На кого вкаже палець - Крісті Агата

Але мені вона подобається, – сказала Джоанна. – У Лімстоку її побоюються.

– Я теж трохи побоююсь.

– Тому, що не знаєш, у який бік вона поверне?

– Так. Мене збиває з пантелику перебіг її думок.

– Ти теж думаєш, що анонімниця дуже нещаслива?

– Мені зовсім не цікаво, що думає і почував ця проклята відьма! А ось її жертв мені шкода, – сердито відказав я.

Тепер дивно згадувати, як у своїх судженнях про стан анонімниці після самогубства місіс Сіммінгтон ми не врахували найочевиднішого. Гріффіт визначив, що вона впивається своєю силою. Я сказав, що вона розкаюється у своєму вчинкові. Місіс Дейн Калтроп її шкода. Та неминучого ми не врахували, скоріше я не врахував, а саме – страху. Бо зі смертю місіс Сіммінгтон листи перейшли з однієї якості в іншу. Не знаю, як було насправді з сином місіс Сіммінгтон, гадаю, Сіммінгтон це знав, але після самогубства становище анонімниці стало дуже серйозним. Тепер не могло бути й мови про те, щоб посилати листи заради жартів. Поліція стала активною; викликали експерта зі Скотленд-ярду. Для анонімниці тепер стало життєво важливим лишитися невикритою.

Якщо припустити, що страх був головною реакцією, то за ним слідом мало йти щось іще. Цього я теж не врахував, хоча воно мало бути очевидним.

Наступного ранку ми з Дяюанною спустилися снідати досить пізно. Тобто пізно за уявленнями Лімстока. Було пів на десяту – час, коли в Лондоні Джоанна розплющувала очі, а я ще міцно спав. Однак напередодні увечері, коли Партрідж спитала: "Сніданок о пів на дев'яту чи о дев'ятій?" – ні я, ні Джоанна не мали мужності запропонувати пізніший час.

Як на зло, на сходах стояла Еймі Гріффіт і розмовляла з Мейган. Побачивши нас, вона дала волю язикові:

– Здорові були, ледацюги! Я вже давно встала, а ви й досі спите.

Це, звичайно, була її особиста справа. Лікар, либонь, встає спозарання, тож його турботливій сестрі доводиться поратися біля столу, подавати чай або каву. Але навіщо ж розбуркувати своїх сонливих сусідів? Пів на десяту – не час для ранкових візитів.

Мейган зникла у їдальні, де на неї чекав сніданок.

– Я не буду заходити, – сказала Еймі Гріффіт. – Я лише хотіла спитати міс Бертон, чи не знайдеться у неї якоїсь городини для Червоного Хреста. Якщо є, то Оуен заїде по неї машиною.

– Ви дуже рано приходите, – пробурмотів я.

– Хто рано встає, тому бог дає, – сказала Еймі. – О такій порі легше застати людей вдома. Я ще збираюся зайти до містера Пая, а потім поїхати у Брентон.

– І звідки у вас тільки сили беруться? – спитав я, і цієї ж миті задзвонив телефон. Я пішов до телефону, залишивши Джоанну з Еймі. Бідолашна сестра почала щось бурмотіти про ревінь та квасолю, показуючи свою необізнаність у городині.

– Слухаю, – сказав я в трубку. На другому кінці почулося глибоке зітхання, потім непевний жіночий голос відгукнувся:

– Ох!

– Слухаю, – підбадьорював я.

– Ох! – пролунало знову, але далі вже пішли слова. – Це… Мені треба… Це Літтл-Ферз?

– Так, – відповів я.

Знову пролунало "Ох!", без якого, напевне абонентка не могла почати жодного речення. Нарешті вона обережно поцікавилася:

– Можу я поговорити з міс Партрідж?

– Звичайно, – сказав я. – А хто їй дзвонить?

– Ох! Скажіть, це Агнес, прошу вас. Скажіть, Агнес Веддл.

– Агнес Веддл? – перепитав я.

– Так.

Я поклав трубку і гукнув на сходи, де вовтузилася Партрідж:

– Партрідж! Партрідж!

Партрідж з'явилася на горішньому поверсі з довгою шваброю і црглядом, що виразно промовляв: "Що там іще?", попри всі її респектабельні манери.

– Я слухаю, сер?

– Агнес Веддл хоче поговорити з вами по телефону.

– Пробачте, сер, хто?

– Агнес Веддл, – сказав я голосніше.

Я вимовив ім'я так, як почув, а Партрідж проказала його правильно.

– Агнес Водделл, що їй треба?

Дуже змінившись на виду і випустивши з рук швабру, вона пошелестіла вниз своєю ситцевою спідницею. А я подався до їдальні, де Мейган розправлялася а нирками і беконом. Вранішня свіжість не зробила веселішим її обличчя. Вона сердито відповіла на мов привітання і їла мовчки далі. Щойно я розкрив ранкову газету, вбігла Джоанна і розгублено заговорила:

– Оце так-так! Я аж стомилася. Слухай, Джеррі, хіба горох не о цій порі достигає?

– У серпні, – буркнула Мейган.

– Але ж у Лондоні його продають цілий рік, – виправдовувалася моя сестра.

– За гроші, дорогенька моя, і везуть його з найвіддаленіших куточків імперії, – пояснив я їй.

– Як слонову кістку, мавпочок і павичів? – спитала Джоанна.

– Еге ж.

– Я б хотіла павича, – мовила Джоанна.

– А я мавпочку замість усіх іграшок, – сумно сказала Мейган.

Замислено обчищаючи апельсин, Джоанна спитала:

– Цікаво, як почувають себе такі люди, як Еймі Гріффіт? Ти гадаєш, вона знає, що таке втома, смуток чи, скажімо, пригнічений настрій?

Я висловив думку, що Еймі Гріффіт, напевне, ніколи не знала смутку, і вийшов на веранду. Натоптуючи люльку, я почув, як увійшла Партрідж і похмуро сказала:

– Я можу з вами поговорити, міс?

"Господи, сподіваюсь, Партрідж не збирається звільнятися, – подумав я. – Емілі Бартон була б дуже незадоволена".

Партрідж вела далі:

– Я мушу вибачитися, міс, за те, що мені дзвонили по телефону. Себто, молода особа, яка подзвонила, мала б бути вихованішою. Я ніколи не користуюся телефоном і своїм друзям не дозволяю дзвонити мені. Я перепрошую за це, як і за те, що трубку довелося брати містерові Бертону.

– Господи, немає про що говорити, Партрідж, – заспокоїла її Джоанна. – Чому, власне, ваші друзі не повинні користуватися телефоном, коли їм треба поговорити з вами?

Обличчя в Партрідж, я це відчував, хоча й не міг бачити, стало ще суворішим:

– У цьому домі так не заведено. Міс Емілі ніколи б не дозволила. Тому я й кажу, що мені дуже прикро. Хоч Агнес Водделл ще дуже молода і чимось стурбована, та їй слід було б знати, що гоже для дому, в якому живе джентльмен.

"Це якраз для тебе, Джоанно", – подумав я радісно.

– Ця Агнес, що дзвонила мені, колись служила тут під моїм наглядом. Їй було шістнадцять, – провадила Партрідж, – коли вона потрапила до нас після дитячого будинку. В неї нікого немає і вона завжди приходить до мене на пораду, розумієте.

– Он як, – сказала Джоанна і замовкла.

– Тому я хочу спитати у вас, міс, чи дозволите ви їй прийти сюди на чай пополудні? Сьогодні у неї вихідний день, розумієте. Вона хоче щось розповісти і порадитись. У будь-якому іншому разі я про таке і не заїкнулася б.

Джоанна спантеличено відповіла:

– А чому ви не можете випити чаю з ким завгодно і коли завгодно?

Партрідж аж сахнулася від тих слів і дуже спохмурніла:

– У цьому домі так не заведено, міс. Стара місіс Бартон ніколи не дозволяла пускати відвідувачів на кухню, за винятком тих днів, коли у нас були вихідні. Тоді дозволялося розважатися з друзями тут замість іти кудись. А у звичайні дні такого не дозволялося. А міс Емілі дотримується давніх звичаїв.

Джоанна завжди була добра до прислуги, і прислуга платила їй тим самим, але Партрідж це не хвилювало.

– Все це марно, моя дівчинко, – пояснив я їй, коли Партрідж пішла, а Джоанна вийшла до мене. – Твою доброту і м'якість тут не оцінять. Для Партрідж існує одне правило – все має бути так, як це годиться в домі, де живе джентльмен.

– Я ніколи не чула про таку тиранію. Справді, щоб то не дозволяли прислузі бачитися зі своїми знайомими. Порядок – це добре, але я нізащо б не дозволила поводитися з собою, як із чорним рабом.

– Але так заведено. Принаймні в таких як Партрідж.

– Не розумію тільки, чому вона мене не любить. Наскільки я можу судити, люди ставляться до мене добре.

– Може, за те, що ти не господиня, бо ніколи не покладеш руки на полицю і не перевіриш, чи є там пил, не піднімеш килимка і не подивишся, чисто там чи брудно. Ти ніколи не питаєш, куди діваються залишки шоколадного суфле, не замовляєш смачного хлібного пудингу.

– Тьху! – тільки й відповіла Джоанна, а тоді вже сумовито забідкалася: – Мені сьогодні скрізь не щастить. Осоромилася перед Еймі, бо нічого не знала про городину. Дістала догану від Партрідж за гуманність. Лишилося піти в садок і замість квітів нарвати букет кропиви.

– Мейган уже досі там, – сказав я їй.

Ми знайшли Мейган у садку. Вона стояла посеред газону, як пташка, що чекає корму. Побачивши нас, Мейган підійшла до ґанку і несподівано заявила:

– Я мушу йти додому.

– Що? – здивувався я.

Почервонівши, вона рішуче вела далі:

– Дуже гарно з вашого боку, що ви прийняли мене, але я вже добряче вам набридла, хоч мені й подобається у вас. Та тепер я мушу повернутися додому. Хай би там як, а то мій дім… Я не повинна його кидати. І нині піду туди.

Ми з Джоанною переконували її, умовляли залишитися, але вона була непохитна. Врешті Джоанна вивела машину, а Мейган пішла нагору збирати речі. За кілька хвилин вона спустилася з валізою. Партрідж посміхалася. Вона не любила Мейган.

Коли Джоанна повернулася, я стояв посеред газону.

– Ти часом не вирішив стати сонячним годинником? – спитала вона весело.

– Чому це? – здивувався я.

– Стоїш посеред газону, як садова статуя. Дивлячись на тебе, можна подумати, що ти відлічуєш по сонцю час. У тебе монументальний вигляд!

– Мені не до жартів. Спочатку ця Еймі Гріффіт…

– Господи, зі своєю городиною, – перебила мене Джоанна.

– Потім Мейган зі своїми вибриками. А я хотів повести її на прогулянку.

– З нашийником і на повідцю?

– Що? – не зрозумів я.

– Я сказала: з нашийником і на повідцю? – повторила вона. – А що ж, хіба то неправда, що хазяїн залишився без свого собаки?

4

Мушу зізнатися, мене роздратувало те, як пішла від нас Мейган. Напевне, ми їй обридли. Та зрештою, хіба в нас може бути цікаво? Вдома були хлопчики та Елсі Холланд.

Я почув, що вертається Джоанна, і негайно пішов геть з газону, щоб уникнути її насмішок.

Перед самим полуднем заїхав Оуен Гріффіт. Садівник уже чекав його з городиною. Поки старий Адамс складав усе в машину, я запросив Оуена в дім випити по склянці хересу. Полуднати він відмовився.

Коли я зайшов до вітальні з пляшкою хересу, то застав Джоанну за улюбленим заняттям. Вона згорнулася клубочком на дивані і вуркотіла, розпитуючи Гріффіта про роботу: чи подобається йому бути практиком, чи не краще спеціалізуватися. Вона із захватом говорила про лікарський фах, мовляв, для неї це вершина всіх сподівань.