Як прийшов Страх - Кіплінг Редьярд

Переклад: Дарія Радієнко

Ріка міліє. В смертний час

біда одна з'єднала нас.

До рятівничої води,

вовк, поруч з оленем іди!

Тут, над водою, місять пил

всі, хто сюди прийшов без сил,

аби від смерті утекти…

Колишні вороги – брати.

П'є тигр посеред биків,

дитя – з убивцею батьків,

бо в посуху, в годину зла

біда докупи нас звела!

Та дощ у джунглі прийде знов –

І прийде час пролити кров.

Закон Джунглів, найстаріший з усіх законів на землі, передбачає всі випадки, що можуть статися в житті Народу Джунглів. У цьому Законі є все, що могли принести час і звичай. Якщо ви читали інші історії про Мауглі, то пам'ятаєте, що він провів більшу частину свого життя в Сіонійській вовчій Зграї, навчаючись Закону в бурого ведмедя Балу. Саме Балу якось сказав хлопцеві, коли той не схотів слухати його вказівок, що Закон чіпкий, мов ліана: він хапає кожного, і ніхто не може втекти від нього.

– От проживеш стільки, як я, Малий Брате, тоді побачиш, що всі джунглі живуть за одним Законом. І бачити це буде не вельми приємно, – сказав Балу.

Мауглі пропустив ці слова повз вуха: хлопець, усе життя якого минає в пошуках їжі та сну, ні про що не турбується, поки не побачить лихо на власні очі. Та ось минув рік, і Мауглі побачив, що слова Балу справдилися, і всі джунглі таки живуть за одним Законом.

Це почалося після того, як дуже довго не було дощу, і дикобраз Сахі, зустрівши Мауглі в бамбуковому гаю, сказав, що дикий ямс засихає. Усі знають, що Сахі страшенно перебірливий і їсть тільки найсмачніші стиглі плоди. Мауглі засміявся і відповів:

– А мені що до того?

– Зараз – нічого, – байдужкувато відповів Сахі і струснув своїми голками, аж вони заторохтіли. – А далі побачимо. Чи можна ще пірнати у воду під Бджолиною Скелею, Малий Брате?

– Ні. Дурна вода кудись пішла, і я не хочу розбити собі голову, – сказав Мауглі, певний, що знає більше за десятеро дикобразів.

– То кепсько для тебе: може, у дірку ввійшла б хоч дрібка розуму.

І Сахі спритно відскочив, щоб Мауглі не встиг смикнути його за волоски на носі.

Коли Мауглі переказав слова Сахі ведмедеві, той на хвильку замислився, а потім пробурчав:

– Якби я був один, я змінив би місце полювання, перш ніж хтось про це дізнається. Але ж полювання в чужій місцині завжди веде до бійки, – чого доброго, ще хтось зашкодить малюкові. Гаразд, побачимо, як зацвіте махуа.

Але навесні дерево махуа, плодами якого завжди ласував Балу, так і не зацвіло. Молочно білі воскові пелюстки спалила спека, перш ніж вони встигли розгорнутися, і лише кілька всохлих пуп'янків осипалися додолу, коли ведмідь зіп'явся на задні лапи і потрусив дерево. А потім безжалісна спека помалу почала прокрадатися у саме серце джунглів, і вони поблякли, пожовкли й зрештою почорніли. Зелень на схилах ярів вигоріла, посохла і згорнулася, наче мотки чорного дроту, заповітні озера у хащі висохли до дна, вкрилися затверділим намулом, і навіть легкі сліди на їхніх берегах зоставалися довго, наче викарбувані в металі; м'ясисті стебла плюща, які оповивали дерева, впали додолу й зів'яли; бамбук засох і тужно шелестів під пекучим вітром; зі скель у лісовій гущавині обліз мох, і вони стояли такі голі й розжарені, як сині камені у висохлому руслі річки.

Птахи та мавпи подалися на північ ще на початку року, розуміючи, що їх чекає страшне лихо, а олені й дикі свині заходили у глиб випалених полів край селища і часом умирали на очах у людей, які надто знесиліли, щоб їх убивати. Шуліка Чиль лишився у джунглях і розжирів, бо падла йому для поживи було вдосталь. Він щовечора казав звірам, яким уже забракло сил втекти звідси, що сонце вбило джунглі на три дні лету навсібіч.

Мауглі, який досі не знав, що таке справжній голод, уперше скуштував старого меду – трирічного меду в спорожнілих дуплах та щілинах серед скель, чорного, мов ягоди терну, і вкритого зверху шаром загуслого цукру. Іще він добував кузок, що ховалися під корою дерев, і вибирав у осиних гніздах личинок. У джунглях не лишалося доброї поживи, і Багіра, хоча й полювала тричі на ніч, не могла наїстися. Та найгірше було те, що води також лишалося обмаль, бо Народ Джунглів звик пити рідко, зате досхочу.

Спека все тривала – і висотала всю вологу, і зрештою з усіх річок у лісі лишилося тільки головне русло Вайнганги, де біг тоненький струмінь води між мертвими берегами. І коли дикий слон Хатхі, що жив сто років і навіть довше, побачив довгий синій кам'яний кістяк, що випнувся з під води посеред русла, він пізнав у ньому Скелю Миру і враз підняв хобот та засурмив, щоб оголосити Водяне Перемир'я, як зробив це п'ятдесят років тому його батько. Олені, дикі свині й буйволи хрипло заревли, приєднуючись до його поклику, а шуліка Чиль, ширяючи в небі, свистом і криком сповіщав про Перемир'я усій живності.

За Законом Джунглів убивство біля водопою карається смертю, якщо було оголошено Перемир'я. Так ведеться, бо вода важливіша за їжу. Кожен звір у джунглях якось та проживе, навіть коли мало здобичі, але вода – то вода, і коли лишається тільки один водопій і весь Народ Джунглів ходить до нього, ловам настає кінець. За кращих часів, коли води бувало вдосталь, звірів, що ходили на водопій до Вайнганги чи деінде, чекала смерть, і ця небезпека була не останньою з усіх нічних страхів. Спуститися до річки так безшумно, щоб і листок не шелеснув, бовтатись по коліно у бистрій воді порогів, яка приглушує кожен звук; пити, щомиті озираючись та напружуючи м'язи для першого і вирішального стрибка, а потім покачатись на березі й з мокрим писком та повним черевом повернутись до стада, яке в захваті дивиться на тебе, – усе це не раз проробляли молоді олені з блискучими ріжками саме тому, що Багіра чи Шер Хан могли кинутись і схопити будь кого з них. Але тепер ця гра в життя і смерть скінчилася, і Народ Джунглів, голодний та виснажений, плентався до змілілої річки: тигр і ведмідь поряд з оленем, буйволом і кабаном пили каламутну воду і довго стояли над нею, не маючи сили піти.

Олені й кабани марно шукали поживи, лишилися суха кора та жухле листя. Буйволи більше не знаходили прохолоди в мулистих болотах чи зелених паростків на полях. Змії покинули джунглі й приповзли до річки, сподіваючись на диво: ану як удасться зловити якесь жабеня? Вони звивалися між мокрого каміння і навіть не ворушилися, коли дикий кабан штовхав їх рилом, шукаючи корінців. Річкових черепах уже давно винищила Багіра, найспритніша з мисливців, а риба зарилася глибоко в потрісканий мул. І лише Скеля Миру, наче довга змія, лежала над мілиною, і хвилі мляво шипіли, торкаючись її розпечених боків.

Саме сюди щовечора приходив Мауглі, шукаючи прохолоди і товариства. Навіть найголодніші з його ворогів тепер не вбачали в ньому принади. Він виглядав ще більш вихудлим і жалюгідним, ніж його друзі, бо мав голу шкіру. Волосся хлопця вигоріло на сонці, мов клоччя; ребра випиналися, наче пруття на плетеному кошикові; ноги й руки були схожі на жорсткі трав'яні стеблини – він намуляв собі коліна та лікті, бо весь час повзав навпочіпки. Але очі дивилися з під скуйовдженої кучми спокійно і впевнено, бо Багіра, його найперша подруга й порадниця, наказала йому в ці тяжкі часи рухатися неквапно, полювати без поспіху і нічим не перейматися.

– Часи нині лихі, – мовила чорна пантера одного спекотного вечора, коли було ще жарко, як у розпаленій печі. – Але це все минеться, отже, ми маємо вижити. Чи повний твій шлунок, дитино?

– Не зовсім порожній, та все одно справи кепські. Як ти гадаєш, Багіро, дощі пішли від нас назавжди?

– Ні, малюче. Ми ще побачимо цвіт махуа й оленят, розжирілих на молодій травичці. Ходімо на Скелю Миру, послухаємо, що новенького. Сідай до мене на спину, Малий Брате.

– Зараз і бадилина – зайвий тягар. А мене ще ноги носять, хоча ми з тобою, звісно, не схожі на жирних буйволів.

Багіра скоса позирнула на свій впалий, запилючений бік і промуркотіла:

– Минулої ночі я вбила вола під ярмом. Я так охляла, що не здолала б його без ярма. Вау!

Мауглі засміявся:

– Еге ж, ми тепер мисливці хоч куди! Я навіть насмілився видовбувати личинок.

І вони удвох з Багірою спустилися крізь висохлі кущі на берег річки, до широкої обмілини.

– Цій воді недовго лишилося жити, – сказав Балу, ступивши до них. – Погляньте на той берег!

На рівній улоговині протилежний берег укрився сухостоєм. Протоптані оленями й кабанами стежки до води розтинали цей рудий покрив, наче яруги, у високій траві, і хоч година була ще не пізня, на всіх стежках було повно звірів, що поспішали до водопою. Можна було почути, як сарни з оленятами чхають від куряви, дрібної, мов нюхальний тютюн.

Трохи вище по річці, біля тихої заплави коло Скелі Миру, берегині Водяного Перемир'я, стояв дикий слон Хатхі зі своїми синами. Вони бовваніли в місячному сяйві, мов сірі кістяки, і невпинно розгойдувалися з боку в бік. Нижче рядами стояли олені, ще нижче – кабани і дикі буйволи, а на тому березі, де високі дерева спускалися аж до води, було місце всіх хижаків – тигрів, вовків, пантер, ведмедів та інших.

– Це правда, що ми живемо за одним Законом, – сказала Багіра, заходячи у воду, і подивилася скоса, як мигтять очі та роги там, де пили олені й кабани. – Доброго полювання всім, хто одної крові зі мною, – продовжувала вона і витяглася на весь зріст. А потім, ледь піднявшись із води, додала крізь зуби: – А якби не цей Закон, полювання було б таки добре.

Олені вчули ці останні слова, і серед них пробіг сполоханий шепіт:

– Перемир'я! Не забувайте про Перемир'я!

– Ану цитьте! – пробурчав старий слон Хатхі. – Перемир'я триває, Багіро. Зараз не час говорити про лови.

– Я це знаю краще від будь кого, – озвалася Багіра, ковзнувши своїми зеленавими очима вгору по річці. – Я тепер їм черепах, полюю на жаб. Нгайя! Якби ще навчилася жувати гілки!

– Якби и ж то! – мекнуло дурненьке оленя, що народилося цієї весни і ще не вміло шанувати давніх звичаїв.

Хоч як скрутно доводилось Народові Джунглів, тут усміхнувся навіть Хатхі, а Мауглі, що лежав у теплій воді, зареготав на повен голос і збив ногами піну.

– Красно говориш, Малі Ріжки! – промуркотіла Багіра. – Коли Перемир'я скінчиться, я це тобі пригадаю. – І вона пильно подивилася в темряву, аби розпізнати оленятко згодом.

Тут загомоніли по всій річці – і вгорі, і внизу.