – сказав я Мейган і звернувся до Роуз: – У вас знайдеться трошки бренді?

Та розгублено забелькотіла, що в неї десь лишилося кілька краплин бренді від різдвяних пудингів.

– От і добре, – мовив я і влив бренді у чашку Мейган.

По очах Роуз я побачив, що їй сподобалася моя ідея.

– Вам можна довірити міс Мейган? – спитав я, і потішена Роуз відповіла:

– О, звісно, сер!

Я пішов у будинок.